"Неопалима купина" вітає своїх читачів тепер і в електроннім варіанті!!!

Тут Ви зможете прочитати вибрані статті з нашого журналу, познайомитись із нашими книгами, а також буди в курсі усіх наших новин!!!

Нагадуємо передплатний індекс часопису "Неопалима купина"-
94689 - 7 гривень 67 копійок на місяць!!!

94690 - бібліотечка журналу - справжній зріз сучасного літературного процесу! Щодватижні нова книжечка!!!

...вартість передплати на місяць - 5.57 !!!

І останнє - (найголовніше) - як Ви щось пишете, то бігом несіть нам!!! Висилайте на адресу в Києві - вулиця Олеся Гончара, 52, офіс 17! (або ото просто й приходьте із своїм свіженьким рукописниченятком під пахвою !!!)

Телефончик наш (воно ще й факсо) - (044)
486-18-17

29 квітня 2008 р.

“...НА ВОЛІ, НА ЧУЖИНІ ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ВОЛІ

Михайло МАЛЮК


“...НА ВОЛІ, НА ЧУЖИНІ ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ВОЛІ
СВОГО НАРОДУ”


Життя його зіткане з десятка пригодницьких і детективних сюжетів, які не годен був би вигадати жоден письменник. Доля щедро вділила йому випробувань, у таких бувальцях гартувала, що диву даєшся, як те міг витримати чоловік. Та, перебираючи деталі його біографії, зрештою знаходиш звідки у нього оте затяте прагнення волі й справедливості, непримиренність до будь-якого зла й щира любов до скривджених і стражденних.

Родинний осідок Гончаренків – село Кам’янка неподалік Фастова. Заможне козацьке село, з родючими чорноземами, з живим духом запорізької вольниці не знало панщини. Робота при землі, при ремеслах, без примусу і поборів, давала можливість заробити копійку не тільки на хліб щоденний, а й приростити господарство, вивести в люди дітей і онуків. Не цуралися й книжки, шанували людей грамотних. Герасим Гончаренко пішов у своїй любові до науки далі: віддав сина Онуфрія в київську академію, оплативши його навчання. По закінченні академії Онуфрій одружився з Євдокією Штефан, отримавши за нею парафію в селі Кривині, неподалік Брусилова. Там у молодого подружжя 19 серпня 1832 року народився син-первісток. Назвали його Андрієм. Хлопчик ріс жвавим, допитливим, рано навчився читати, а що книги у батьковій бібліотеці були церковнослов’янського та російського друку, то й мови ці засвоїв він рано, нарівні з мовою українською, якою спілкувалися батьки і селяни, хоча в Кривині побутувала ще й мова польська – мова, якою розмовляли в маєтку власника тутешніх земель і тутешнього люду. «Як я був хлопцем п’яти літ, – згадував А.Гончаренко, – дід Герасим приїхав до нас і заставив мене читати Часословець. Я читав борзо. Столітні очі заплакали над моєю головою: «Дитя моє, ти будеш перевертнем! Кам’янецькі люди вільні козаки!» Ця річ глибоко запала в мою душу...»1 Простий чоловік, який мав сантимент до науки, до освіти, бачив, що та ж таки наука, подана з чужих рук і чужою мовою справді робить з людей перевертнів, відриває їх од родового коріння, ставить на службу чужинцям, які люто викорінюють щонайменшу пам’ять про колишні звичаї і порядки в Україні.
У вересні 1840 року А.Гончаренка віддали в київську бурсу.

На свята і на канікули батьки забирали його додому. Вразливий хлопчик щодня бачив страшні картини кріпацького побуту: несусвітні злидні, знущання. Щоранку, мов худобу, брутально лаючись, гнав бато­гом на панщину молодиць і дівчат соць­кий; за найменшу провину, а то й так – для остраху – люто шмагали чоловіків і парубків різками, батожили канчуками. На гніт соціальний накладався ще й гніт конфесійний: селяни, здебільшого, були православної віри, тоді як пан і вся його дворова челядь – католики. Зрозуміло, панові було байдуже до релігійних почуттів схизматиків – брутально гнав їх до роботи і в найбільші їхні свята: будь то Різдво чи Великдень. «Я думав: «Ми всі вийшли в світ єдною дорогою, і одійдем єдною же дорогою. На що пани? – згадуючи тодішні свої враження, писав у «Споминках» Агапій Гончаренко. – Всякий чоловік повинен працювати на своє життя, і рівномірно обмінятись з братом другою працею, щоб всякий мав свою повну і добру міру. І тут буде в роді людськім задоволення. Бо як чоловік живе працею і крів’ю другого чоловіка, він є людоїд, ходить, як скаженний во всіх ділах своїх. Подивітесь на його твар, він виглядає як навіжений. Я не хочу строїти остроги і замикати себе од ворогів: натура учить мене, що я нікому не вчинив зла, – лютость не буде ганяти мене. Я не хочу купувати гармати – бити людей, що я не володію ними і що вони вільні, так як і я; я не лютий звір, а чоловік. У мене єсть розум, на моє життя, а не роги або зуби. Я тілько зоставлю після мене, щоб було ліпше жити людям, як мені було жити.»2 Так, по-дитячому наївно і щиро, ще підлітком, сформулював він своє бачення світу і визначив своє місце у ньому – служити добру і справедливості, і звідтоді наполегливо готував себе до обраного чину. Взірцем духовного і життєвого подвигу слугували йому святі подвижники Києво-Печерської Лаври. Як випадала вільна від занять хвилина, йшов у печери молитися святим печерським, житія яких достеменно знав з «Патерика» – улюбленої на все життя книги. Батько Андрія, окрім обійстя в Кривині, мав чудовий хутір, де тримав велику пасіку у старому липовому лісі. «Я любив ліпше жити на хуторі, як в селі на одвірку, – зізнається у тих таки «Споминках» А.Гончаренко. – Там я читав життя святих, співав, як духу брало, богомільні пісні, всю Псалтир і Четвероєвангеліє лепетав напам’ять. Часто пробував їсти тільки в неділю і в середу, м’яса і риби не їв, і часто їв сиру картоплю, моркву і другу огородину сиру. Ніччю тихенько падав із ліжка на холодну підлогу спати, щоб мало хто знав, копав з дідом пасічником в огороді, і бачив: це все робило мене міцним і крило від всякої хвороби. Я ніколи в моїм віку не вживав тютюну, пив трошки горілки і вина, і ні разу не був ошелемоняним. Ніяких гулянок: ні в опуку, швайку, або карти не правив, а завше в вільний час я любив втікати од людей в садок або в ліс, і учитися.»3

Влітку 1853 року А. Гончаренко закінчив семінарію з атестатом богослова. Тодішній митрополит Філарет взяв його в свою канцелярію. Скромний, освічений юнак сподобався митрополитові, і він довірив йому ще й обов’язки книгодержця на всіх своїх митрополичих службах. Здавалося, все складається чудово, молодий священослужитель має прекрасну можливість зробити службову кар’єру. Але монастирське життя, на яке покладав надії А.Гончаренко, побачене зсередини, тяжко розчарувало його: «... в мирі... я був постником, а між чернецями чого не зобачив! Вони їли ввечері, що називається «чай пити», поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начиняні риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновками, малиновками, – всіх назвиськ не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліж­ка, і часто я бачив там зачиняних жінок, що чернеці держали по тижням в своїх келіях для похоті.»4 Безмежно далекою від ідеалу духовного подвижництва виявилась дійсність! Моральне і духовне звиродніння, цинізм, грошолюбство раковими метастазами роз’їдали суспільство, і навіть за монастирськими мурами не було від них порятунку. Смертельний вир зла, закручений на самісінькій вершині владного Олімпу, затягував усіх і вся. Що говорити, коли й царська родина демонструвала брутальний цинізм і блюзнірство – у кримську війну Микола І позичив у Києво-Печерської лаври п’ять мільйонів рублів на покриття військових потреб, що й було оформлено офіційною розпискою. Коли по смерті Миколи і син його Олександр приїхав до Києва вклонитися святим мощам печерським, митрополит Філарет подав йому батькову розписку. «Цю писульку писав мій батько, а не я», – не змигнувши оком, відповів імператор. Аби хоч якось зам’яти пікантну ситуацію, митрополита Філарета нагородили орденом святого Андрія Первозваного, а казначея Лаври, отця Ігнатія, зробили митрополитом. Справа про позичку була за­крита.

Виконуючи доручення митрополита, А.Гончаренко часто і багато їздив по маєтностях Лаври. І там він бачив таку ж невтішну картину: розкоші ченців і несусвітні злидні селян, що на тих ченців працювали. Певно, він доповідав митрополитові про явні зловживання управителів лаврських господарств, якусь дещицю, аби полегшити становище монастирських селян, іноді вдавалося зробити. Але й митрополит, чоловік совісний і чесний, не міг зламати систему...

Невідомо, як би склалася подальша доля А.Гончаренка, аби у вересні 1857 року не прийшов зі Святійшого Синоду до митрополита Філарета офіційний лист з вимогою вибрати ієродиякона для посольської церкви в Афінах. Це мав бути чоловік добре освічений і високоморальний, який би міг слугувати взірцем для тамтешнього духовенства. Митрополит рекомендував на цю посаду А.Гончаренка.

Він виїхав з Києва 12 листопада 1857 ро­ку. А по короткім часі, 21 грудня, митрополит Філарет помер. Діставши сумну звістку, А.Гончаренко щиро помолився за упокій його душі. Все своє життя він пам’ятав доб­ро, яке зробив йому цей чоловік, а надто те, що до­поміг вирватися із наскрізь прогни­лого безпросвіття російського життя.

В Афінах А.Гончаренко хутко одійшов душею, чи не вперше йому жилося й дихалося вільно. Він захоплено вчив грецьку мову, запоєм читав вільну російську пресу, друковану О.Герценом в Лондоні, ходив по музеях і античних храмах. Удосконалюючи дух, за прикладом древніх греків, гартував і тіло. До посольської церкви прилягав невеличкий шмат землі, що виходив на берег річки Еліссос. Тут, під горою, А.Гончаренко два роки поспіль копав печеру, а скінчивши запросив на обід приятелів – стіл і дванадцять стільців вільно вмістилися в тій печері!

Поведінка ієродиякона, що демонстративно уникав товариства панотців місії, які збавляли своє дозвілля за чаркою і картами, викликала підозру. До нього приставили шпигів.

На той час А.Гончаренко вже познайомився з одеситом Давидовим. Зустрілися вони на руїнах Акрополя. Давидов, впізнавши по одягу земляка, запитав щось. Слово по слову – розговорилися. По екскурсії Гончаренко запросив нового знайомого на чай. На квартирі А.Гончаренка Давидов побачив «Колокол», «Полярную звезду», інші видання вільної лондонської друкарні і похвалився близьким своїм знайомством з Герценом і Огарьовим; сказав що їде до Лондона купувати вугілля для Одеського пароплавного товариства, і знову бачитиме Герцена. Так з легкої руки Давидова Гончаренко став кореспондентом «Коло­кола».

Хоча публікував він свої дописи в герценівських виданнях під псевдонімами, його таки вирахували. 2 лютого 1860 року шпиги охранки перехопили його черговий лист до Лондона. Опівдні на квартиру до Гончаренка заїхав російський посол в Афінах Олександр Озеров і запросив його на обід на російський пароплав «Русалка», що стояв у порту. Не підозрюючи нічого злого, А.Гон­чаренко поїхав з послом. На борту Озеров вручив йому ордер на арешт. Того ж дня «Русалка» взяла курс на Констан­тинополь, де арештанта мали пересадити на інший пароплав, щоб доправити його в Росію.

Пароплав йде до Константинополя дванадцять днів, пошта доносить лист за тридцять шість годин. Цим і скористалися земляки А.Гончаренка, які, попри всілякі конспірації, дізналися про арешт товариша і звістили потрібних людей в Константинополі. Ті підготували втечу.
Все спрацювало. 16 лютого 1860 року А.Гончаренко вирвався на волю.

4 березня він уже був у Лондоні. Починався новий період його життя – життя полі­тичного еміґранта.

А.Гончаренко одразу активно включився в життя тамтешньої російської громади і хутко став лідером гуртка українців, які збиралися у нього на квартирі, яку він наймав навпіл з другом-галичанином Мартином Холодом. Як правило еміґранти дуже тяжко входять в нормальний ритм життя країни перебування: дається взнаки незнання мови, звичаїв, проблеми з пошуком будь-якої, а надто кваліфікованої, роботи. А.Гончаренко напродиво легко вписався в англійське суспільство, ніби все життя жив у Лондоні. Він давав уроки російської мови грекам, які збиралися відкрити комерцію в Одесі, працював класифікатором нумізматики в Британському Музеї, складачем-набірником у друкарні Л.Чернецького,звідки йшли у світ «Колокол», «Полярная звезда»; мав приробіток і в Британському Біблійному товаристві. Хутко він зібрав достатньо коштів, аби найняти більшу квартиру-гуртожиток для еміґрантів, що валом валили до Лондона (наплив втікачів із Росії був таким, що Герцен почав друкувати в «Колоколі» розпачливі звернення, мовляв, куди ви їдете, вам немає чого тут робити! Зрозуміти його можна – прибувши до Лондона, весь той люд ішов до нього, розказував свою історію і просив допомоги). Наскільки потрібною була така квартира-пансіон свідчить ось такий, майже анекдотичний, факт: політеміґрант Василь Дубровін, щоби замати дах над головою, щовечора у різних поліційних дільницях Лондона вчиняв дрібні порушення, аби його заарештували на ніч. Скоро його вже знали скрізь і пускали до камери затриманих навіть без формальних на те приводів. Сам А.Гончаренко залишився на старій квартирі з Холодом, але щонеділі він був у гуртожитку як духовний наставник і як світський вчитель: охочим давав уроки англійської і грецької мов, був режисером і актором аматорського театру. Звісно, говорили на тих зібран­нях і на теми політичні.

У березні 1861 року до Лондона дійшла сумна звістка про смерть Т.Г.Шевченка. А.Гончаренко одразу ж написав коротенький некролог для «Колокола»: «От иеродиакона Агапия (Андрія Гончаренко). І без того тяжко, важко блукати нам по далекій чужині, – но все була потіха, – все-таки була надія. Був у нас дома Кобзар, він виспівував діла батьків наших, напоминав, хто ми і що, чиї діти, – коли самі не хочем знати... А смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. На кого надія? Хто потішить? Бо чимало єсть дітей нерозумних, а ще більше перевертнів і недоляшків...»Цей текст і був опублікований у «Колоколі» без жодної правки, українською мовою. 1961 року Олексій Дей подав у журналі «Жовтень»5 коротеньку замітку, в якій розповів про обставини появи некролога і опублікував фотокопію його оригіналу з власноручною допискою О.Герцена: «Чернецкому – велите набрать эти строки, но только надобно попросить самого Диакона продержать строгую корректуру.Наш праздник назначается на 5 апреля. Трюбнер прислал пробу напечатанной страницы Фейербаха. – Советую начинать Былое и Думы.» Оригінал цього документа О.Дей знайшов, розбираючи архів Михайла Павлика, редактора й видавця журналу «Народ». М.Павлик активно листувався з Агапієм Гончаренком, друкував його матеріали («Країна козаків у Північній Америці, або Аляска», «Народ».,1894, № 2, «Споминки», Коломия,1894). Як пише О.Дей: «У 1896 році Михайло Павлик переслав «попові-свободолюбцеві» А.Гончаренку до Америки збірку заборонених у Росії поезій Тараса Шевченка. У відповідь той розповів М. Павликові історію свого некролога на смерть Т.Шевченка в «Колоколе» О.І.Герцена і надіслав, як цінну релік­вію, автограф з власноручною допискою О.І.Герцена.»6

Але то буде далеко пізніше, і ми ще своєю чергою дійдемо до цього вельми цікавого періоду життя А.Гончаренка.

Тимчасом у Греції почалися масові заворушеня, народ повстав проти тиранії короля Оттона. Маючи друзів-греків, А.Гончаренко не міг лишитися байдужим до долі їхньої батьківщини. У вересні 1861 року він вирушає до Греції, свідомо наражаючи себе на небезпеку («...в моїм серці заки­піла крів»7). А.Гончаренко зупинився в Гермуполісі, де жив його щирий приятель професор Перідіс. Перідіс попросив його вичитати коректуру латино-грецького словника, який виходив за його редакцією. Ця робота була чудовим прикриттям для підпільної діяльності і до того ж давала непоганий заробіток. А з Росії доходили чутки одна безглуздіша другої – то А.Гончаренко громить церкви на Україні, то за злодійство й розбій в спілці з Василем Дубровіним сидить у петербурзькій в’язниці, то з тієї в’язниці втік і сховався в Америці... Таким чином охранка реалізовувала традиційний сценарій обмов і компроментацій політеміґрантів на батьківщині, водночас розсилаючи по світах аґентуру для розшуку їх, арешту, викрадення чи навіть убивства. Жандармські нишпорки напали і на слід А.Гончаренка. Він переїхав до Смирни, а потім на Афон. Пробув він тут від Різдва майже до Великодня 1862 року, зупинившись у свого дядька Дмитра Богуна (отця Доремидонта), давнього політеміґранта, що рятуючись від арешту втік був до Італії, довгий час жив у Венеції, а на старість перебрався на Афон, придбавши тут маленький хутір (келію святої Трійці). Вони згадували рідню, Україну, Київ, усе те, що навік покинули, аби «на волі, на чужині працювати для волі свого народу дома»8. В січні єпископ Ставронікітського монастиря Мелетій Ловцу рукоположив А.Гончаренка на священника.

В Ієрусалимі, куди на Пасху приїхав А.Гончаренко, маючи надію знайти серед паломників земляків, щоб розпитатися про рідню в Україні і послати вісточку про себе, його зустрів давній приятель по Києво-Печерській лаврі, ієромонах Евкарпій, що служив при російській місії. Він влаштував на честь А.Гончаренка урочистий обід, на який скликав земляків-українців. Про це дізнався російський консул і видав ордер на арешт А.Гончаренка. Але друзі попередили його про небезпеку, і він, скориставшись рекомендаційним листом князя Івана Гагаріна, попросив притулку у домі католицького патріарха Валерги.

Князь Гагарін, такий же вигнанець як і Гончаренко, один із найвпливовіших діячів ордену єзуїтів, опікувався школою в місті Газирі на Ліванських горах, де вчилися діти з Болгарії. Він і попросив А.Гончаренка, повчителювати там до його приїзду. Таким чином А.Гончаренко вчергове щасливо уник арешту і депортації до Росії, де його чекала тюрма і каторга. «Мая 8 приїхав в Газир, де були 15 цих булгарських дітей, – пише у «Споминках» А.Гончаренко. – Тут я був дуже спокійний. Ієзуїти не турбували мене прозелітизмом... Я держався моєї православної віри, в котрій я родився і виріс.»9 Ну хіба не приклад для побудови міжконфесійних стосунків у сучасній Україні?

По приїзді Гагаріна А.Гончаренко вирушає до Палестини, а тоді до Єгипту. Вирішує отаборитися в Александрії, знаючи, що тут осів чималий гурт втікачів із Росії. Маючи відповідні рекомендації, він хутко знайшов роботу і житло. І тут, як і в Лондоні, взявся організовувати виразно українську громаду. Щосуботи збиралися вони в готелі Гончаренкового приятеля, уроженця Таганрога, Стефана Тифинова. Це був своєрідний клуб, де в спокійній, камерній обстановці можна було зустрітися з другом, познайомитися з цікавими людьми, зрештою, звернутись за допомогою у пошуках роботи чи житла, отримати консультацію щодо деяких ньюансів тутешнього життя і законодавства. Душею громади були добре знаний на Сході лікар Онуфрій Зениш, емігрант із Поділля, та Гончаренків земляк – киянин Іван Матвіїв, що 1857 року втік із Миколаївського острога на Печерську, вибравши в камінній стіні дірку і спустившись на землю по зсуканій із одягу шворці.

Шпигуни, які не спускали ока з кожного більш-менш авторитетного політеміґранта, винюхали місце зібрань української громади і доповіли про її «підозрілу» діяльність російському консулу Лаговському. Той вдався до провокацій.

Агапій Гончаренко працював продавцем в невеличкому привокзальному магазинчику англійця Самюеля Бекера, де він продавав англійським туристам книжки, парасолі, ліки, інші дрібні, але потрібні мандрівникові, товари. Англійське Біблійне товариство, з яким Гончаренко працював ще в Лондоні, дало йому кілька сотень «Біблії» російського друку. Ці книги охоче купували паломники– росіяни, що йшли на Сінай­ську гору. Консул дав гроші якомусь грекові, щоб той налякав, як він казав, «одного росіянина, що продає франк-масонські Євангелія». 22 лютого 1863 року о третій по обіді той грек зайшов в магазин, купив Євангеліє і почав рвати його, потім ударив Гончаренка книгою по голові і тицьнув ножем у груди. Гончаренко упав, нападник кинувся тікати, але хутко був затриманий поліцією. На щастя, рана виявилась не дуже серйозною, хоча кілька місяців Гончаренко прохворів. Та на цьому консул не зупинився. Він послав у Росію черговий наклеп на Гончаренка, буцімто той тримає в Александрії «корчму з дівчатами».

Хто зна чим скінчилася б ця війна з ро­сій­ськими таємними службами, аби не лист від друзів із Греції, в якому вони писали, що віднині росіяни вже не зможуть його й пальцем зачепити: Гончаренкові давали грецьке громадянство.

22 квітня А.Гончаренко виїхав до Афін. Архієпископ грецький Амфілохій письмово поручився за нього і, відбувши всі формальності, 6 червня 1863 року Агапій Гончаренко став афінянином.

На той час в Афінах помінявся російський посол: О.Озерова, котрий заарештовував А.Гончаренка три роки тому, змінив граф Блудов. Він знав Гончаренка по Лондону і ставився до нього приязно: на дипломатичних обідах, які час від часу давали різні посольства в Афінах, він обов’язково підходив до А.Гончаренка, розпитував про тутешнє життя, згадував Лондон. Коли в травні наступного року до Греції прибули двоє представників Петербурзької академії наук, професори Ламанський і Перцов, Блудов попросив Гончаренка бути при них перекладачем.

Ще в Лондоні в розмовах з Огарьовим про долю й завдання російської еміграції в світі, А.Гончаренко відстоював думку про необхідність заснування вільної російської друкарні і на американському континенті, де на той час уже зібралася чимала росій­сько-українська громада. Ідею А.Гончаренка палко підтримував і М.Бакунін. Щоправда, М.Огарьов і М.Бакунін мали свої, відмінні від Гончаренкових, погляди на цілі й завдання такої друкарні: з Америки, через тоді ще російську Аляску, можна було легко транспортувати нелегальну революційну літературу в Сибір, а звідти – далі вглиб російської імперії. Гончаренко ж хотів за допомогою друкованого слова об’єд­нати розрізнені гуртки еміґрантів в міцну громаду, яка б захищала інтереси ви­гнанців, допомагала б їм зберегти національну ідентичність; думав він і про органі­зацію шкіл для дітей еміґрантів, про налагодження церковного життя, аби люди різних віросповідань вільно могли задовольняти свої духовні потреби. ( З раннього дитинства звиклий до праці, А.Гончаренко не цурався ніякої роботи, добивася всього сам; вихований в крайньому аскетизмі в побуті обходився малим, ніколи нікому не заздрив і не посягав на чуже; зрозуміло, що такі його життєві переконання йшли врозріз з тією революційною пропагандою, яку вели люди з оточення О.Герцена та М.Бакуніна. Приятелював з ними Гончаренко не на ідейному ґрунті, а на рівні чисто людських симпатій.)
У жовтні 1864 року Агапій Гончаренко вирушає до Америки, як грецький священик. Першу свою православну службу на американському континенті відправляє на Різдво 1865 року в домі грецького консула Димитрія Ботассі в Нью-Йорку. Від самого свого початку перебування в Америці А.Гончаренко принципово виконує свої обов’язки душпастиря без ніякої плати, на громадських засадах: «З моїми рекомендаціями до священства єпископальної церкви, мені дали учити грецькому язику богословських студентів в St. John’s school. Я знаю працю ґравірувати на металах і різьбу на дереві. Думав: трошки зі школи і трошки з мого рукоділля, і буду мати чим жити, а службу для моїх парафіян греків правити кожну неділю без налогу».10

Про уроки грецької мови , які дає Father Agapius , оголосили в New York Herald. Російський консул барон Остен-Сакен і собі захотів вивчити грецьку мову, не підозрюючи, що Father Agapius і Агапій Гончаренко одна і та ж особа. Але недремна охранка хутко той недогляд консула усунула, і наказала ужити до Гончаренка репресивних заходів. Остен-Сакен, людина чесна і благородна, аби не марати рук брудною справою, попросився у відпустку і виїхав до Європи. Згодом, як дізнався А.Гончаренко, барон, не витримавши гніту й задухи російського життя, застрелився.

Православні громади із різних міст Америки часто запрошували отця Агапія відправити у них службу Божу, повінчати молодят, охрестити новонароджених. Він ніколи і нікому не відмовляв. До прикладу: лише протягом місяця, весною 1865 року, А.Гончаренко відслужив православну літургію в Нью-Йорку, в Нью-Орлеані охрестив 50 дітей, сповідав і причастив усіх бажаючих, благословив місце для будівництва православного храму. Умів він знайти спільну мову і з представниками інших конфесій. Якось на прийомі в єпископа єпископальної церкви йому розповіли про візит російського флоту до Нью-Йорка і про те, як офіцери і корабельні священики категорично не захотіли піти на контакт з представниками їхньої церкви: «З єретиками ми не можемо знатись!» Згадуючи ту історію, американці питали Гончаренка, на яких таких підставах в Росії їх вважають єретиками? «...Ніяких вселенських соборів не було з часу будування вашої церкви, щоб ми мали рацію називати вас єретиками. В вашій церкві можна нам молитися, і вам можна з нами.Так я їм відповів»11, – згадує ту розмову А.Гончаренко. Історія мала продовження: по короткім часі А.Гончаренко отримав від єпископа Поттера лист, в якому той запропонував йому використовувати свою церкву для православних богослужінь, оскільки отець Агапій свого храму в Нью-Йорку не мав. Звичайно, він радо прийняв цю пропозицію.

Тоді таки Нью-Йоркське Біблійне товариство заходилося видавати Біблію арабською мовою, а оскільки А.Гончаренко знав друкарську справу і східні мови, і був знайомий із видавцем Ван Дейком ще з Бейрута, то й отримав замовлення на цю працю. Паралельно А.Гончаренко виконував замовлення й іншого видавця – Лонґа: готував церковно-слов’янське видання Нового Завіту. Словом, як і завжди, він мав вдосталь роботи, аби почуватися впевнено і незалежно. 28 вересня 1865 року він одружився з Альбіною Чітті, американкою з родини італійських еміґрантів, які часто приймали у своєму домі легендарних революціонерів Орсіні та Гарібальді.

Здавалося, життя увійшло в спокійну колію, але тут в Нью-Йорку з’явився новий російський посол барон Стекель і почав чергову війну з колишнім підданим Російської імперії. Він опускався до того, що наймав за казенні кошти злюмпенізовану босоту для побиття крамольного священика, організовував інші дрібні пакості. Та головне – пообіцяв грецькому консулові Ботассі, що російський уряд дасть кошти на будівництво православної грецької церкви в Нью-Йорку і пришле для неї свого священика, за умови що греки відмовляться від послуг А.Гончаренка, бо він затятий ворог Росії. Греки пристали на цю пропозицію. Церкву збудували, прислали й попа – німця, який не знав ні російської, ні грецької мов. Звісно, до тієї церкви ніхто не ходив, відповідно не платили за неї земельний податок, тож шериф Нью-Йорка й продав її під взуттєвий магазин...

А.Гончаренко менше всього переймався дрібними неприємностями, які не вперше підкидало йому життя еміґранта. Зібравши необхідні кошти, він упритул підійшов до здійснення своєї давньої мрії – заснувати власну друкарню і власну газету. Купив російський шрифт і виїхав до Сан-Франциско. Це місто для друкарні вибрав він не випадково, а з точного розрахунку, як то міг зробити розумний і передбачливий підприємець. Напередодні, російський уряд продав Америці Аляску, і Гончаренко розумів, що саме Сан-Франциско стане центром освоєння цього краю: тут концентруватиметься бізнес комерційний і банківський, і саме сюди стікатимуться всі новини із найвіддаленіших куточків Аляски. Окрім чисто комерційних резонів при виборі місця для друкарні, дбав він і про свою максимальну незалежність та поінформованість як видавця і журналіста: «Вперше я думав, – пише А.Гончаренко у «Споминках», – поставити мою друкарню на виспі Сітці; ба я бачив, що буду в неволі воєнної управи, де стояла главна квартира генеральська; що генерал скаже, я повинен друкувати. Опісля я думав поселитися на річці Нугашак, на материку Аляски, де я мав доброго і міцного друга Ушина; ба я бачив, що через рік не буду знати, що робиться на виспах і в других місцях Аляски, і зроблюся простим поселенцем, без всякої пригоди для других людей.»12 І тут А.Гончаренко залишається вірним собі – у будь-якій діяльності керуватися завперш інтересами громадськими, хотіти і – головне! – мати можливість допомагати людям.

В листопаді 1867 року друкарня А.Гончаренка дала першу продукцію. Був це «Russo-English Phrasse Book» – самовчитель російської мови для американської військової залоги на Алясці.

Від першого дня у конторі друкарні А.Гончаренка товклося море людей із Аляски: мисливці, золотошукачі, рибалки. Один поперед одного розповідали вони про неймовірні багатства цього краю. Ті розповіді знаючих людей та кілька особистих експедицій на Аляску, хутко зробили Гончаренка спеціалістом по Алясці. Він знав практично все про цей край: де шукати золото, срібло, вугілля, де полювати пушного звіра, добувати котика, заготовляти рибу. З ним консультувались люди, що хотіли починати бізнес на Алясці, і багато хто саме Гончаренкові завдячував успіхом. На довгі роки він став легендою Аляски – «Аляска-мен» шанобливо називали його там, і не було на Алясці людини, яка б про нього не чула.

Подорожуючи Аляскою, А.Гончаренко, як і скрізь, куди його закидала доля, напитував земляків. І яким же було його здивування, коли він знайшов цілі поселення не кого небудь, а потомків запорозьких козаків! «Наше общежитійне козацьке джерело, – пише у «Споминках» А.Гончаренко, – гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці. Всяка робота громадська належить громаді, з рівним поділом: ловити рибу, дрова рубати, хати строїти, дороги робити, звірів ловити – бобрів або котів – це все належить до громади. Титар (таюн) оглашає: в такий день на промисли – бобрів ловити; і всі дужі повинні бути готові з водою і харчами. Старійший і найбільше шановний кропить їх св. водою в човнах (байдарах) на боже діло; як тільки нема попа, і без попа можна обійтись... Вони пливуть на два-три тижні, і стільки придбають бобрів або риби, продають і рівно розділяють прихід. Стільки кожному: старому , слабому і малому; стільки на школу, на церків, на шпиталь...»13

Звідки ж з’явилися на Алясці козацькі поселення? Першим спробував висвітлити цю тему Є.Матросов, граф Леліва, уродженець України, який, подорожуючи Америкою, зібрав чималий фактичний матеріал і систематизував його у великому за обсягом нарисі «Заокеанська Русь», що був опублікований 1897 року у журналі «Исторический вестник» № 4–6. «Частина останніх запорожців, – пише Є.Матросов, – які не могли вибачити великій імператриці, що вона вже на рубежі нашого століття

Степ широкий, край веселий
Та й занапастила

переселилась до вустя Амуру. Незадоволені однак місцевим управлінням і сибірськими порядками взагалі, ці орли руського народу, із рідного гнізда перекинуті через велетенські простори до берегів Тихого океану, потягнулись далі і на своїх легких «чайках», що перетинали колись голубі води рідного Дніпра під ревище порогів і пускались в Чорне море геть до самого Константинополя, рушили до західного узбережжя Північної Америки. Осівши на півострові Аляска, вони склали тут доволі значну руську общину, довгий час зберігаючи вдачу, звичаї, легенди і звичаєве право свого розореного гнізда...»14 Є.Матросов не уточнює чисельності потомків запорожців: «Скажемо лише, що навіть приблизна чисельність цих останніх (козаків. – М.М.) досі ніким не вияснена. Польсько-американські видання заявили якось, що загальна кількість цих залишків запорізького козацтва сягає 20 тисяч, але ніяких достовірних даних, на підставі яких цифра ця виведена, в них вказано не було, і ця остання уявляється при цьому надто проблематичною. Принаймні, якби навіть вона перебільшена була і в кілька разів, то ці російські поселення потомків запорізького козацтва лишаються найпомітнішими осередками російського народу на всьому материку Америки взагалі, бо значна галицькоруська і угроруська общини в Пенсі­льванії, осередку і центрі американського слов’янства, не перевищує 2 тис. душ.»15 (На жаль, ця надзвичайно цікава тема подосі належним чином не досліджена, а ні витчизняними, а ні діаспорними істориками, на що нарікав ще 1941 року Володимир Савченко, друкуючи в краківському часописі «Українські вісті» (ч.1, 1 січня) статю «Запорожці в Америці та їх оборонець о.Агапій Гончаренко.» І хоча якихось нових фактів у статті В.Савченка шукати годі – він добросовісно переказує публікацію Є.Матросова, – журнал «Визвольний шлях» передруковує її в №4 за 1966 рік, очевидячки, аби привернути увагу дослідників як до особи А.Гончаренка, так і до історії перших, ще часів Запоріжжя, переселенців до Аме­рики.16)

Донедавна на Алясці безбожно наживалися російські губернатори та чиновники: тут процвітали корупція, хабарництво, цинічний визиск і обман місцевого населеня та акціонерів з материкової Росії, які необачно вкладали свої кошти у тутешні промисли. З переходом Аляски під юрисдикцію США, зі сваволею російськіх чиновників було покінчено; нащадки запорожців стали американськими громадянами. Але їхнє становище попервах не дуже змінилося: і федеральний уряд, і власті півострова на чолі з генерал-губернатором вважали їх індіанцями, відповідно до них і ставились. А.Гончаренко енергійно кинувся відстоювати права українців Аляски. 1 березня 1868 року він починає видання двотижневика «The Alaska Herald», половина матеріалів якого друкується російською ( а деякі статті і українською) мовою під загальною шапкою «Свобода». У першому ж числі Агапій Гончаренко вмістив свою статтю «Curios Ideas of the Poet Taras Shavchenko» («Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка»). Це була перша згадка про Тараса Шевченка в англомовному світі, вірніше, перший, хай прозовий, переклад його твору – уривок з поеми «Кавказ». А.Гончаренко переклав оці рядки:

У нас же світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив.Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!
.................................................
За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине божий?

«Гончаренків переклад відзначається великою змістовою точністю,» – пише дослідниця англомовної шевченкіани Роксолана Зарівчак, детально аналізуючи Шевченківську тематику «The Alaska Herald». – В тринадцятому номері свого двотижневика (1 вересня 1868 року)Гончаренко вмістив в оригіналі уривки з послання «І мертвим, і живим...» У наступному номері знаходимо (знову українською мовою) уривки з поезії «Думи мої, думи мої...» Уривки з « Послання» були надруковані також у двотижневику в лютому 1869 року – теж в оригіналі»17.

Шевченкове слово було своєрідним камертоном, на який А.Гончаренко налаштовував голос свого видання в обороні прав жителів Аляски. Вже в першому числі двотижневика, у російській його частині, вміщено статтю «Важное дело», в якій гостро критикується брутальне ставлення американських солдатів до корінного населення Аляски. Це був початок великомасштабної кампанії, яку підняв в американській пресі А.Гончаренко проти військового управління Аляски. «Я напав, як вірний сторож-собака, на солдатів американських в Алясці, за їх злодійства над нашим народом (смотри часописі американські 1869 року) і конгрес в Вашингтоні відкликав їх назад, бо вони не були потрібні в Алясці. Наш народ тихий і дуже добрий»18, – писав, згадуючи ту свою перемогу, А.Гончаренко. Будь хто інший ніколи б не зважився на таку критику, бо та ж таки критикована ним військова адміністрація давала субсидії на випуск газети. Але Гончаренко не був би Гончаренком, аби покладатися на чию б то не було допомогу, яка б обмежувала його свободу висловлюватися на животрепетні теми суспільного життя. Коли військові відмовились допомагати газеті, фінансовий департамент у Вашингтоні дав А.Гончаренкові місце інспектора митниці в Сан-Франциско, сподіваючись звабити його грошима. Не вийшло. А.Гончаренко рішуче урвав чергові посягання на його свободу говорити і писати правду: «Я надивився злодійству і контрабандам, і не захотів бути в спілці з злодіями». Зрештою, проблема фінансування газети вирішилась остаточно: А.Гончаренко користувався неабияким авторитетом в ділових колах Америки, які мали свій бізнес на Алясці; було багато людей, котрі, скориставшись його порадами, нажили солідні капітали; цілком природно, що якогось дня в його конторі з’явився підприємець з Лондона і запропонував А.Гончаренкові великий кредит для закупівель хутер, моржової кістки і китового вуса.

Працездатність А.Гончаренка вражає: двотижневик він робив сам-один – збирав, писав і редагував матеріали, був набірником, складальником, вантажником, і експедитором... Його видання читали у Японії, Китаї та на Гавайських островах, п’ятсот примірників кожного номера він регулярно переправляв на материкову Росію, в Сибір. А поза тим знаходив час і для громадської роботи: «Бурлакуючи по світу, де тільки хвиля прибивала мене, найперше я розпитував, чи є в тім місці виходці із московської держави. В Сан-Франціско я спіткав, в єднім тютюновім склепі прикащиком, Александра Ростовцева із Харківської губернії. Молодець вдоволі навчений, він називав себе студентом із Харківського університету. Коли я випитав в його, чи є більше втікачів в Сан-Франціско із царської держави, він познакомив мене зо скількими. Завше я мислив, що в Сан-Фраціско повинно бути міцне російське товариство, здоровкатися з сусідами, каторжниками-сибіряками. І я спіткав ще скільки втікших із Сибіру зо штампами каторжника на чолі. Розсмакувавши з ними, ми збудували товариство спільної помочі. Як хто виб’ється сюди на волю – показувати йому дорогу до шановного життя, щоб добрим нравом нравити нашого стану виходців, перед другими націями в вільній Америці. Чим тільки – я думав і думаю тепер, – ми скасуємо царський деспотизм над нашим народом дома: «шановними товариствами на чужині». Царська управа хоче доконати людей по світу, що русский чоловік не може жити нігде без царя і кнута»19. 14 грудня 1867 року, на роковини повстання декабристів, з ініціативи А.Гончаренка в Сан-Франциско засновано «Російське республіканське добродійне товариство декабристів». Розмістилося воно в приміщенні редакції «The Alaska Herald». При вході був напис російською мовою: «Ніхто з тих, хто поважає православ’я або самодержавство, не сміє відвідувати нас чи мати будь-які зв’язки з нами». На перший погляд дещо дивним виглядає таке категоричне неприйняття православ’я людиною, яка сама мала сан православного священика. Насправді А.Гончаренко ворогом православ’я не був, він категорично не сприймав те моральне звиродніння, лицемірство й продажність, які, з потурання дер­жави, панували в середовищі тодіш­нього російського духовенства. Справді, хіба цей скромний, аскетичного складу чоловік, вічний і невтомний трудівник, міг мати щось спільне з такими людьми: «...1868 року єпископ Павел, в Сітці, був оскаржен перед главнокомандуючим генералом J.C.Davis в развраті молоденьких дівчат, і втік до Росії. Після його приїхав із Петербургу єпископ Іоанн, в 1870 року, і поселився в Сан-Фраціско. Він скільки раз був арештован в домах терпимости, і святійший Синод одкликав його в Москву. Третій єпископ Нестор, п’яний в деліріум, кинувся в море, і втопився. Четвертий єпископ Владимир запалив церкву свою в Сан-Франціско, щоб взяти застраховані гроші, і ще був оскаржен перед судом Сан-Фра­ціско в содомії, і його одізвали в Росію. П’ятий єпископ (тепер) Николай, його часто поліція піднімає п’яним на улиці і штрафує за п’янство»20.

Активна публіцистична діяльність А.Гончаренка пробудила загальну цікавість до проблем Аляски, переконала і федеральні власті, і американську громадськість, і окремих багатих людей вкладати кошти в економічний розвиток цього регіону, а щонайперш в освіту.Моравська діаспора з Пенсільванії виділила 5000 доларів і збудувала школу в Нугашаку, донька мільйонера Вандербільда одібрала на Алясці п’ятеро юнаків і п’ятеро дівчат, і послала їх вчитися до вищих шкіл, аби вони, по закінченню навчання, працювали на батьківщині вчителями, окрім того пожертвувала на школи 50000 доларів. Завдяки Гончаренкові, було поставлено крапку і в курйозній ситуації щодо справжньої націо­нальності переважної більшості населення Аляски – потомків колишніх вихідців із Запоріжжя і Росії, яких тут записали «індіанцями». Він добився аудієнції в губернатора А.П.Свінефорда, подав йому найдетальнішу доповідну записку, яку доповнив особистими роз’ясненнями. Було створено спеціальну комісію, яка й визнала мнимих «індіанців» «російськими козаками». Уважніше придивився до ввіреного йому краю і губернатор. Після розмови з Гончаренком він побував в українсько-російських поселеннях і про свої враження написав до Конгресу таке: «...бачив в Алясці народ, їх життя в хаті і надворі, дуже порядне і в великій різниці од других народів», і згодом особисто контролював аби в кожному поселенні, де в тому була потреба, заводилася школа.

Зрештою, надмірна праця, постійні конфлікти (не знає їх той, хто нічого не робить) підірвали і козацьке здоров’я Агапія Гончаренка. 1872 року він припинив випуск «The Alaska Herald»: «...моє здоров’я дуже ослабло і ніхто не спіткався вірний помогти мені. Я продав моє власне добро,англійські шриф­ти Генрі Джорджу, бо я їх купив за гроші, а мені гроші потрібні були – мати свою хату, хоч і на чужині»21.У червні 1873 ро­ку він купив ділянку землі в свого земляка Йосипа Крушевського і осів на хуторі, який назвав «Україна». Перед тим він ще видав п’ять номерів газети «Свобода», в яких поруч з російськими подавав і статті українською мовою («До родаків на чужині» – №3 від 14 грудня 1872 року; «Україно, моя ненько» – № 4 від 2 лютого 1873 року та ін.)22.

Тихо й непомітно доживав віку цей невгамовний чоловік. Відправляв при потребі службу Божу, разом з дружиною вчив сусідських дітей у недільній школі, писав спогади. Хто зна яким побитом потрапив йому до рук журнал «Народ», що його видавав у Коломиї Михайло Павлик. Агапій Гончаренко злистувався з ним, і згодом надіслав йому свої «Споминки». Вони були надруковані в журналі «Народ» в №№6-9 за 1894 рік і тоді таки вийшли і окремою книжкою. «А.Гончаренко немов ожив, як українець, одержавши від нас звістку із признанням його діяльності, а також наші коломийські видання», – писав Михайло Павлик на початку 1894 року.23

Помер Агапій Гончаренко 5 травня 1916 року на своєму хуторі. Там і похований.

Багато десятиліть в Україні про нього воліли не згадувати, хоча й геть замовчувати не могли: як не як , а саме він був автором некролога на смерть Т.Шевченка в Герценівськім «Колоколе», та й першим пере­клав Шевченка англійською. Подали його портрет і коротеньку біографічну довідку в «Шевченківськім словнику»24, та ще журнали «Жовтень» і «Всесвіт» у часи так званої хрущовської «відлиги» скромно написали про нього ( на ті публікації ми поклика­лися вище). Не надавався він в герої: з одного боку ніби й демократ, революціонер-еміґрант, але ж... піп. Не випадало згадувати і його публіцистичну та видавничу діяльність, як тут обійдеш засновану ним «Свободу» – найстарішу емігрантську газету, що була жупелом « махрового націоналізму»?

Слава Богу, часи ті безповоротно минули і, здається, ніщо вже не може завадити сучасним дослідникам відтворити правдивий портрет цього унікального чоловіка – Андрія (Агапія) Онуфрійовича Гончаренка, що майже століття тому (1894 року) пророче побачив сьогоднішню, незалежну, Україну: «Моя Ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого, і малого і ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я в останній раз закрию мої очі, і зіпну навіки»25.

28 квітня 2008 р.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПЕРІОДУ НАЦІОНАЛЬНО—ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Юрій КОВАЛІВ
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПЕРІОДУ НАЦІОНАЛЬНО—ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

(фрагменти з історії української літератури ХХ ст.)

ПОЛІФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ДИСКУРС ПИСЬМЕНСТВА

У нашій історії — одній «з нещасних, безглуздих, безпорадних», яку, за точним спостереженням В.Винниченка, треба читати «з бромом», майже не знаходилося століттями іншої національно свідомої сили, крім письменників, які зважилися на свій страх і ризик заповнювати випорожнені ніші національної культури за рахунок свого таланту, що підлягав офірі заради великої мети — порятунку рідного краю, відтиснутого на марґінеси дійсності. В їхній, життєво виправданій поліфункціональності слід убачати інтуїтивно виражену відповідь на суворий виклик неприхильного довкілля. Адже завдяки літературі та позалітературній діяльності наших письменників Україна не зникла безвісти. Інша річ, що не завжди така діяльність виявляла сподіваний фаховий рівень, вона випробовувалася у смузі ненастанних спроб та помилок, незрідка фатально позначаючись на долі нації, приреченої поневірятися в осоружному лабіринті перманентних відроджень, що віддаляли на невизначені терміни вистражданий вихід з його тенет на шлях іманентного буття, сіяли після чергової національної катастрофи отруйні зерна розчарування.

Проте кожної сприятливої миті українське письменство знову і знову брало ініціативу у свої руки, виводило, здавалось би, зовсім споневірених краян зі стану безпорадної летаргії до помацки відшукуваної перспективи суб’єкта історичного поступу. Яскравим прикладом зазначеної тенденції була національна революція 1917 року та період національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. — одна з промовистих ланок у нескінченній низці національних резистансів, атрибутованих Кирило-Мефодіївським братством та наступними громадсько-політичними структурами, репрезентованими зазвичай митцями слова. Тільки-но у Петрограді сталася Лютнева революція (8 березня за новим стилем, або 23 лютого — за старим), схожа на «розвал, а не на повстання»1, петроградська колонія українців створила свій Тимчасовий український революційний комітет, який звернувся до рідних краян обстоювати національні інтереси. У Києві не очікували такого повороту подій, громадське життя перебувало у летаргійному сні, тому не відразу відреагувало на подарунок долі, на зміну царської адміністрації губернськими та повітовими комісарами. Спонтанно виникла рада об’єд­наних громадських організацій як філія Тимчасового уряду поряд із Радою робіт­ничих і солдатських депутатів. Ці дві структури, що змагалися за владу, були зазвичай проросійськими, точніше антиукраїнськими, запекло змагалися між собою, дарма що ставили перед собою відмінні цілі. Коли ще Тимчасовий уряд намагався загравати з українським рухом, що «спирався на селянство», то більшовики, як і «більшість росіян», ставилися до нього «вороже», «з презирством»2. Вони завжди вели політику подвійного стандарту: в разі потреби теоретично визнавали право нації на відокремлення, але не на практиці. У ті складні часи національна інтуїція поки що діяла безпомильно, спонукавши творчу інтелігенцію до заснування відповідної пробудженому українству Центральної Ради, яка, незважаючи на київський ареал, була єдиною тогочасною підоймою, що могла б виважити цей, віками вистражданий проект відродження, тому суспільство, перейняте ідеєю націотворення, покладало на неї великі надії. Активну участь у її формуванні та діяльності взяли переважно письменники, літературні критики, журналісти та ін. представники ТУП (Товариство українських поступовців) Є.Чикаленко, С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська та соціал-демократи В.Винниченко, Д.Антонович, С.Петлюра, П.Христюк та ін., тобто письменники, літературні критики, історики, спонсори культурного руху. Не дивно, що її очолив авторитетний історик, белетрист, літературний критик М.Грушевський, що сталося 7 березня 1917 р. (за старим стилем). Обов’язки заступників виконували Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко та Д.Антонович. Вони змушені були змінити перо на політичну справу, тому що в українській ситуації не було відповідних фахівців. І, як завжди, національно свідома, малочисельна творча інтелігенція заповнювала випорожнені ніші національного життя. Її виніс в епіцентр потужних подій «героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з географічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з власної свідомості»3. Центральна Рада мала несподівану підтримку, продемонстровану бодай на велелюдній маніфестації (19 березня) та Всеукраїнському національному конгресі (6—8 квітня), з’їздах і конференціях УПСР, УСДРП, УСС (Українська селянська спілка) тощо, хоч на початках свого існування посідала очікувальну, невиразну позицію, виконувала функцію міської, а не всенародної організації. Конгрес затвердив М.Грушевського на посаду Голови Центральної Ради та його заступників — В.Винниченка і С.Єфремова.

Перед Україною в черговий раз відкрилася можливість відбутися у достеменному онтологічному статусі. Нарешті українська преса почала заповнювати відібраний у неї російською метрополією інформаційний простір, тиражувалися щоденні газети «Нова рада» (за редакцією А.Ніковського), де працювали С.Єфремов, П.Тичина, «Робітнича газета» (за редакцією В.Винниченка), «Народна воля», невдовзі перейменована на «Боротьбу» (за редакцією М.Шрага) тощо, письменники перекваліфіковувалися на журналістів. Упродовж 1917 р. з’явилося 78 українських видавництв («Час», «Вік», «Дзвін» тощо), які встигли опублікувати 747 назв книжкової продукції. Користувалися популярністю журнали «Шлях», «Книгарь» та ін. Швидкими темпами українізувалася зросіянізована народна освіта, було засновано Українську педагогічну академію, відкрито Український народний університет у Києві, створено понад вісімдесят національних гімназій в Україні, серед них одними з перших були Україн­ська гімназія ім. Т.Шевченка та 2-га Кирило-Мефодіївська гімназія в Києві. Фор­мувалися українські полки з вояків фронтових підрозділів, на Звенигородщині сти­хійно відродилося Вільне Козацтво, згодом невідхопною хвилею затопивши етнічні землі від Київщини до Катеринославщини. Водночас запроваджувався принцип толерантного ставлення до різних національностей, що було новим явищем у зазвичай ксенофобному російсько-імперському просторі, але характерним для української ментальності, адже до складу Центральної Ради з Великою та Малою радою входили, крім українців, росіяни, поляки, євреї та ін., які «неохоче» приєднувалися до цього представницького органу4, іноді виявляли своє невдоволення природними правами автохтонів на свободу.

Проте пасіонарний вибух невдовзі розпорошився, захлинувся у потоках ейфорії та руїни, безплідних дебатів, нав’язуваних соціал-революціонерами, закомплексованими соціалістичним фантомом, неуважними до конкретних життєвих реалій. Його конструктивна енергія так і не знайшла сподіваного практичного втілення на етногенетичному підсонні. Національно прозрілій інтелігенції довелося докладати неабияких зусиль, щоб довести денаціоналізованим українцям, що вони не «хохли» і «малороси», що українська мова «не мужицька», що «наша батьківщина, коли була вільною, то називалася не «Малоросією», а Україною»5. Натомість український провід, представлений Центральною Радою, виявляв рудименти «васальної» залежності, надто переоцінював «можливість відродження державності на засадах федералізму», фундатором на українському ґрунті якого став М.Драгоманов, а поповнив «ідейно-полі­тичним змістом і спробував пристосувати до конкретних умов М.Грушевський»6, що було нерозважним кроком, ігноруванням незмінно експансивної вдачі Росії. Автономістські настанови аргументувалися у брошурах «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки прийшло українство і до чого воно йде» М.Грушевського, який перебрав на себе роль головного ідеолога національного руху, стримуючи його самостійницьку енергію, обмежуючись метою територіального об’єднання, громадського самоврядування від земської одиниці до українського сейму, але в межах Російської федерації, без втручання центральних структур у місцеві. Його поміркованість та яловість Центральної Ради не влаштовувала пробуджене українство, що засвідчив Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (5—8 травня), який вимагав від них рішучості у ставленні до Тимчасового уряду, примусила В.Винниченка та С.Єфремова поїхати до Петрограду з проектом автономії, які так і не дійшли згоди ні з Тимчасовим урядом, ні з тамтешньою радою робітничих депутатів. Натомість знову посипалися російські заборони, зокрема щодо підготовки Другого Всеукраїнського військового з’їзду. Але ніхто з українського проводу не зробив висновку з повчального уроку, не усвідомив, що час обірвати залежність від метрополії. На проголошення першого Універсалу Центральної Ради, автором якого (та трьох наступних) був В.Винниченко, підштовхнула вимога Всеукраїнського селянського з’їзду (28 травня). Цей документ, що вимагав для України «омріяної» автономії без розриву «з державою російською», було проголошено 10 червня на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді, що таки відбувся всупереч забороні О.Керен­ського. Спроквільні зрушення у роботі Центральної Ради завершилися створенням очоленого В.Винниченком Генерального секретаріату, до складу якого ввійшли С.Єф­ремов, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко, Х.Барановський, Б.Мартос, М.Стасюк. Занепокоєні таким розвитком подій О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі негайно виїхали до Києва, намагаючись взяти їх під свій контроль, запевняючи український провід всілякими обіцянками та рішеннями майбутніх Установчих зборів тощо. Здавалось би, Центральна Рада мусила б скористатися непевністю російських державців, їх бодай словесним визнанням Генерального секретаріату, відтак вдатися до радикальніших кроків, ніж проголошення другого Універсалу про автономію і не запобігати перед Петроградом, аби там затверджували статут генерального секретаріа­ту, уже схвалений Малою Радою, не наштовхуватися на подвійні стандарти росій­ської політики. Делегація Центральної Ради (В.Винниченко, Х.Барановський, М.Рафес) зазнали цинічного приниження перед оновленим Тимчасовим урядом, який уже не хотів визнавати попередніх домовленостей, замінивши їх циркулярною «Тимчасо­вою інструкцією Генеральному секретаріатові», яка викликала масові протести серед українства. Українські політики, усвідомлюючи, що «на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи» домагалася, щоб вони «своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих»7, не могли подолати у собі комплексу національної меншовартості. Невдовзі російські політтехнологи вдалися до поширення провокативних чуток про Центральну Раду як агенцію Австро-Угорщини і Німеччини, донські козаки та кірасири вчинили збройний напад на полк ім. Б.Хмельницького, підняли голови чорносотенці тощо, але й це не зняло автономістської полуди з очей Центральної Ради, яка дала себе втягти у безперспективні переговори з Тимчасовим урядом, слухняно виконувала вимоги звітуватися за свої дії, що випадало В.Винниченку, змушеному знову їхати до Петрограда восени 1917 р., вже охопленого спазмами жовтневого перевороту. Автономістська закомлексованість давалася взнаки навіть тоді, коли до влади прийшли більшовики. Пропонуючи новий варіант конституції (30 жовтня), М.Грушевський знову ж таки хотів бачити Україну у складі вже зовсім не актуальної російської федерації саме тоді, як не існувало авторитетнішої сили, ніж Центральна Рада, що не мала «у загальноукраїнському масштабі альтернативи»8. Федералістські симптоми позначилися на третьому Універсалі (20 листопада 1917 р.), дарма що в ньому з великим запізненням проголошувалася Українська Народна Республіка та декларувалися широка програма громадських, полі­тичних та соціальних реформ. Ще одна можливість стати суб’єктом історичного поступу була втрачена. Центральна Рада діяла post factum, їй «не вистачало ні розуміння моменту, ні одностайності, ні рішучості стати в аванґарді отих самих мас, виступити виразницею не тільки національних, але й національно-економічних інтересів»9, тому її рішення не завжди впливали на перебіг державотвірних, не контрольованих нею подій, іноді навіть перешкоджали їм. Виник, за гірким спостереженням Є.Маланюка, «невеселий парадокс»: егалітарні маси вели її за собою, а не навпаки, бо їй бракувало «національного інстинкту», витісненого «чисто російським інтелектуалізмом», тобто мисленням за російськими зразками10, що було властиве денаціоналізованому українству, породжувало рецидиви українофобства, висміяні П.Тичиною (під пседонімом Я.Тут) на шпальтах газети «Нова Рада» (1917) у віршовому фейлетоні «Плач Антонія», в якому взято на глузи Харківського архієпископа Антонія за переслідування україномовних вірян, та в памфлеті «Молитва «Кіевлянина»», де викривалася великодержавницька патологія редакторів шовіністичної російської газети, що виходила за редакцією Д.Пихна та В.Шульгина11.

Федералістські погляди, часто поєднані із соціалістичними ілюзіями, поділяли майже всі представники Центральної Ради, адже найчисельнішою була фракція со­ціал-революціонерів зі своїм речником В.Винниченком, якій поступалися соціал-демократи. Вони віддзеркалювали світоуявлення тогочасної української інтелігенції, яка уявляла, ніби «шлях соціялізму — се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Иншого шляху соціялізм не знає»12 , а «всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим»13. Вимоги самостійної України як свідчення національної зрілості, що пролунали на маніфесті 1 квітня 1917 р. чи порушувалися Всеукраїнським селянським з’їздом, відверто нехтувалися. Послідовні прихильники справжньої незалежності, як-от М.Міхновський, свідомо відсувалися соціалістами від провідних ролей у Центральній Раді, хоч саме М.Міхновський та йому подібні могли іманентно структурувати державотвірний потенціал щойно пробудженої нації, а не амбівалентні діячі, які силкувалися поєднати непоєднуване — соціалістичну доктрину і національну ідею, нагадували, як-от В.Винниченко, за влучним висловом Ю.-Я.Пеленського, «нешлюбну дитину Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею»14. Аналізуючи свою політичну діяль­ність, прозаїк бідкався недостатньою увагою до «соціального моменту революції»15, але ніде не прохопився про відсутність чіткої націоцентричної програми в очолюваному ним Генеральному секретаріаті Центральної Ради. У написаній між липнем 1919 р. та січнем 1920 р. «Відродженням нації» В.Винниченко сприймав історичний сенс національної революції передусім як рух робітничо-селянських мас до визволен­ня, вважав, що соціал-революціонери ставлять перед собою мету «всебічного визволення (со­ціального, національного, політичного, морального, культурного і т.д.), а самого визволення цілковитого й рішучого, що переважно має назву революцій­ного»16, уявляв їхніми спільниками «боротьбистів», пізніше — укапістів, опозиційні елементи КП(б)У. Соціа­лісти загравали з егалітарною стихією, яка ще не встигла стати народом, затуманювали людські голови примарами «світлого майбутнього», про небезпеку реалізації яких попереджав ще І.Франко, принаймні, у статті «Що таке поступ», однак його стривоже­не завбачення так і не почули ні сучасники, ні нащадки, накидаючи собі зашморг майбут­ніх кривавих експериментів комуністичного режиму. Націоцентричні інтереси, даний долею шанс поновити Україну як повноцінного су­б’єкта історичного поступу не стали для В.Винниченка актуальними, хоча розуміння державницької розбудови виявилося цілком сприйнятним, бо йшлося про утворення органів державного та господарчого управління без «переформування старих, органі­зованих до життя віками апаратів, […] зміщення одних людей другими», про потребу «творити все з самого початку, з самих дрібничок», «маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людності»17. На жаль, він не сприймав національного досвіду, тому не підтримав ініціатив відродженого Вільного козацтва, яке дарма намагалося донести їх Центральній Раді.

Більшовики вбачали у соціалістичній Центральній Раді «основного суперника в боротьбі за владу», якою не збиралися будь з ким ділитися, намагалися дискредитувати її, проголошуючи «контрреволюційною», «буржуазно-націоналістичною»18, хоч це не відповідало дійсності. Вони вдавалися до всіляких провокативних інсинуацій, застосовуючи низку заходів для внутрішнього підриву Центральної Ради, на що вона відреагувала роззброєнням пробільшовицького гарнізону та наказом українським воякам повернутися в Україну, організувала Всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів Рад, що відбувся 4 грудня, на якому більшовики зазнали провалу, і... все. Цілком виправдані, не завжди сміливі заходи української влади щодо національної безпеки не влаштовували більшовиків. Тому з’явився ультимативний маніфест РРФСР від 4 грудня 1917 р., ініційований В.Леніним, Й.Сталіним, Л.Троцьким, де у цинічній формі, попри позірне «визнання» УНР, оголошувалася війна її державному органу — Центральній Раді, яка, мовляв... пропускала територією України війська донських козаків, що поверталися із фронту додому: така «принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України»19. М.Грушевський, В.Винниченко та ін. недооцінювали російської ситуації, вбачаючи в ній лише хаос, не припускали можливість нехтування моральними принципами, на яку були здатні більшовики, які вже 9 грудня безборонно ввірвалися зі своїми військами до Харкова. Це дало змогу нападникам провести нелегітимний Всеукраїнський з’їзд рад (11—12 грудня), сформувати так званий «народний секретаріат» (Артем, Євгенія Бош, М.Скрипник, В.Затонський, Роза Люксембург та ін.), проголосити маріонеткову Українську радянську республіку. Як згадував В.Затонський, самі учасники цього утвору ставилися до нього «трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала»20. Центральна Рада не вжила жодного рішучого заходу для пригашення небезпечного комуністичного руху, що реалізувався загальним наступом російських військ під командуванням В.Антонова-Овсієнка на Катеринослав, Олександрівку та Одесу, супроводжувався провокаціями в Миколаєві та Одесі. Особливий комітет оборони України у складі М.Порша, С.Петлюри та В.Єщенка виявився малодієвим, а постанова, прийнята від 25 грудня Генеральним секретаріатом про створення армії УНР, запізнілою, яка в екстремальній ситуації засвідчила свою безпорадність, адже, на переконання сучасників, «при розумній організації в самому лише Києві можна було набрати не менше вояків-українців, аніж було всієї большевицької армії, що наступала на Київ»21. Ні М.Грушевський, ні В.Винниченко вчасно не схаменулися, коли проти Центральної Ради було кинуто аж три більшовицькі армії22. Вони нічого не протиставили московській інтервенції, що була розроблена за вказівками В.Леніна у ставці главковерха М.Криленка23. Відтоді в Україні розпочалася братовбивча громадянська війна, спровокована не лише московським більшовизмом, а й суб’єктивними чинниками україн­ського соціалістичного проводу, його бездіяльністю, невмінням взяти ситуацію під контроль, пригасити небезпечне вогнище на початку його загорання. Ще більше дивує, що жодна з українізованих військових частин, дотримуючись засліпленого «нейтралітету», не виступила проти добре озброєного багаточисельного війська М.Муравйова. Їм протистояти зважилися лише курсанти Київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького та сотня підпоручника Омельченка, переважно гімназисти і студенти — всього 600 багнетів, приречених на героїчну смерть під Крутами 27 січня 1918 р. Вони, на думку Є.Маланюка, започаткували «тип новітнього українця», спроможного «надавати проявам українськости ціхи справжнього, вже національного стилю»24. Цей тип особистості прийшов на зміну амбівалентному типу, репрезентованому В.Винниченком та його однодумцями-соціалістами, втілював у собі принцип героїчного чину, вміння віднаходити адекватну відповідь на суворий виклик історії. Крути перейшли в «найголовнішу легенду нації», ототожнювалися зі славнозвісними Фермопілами25, стали одним із тематичних джерел української літератури, до яких одним із перших звернувся П.Тичина жалобним віршем «Пам’яті тридцяти», виповненим патріотичним чуттям, віднайшов у юних героях «найкращу прикмету, що підносить їх після смерти до рівня святих: понад усе вони любили рідний край»26. Невдовзі творчим шляхом поета рушили Уляна Кравченко («Під Крутами»), О.Олесь («Під Крутами»), Б.-І.Антонич («Крутянська пісня»), Оксана Лятуринська («Дума про скривавлену сорочку»), О.Стефанович («Крути»), С.Гординський (поема «Сім літер»), Юрій Клен (епопея «Попіл імперій») та ін.

Муравйовці після розгрому героїчних захисників України під Крутами безперешкодно дійшли до Києва, вчинивши у ньому погром, нечуваний від часів Андрія Боголюбського, пояснюючи свою розправу тим, що, мовляв, «революційна помста примусила нас бути нещадними»27. Навіть в останню мить Центральна Рада не спромоглася організувати збройний опір більшовицьким окупантам, похапцем зайнявшись законом про радикальну земельну реформу, яку слід було провести ще влітку 1917 р., не вжила заходів щодо спровокованого більшовиками бунту на заводі «Арсенал», який вдалося пригасити Гайдамацькому кошу Слобідської України, сформованому С.Петлюрою. «Революційна помста» у червоному обарвленні за спроби, як образно мовив В.Винниченко, «невільниці стати господинею у своєму домі» була нещадною. Національна катастрофа могла б і не відбутися, якби Центральна Рада діяла адекватно до вимог історичної ситуації, здійснила б низку реальних заходів, аби допомогти тій «невільниці» по-справжньому перетворитися на «господиню у своєму домі», здатну на рішучий відпір будь-якому інтервенту. За іронією долі, українському проводу треба було допустити обвальну руїну, аби нарешті збагнути, що «Україна мусить бути окремою державою й не може пускатися ні на які федералістичні експерименти»28, акцентовані ще у третьому Універсалі. Лише в останньому, четвертому Універсалі, якого, до речі, не підтримав Д.Чижевський29, оприлюдненому 22 січня 1918 р., Україна нарешті проголошувалася ні від кого незалежною, хоч на цьому наполягав ще 20 грудня 1917 р. М.Шаповал, а 26 грудня — М.Ковалевський. Цей документ запізнився майже на рік, коли вже московсько-більшовицькі війська окупували пів-України. Національно свідомі інтелігенти завбачали трагічні події — «тяжку руку Немезиди», що виявилася неминучою карою за політичну недалекоглядність та соціалістичну і федералістичну закомплексованість Центральної Ради, тому «судилось випити повний келих російської отрути», а народна республіка обернулася в «дике поле» на користь су­сідам»30.

Страшна ціна — втрата здобутків національної революції мала, крім об’єктивних, суб’єктивні чинники, закорінені в недалекоглядній політиці Центральної Ради, яка послідовно обеззброювала Україну саме тоді, коли формувався потужний національний військовий потенціал, як це було навесні та влітку 1917 р. Всеукраїнський військовий з’їзд вимагав від Центральної Ради державницьких дій, але не був належно підтриманий, хіба що на його підставі сформувався очолений С.Петлюрою Український військовий генеральний комітет у складі Центральної Ради. Невдовзі генерал П.Скоропадський сформував українізований корпус у складі сорока тисяч вишколених бійців для підпорядкування Центральній Раді, яка, вдаючись до соціалістичної софістики, безвідповідально знехтувала своєчасною ініціативою утворення регулярної національної армії, здатної дати відпір будь-яким знахабнілим агресорам, якими переповнювалася українська земля під час ще не закінченої Першої світової війни. Особливо наполягав на демілітаризації В.Винниченко. «Не своєї армії нам треба, а нищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!» — безапеляційно заявляв він на сторінках «Робітничої газети» (1917. — 12 квітня), наївно сподіваючись, що соціалісти ніколи не воюватимуть один з одним. Має рацію Наталя Полонська-Василенко: «За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виголошувалося таке твердження тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога»31.

Помилки В.Винниченка в політиці, що фатально позначилися на долі України, наводяться не для його осуду, а для осмислення важких уроків національної історії. Вони неминучі у децентрованій культурі, де зазвичай нехтується проголошуваний Г.Сковородою принцип «спорідненої діяльності», порушення якої називалося ним «лютою смертю», тому, за переконанням філософа, «не буде мати успіху лікар, що не має покликання, хоч би й здобув технічну вправність»32. Письменники, сильні на літературному терені, часто хибували (та й досі хибують) на теренах позалітературних, мимоволі переносячи на них стиль своєї творчої лабораторії, сприймаючи світ як текст, який вони намагаються заповнити своїм письмом, не враховуючи стилістики довкілля. Попри всі свої намагання, В.Винниченко ніколи не зміг стати «досвідченим полі­тиком», як це здається М.Жулинському33, що засвідчено багатьма неспростовними прикладами з життя письменника, позначеного рисами вимушеної поліфункціональності, але позбавленого «систематичної політичної освіти»34. За спостереженням І.Лисяка-Рудницького, поверхове засвоєння доктрини марксизму на рівні популярних брошур у В.Винниченка позначилося на його протесті проти капіталізму, на формуванні міфу пролетаріату та візії соціалістичного суспільства, на використанні типової марксистської фразеології35. Попри те, його вважають причетним до українсь­кого націонал-комунізму. Він репрезентував амбівалентний психотип, силкувався поєднати непоєднуване — комуністичні та національні ідеї, намагався примирити бінарні опозиції, «опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі»36. Державницька діяльність тішила передусім його амбіції, але не відповідала природним здібностям, засвідчувалася низкою грубих помилок, згубних не лише для нього, а й для всієї нації. Ровесник Дж.Лондона і Т.Манна, які мали щастя займатися безпосередньо літературою, а не заповнювати ніші культури, належно структуровані у їхніх націях, рівновеликий їх творчому потенціалу, він завжди почувався впевненим господарем лише на теренах письменства, куди ступив, як «у власну хату»37. Спростовуючи пізньонародницький міметично-дидактичний дискурс, не пориваючи остаточного зв’язку із традицією реалізму, він освоював нові творчі обрії, які невдовзі стали набутком української літератури. Проте він не міг дозволити собі займатися творчістю, допоки українська культура лишалася неповною а нація позбавлялася права бути суб’єктом історичного поступу. До речі, перед спробою поринути у велику політику В.Винничен­ко вагався у своєму «Щоденнику» між при­родним покликанням письменника та звабли­вим статусом народного провідника («...може, я чиню шкоду громадянству, що я займаю чуже місце»), але все-таки під хвилею его­центричного захвату знадився на остаточний вибір: «І я маю бути першим мініст­ром України. І смішно, і дивно, і радісно...»

Правда, не всі письменники кинулися в політику. Наприклад, М.Вороний, привітавши в глибині свого серця національну революцію, вирішив втілювати можливості свого таланту на теренах мистецтва, тому віддав свою творчу енергію «Народному театру», в якому здійснив постановку драм «Пригвожденні» В.Винниченка, «Хуртовина» С.Черкасенка. Але події національно-визвольних змагань захопили і його у свій стрімкий вир, примусивши виконувати функції аташе при уряді УНР в екзилі, технічного секретаря «Української трибуни»...

Якщо вжити сьогочасну постмодерністську термінологію, то виявиться, що україн­ський текст упродовж несприятливої для нього історії мав завжди ризоморфний вигляд і заповнювався всілякими симулякрами. Відтак виникала нагальна потреба повернення до лінійних, доцентрових структур, яких йому постійно бракувало, на відміну від благополучних європейців, змушених лише сьогодні переживати їх кризу, засвідчену епістемологічним розривом із класичною, відносно стабільною традицією. Намаган­ня вийти із хворобливої ситуації «відсутньої присутності» спостерігалося в Україні під час перманентних відроджень, які, щойно спалахнувши, тут же загасали, тому що дезорієнтована національна свідомість, звикла передавати свій голос іншим, кожного разу не була готовою до перетворення із об’єкта історії на його суб’єкт. Так воно сталося після Берестейського мирного договору УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною та «червоною» Росією, що засвідчило успіх молодої української дипломатії38, тимчасово позбавило Україну більшовицької окупації, натомість відкрило шлях новій, німецькій, викликаючи масове невдоволення українського народу, недовіру до Центральної Ради, яка замість того, щоб займатися реальними проблемами національного життя, знову поринула у туманні дебати соціалістичного змісту. Практичних німців не задовольняла позиція українських утопістів, не здатних керувати своєю державою, тому 28 квітня Центральна Рада була без найменшого спротиву розпущена невеликим німецьким загоном. До речі, саме тоді вона прийняла конституцію УНР та вибрала її президента М.Грушевського, але такі заходи вже були неактуальними.

Наступного для на з’їзді Ліги землевласників, занепокоєному масштабним «хаосом та беззаконням», було проголошено Українську Державу на чолі з авторитетним генералом — гетьманом П.Скоропадським, введено скасування націоналізації майна. На жаль, «принципові» соціалісти, зокрема, амбітний В.Винниченко, вірні своїм фантомам, відмовилися співпрацювати з «буржуазним» гетьманатом, відкриваючи простір колишнім російським фахівцям, які силкувалися відновити «єдину та неподільну», сприймали українську ситуацію як тимчасову для російсько-імперського реваншу. Попри те, нова влада мала визнання у світі, обмінялася посольствами із дванадцятьма країнами Європи та вела мирні переговори з комуністичною Росією. Та, головне, за вісім місяців існування гетьманщини українська культура переживала потужне піднесення, що контрастувало із російськомовним дискурсом уряду П.Скоропад­ського: українські школи послугувалися рідною мовою та відповідними підручниками, засновано 150 україномовних гімназій, у Києві та Кам’янці-на-Поділлі було відкрито два університети, створено Українську Академію наук (14 листопада 1918 р.), розгорнуто діяльність сформованої ще за часи Центральної Ради (24 січня 1918 р.) Головної палати для збирання та реєстрації книжкової продукції, сформовано національний архів та національну бібліотеку України, очолену Ю.Меженком, нуртувало літературне життя. Серед засновників УАН (згодом ВУАН), офіційно затвердженої актом гетьмана П.Скоропадського (14 листопада 1918 р.), найактивнішими були філологи: неодмінний секретар А.Кримський, О.Левицький, С.Єфремов, В.Перетц, М.Сумцов, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, археолог та мистецтвознавець М.Біляшівський, історик К.Харлампович та ін., очолив її перший Голова-президент В.Вернадський. Вона мала на меті «підносити українську культуру й виучувати Україну»39, складалася з трьох відділів, що правили за основи майбутнім інститутам40, займалася не лише науковою діяльністю, а й порушувала клопотання перед більшовицькою владою, як тільки та знову з’явилася в Україні, про звільнення заарештованих нею науковців Є.Чикаленка, А.Гарфа, Г.Де-Метца та ін. Тому академік В.Вернадський змушений був оббивати пороги наркома освіти УСРР В.Затонського, рятуючи життя С.Єфремову і В.Науменку, О.Левицький та А.Кримський — звертатися до Г.Гринька, аби визволяти Г.Чупринку, захопленого червоноармійцями як заручника і перевезеного до московського «Брестського міського шпиталю»41.

Водночас формувалася опозиція гетьманату, як-от керований В.Винниченком Український народний державний союз та очолюваний С.Петлюрою Український земський союз. Вони спиралися на стихійні масові заворушення проти адміністрації П.Скоропадського, яка відбирала хліб, вивозила його до Німеччини, мимоволі спонукала до поновлення козацького руху, особливо на Звенигодщині і Таращанщині. Рішучий протест викликав також Акт федерації (14 листопада 1918 р.) Української Держави із монархічно налаштованою Росією, проголошений гетьманатом після чергової невдалої спроби залучити до свого уряду національно свідомих українців. Відразу обидва союзи сформували Директорію, яка підняла повстання на півдні Київщини. Козацькі сили рушили з Білої Церкви на Київ разом із дисциплінованими чотами Українських січових стрільців під командуванням Є.Коновальця та Сірожупанною дивізією. Німецькі окупанти не вдалися до серйозного збройного опору, тому що у Німеччині спалахнула революція. Вони 14 грудня поспішно покинули Київ, а разом із ними — уряд П.Скоропадського, який так і не спромігся провести соціально-економічні реформи та утвердити національну незалежність.

Директорія намагалася усунути прорахунки попередників, лишаючись представником трудового народу. Проте її існування від самого початку було приреченим, починаючи від схоластичних полемік про форму влади (парламентська демократія чи різновид рад), що призвели до внутрішнього розколу, небезпечного у ті роки. С.Петлюра мав рацію, вказуючи на потребу зміцнювати національну оборону та державну адміністрацію, а не займатися дебатами про соціалістичні схеми. С.Петлюра пережив стрімку еволюцію від літературного критика і першорядного журналіста до державного і військового діяча, одним із перших позбувся ілюзії мирної побудови незалежної України в оточенні мілітарних сусідів, тому віддав чимало зусиль на формування її збройних сил, незважаючи на спротив переважно соціалістів. Полеміка спалахнула і щодо союзників Директорії, особливо коли в Одесі висадилися війська Антанти, передусім Франції, які намагалися припинити поширення більшовицької експансії. С.Петлюра намагався порозумітися з ними, В.Винниченко схилявся до «союзу» з комуністичною Росією, яка хутко скористалася непевністю українського проводу, кинувши свої збройні частини проти Києва. Директорія повторила поведінку Центральної Ради, вдавшись 22 січня 1919 р. до акту символічної злуки УНР із проголошеною 1 листопада 1918 р. Західноукраїнською народною республікою на чолі із Є.Пет­рушевичем: на відміну від східних краян, перейнятих соціалістичними фантома­ми, ЗУНР за вісім місяців свого існування сформувала ефективний державний апарат і дисципліновану Галицьку армію. На жаль, Директорія після акту злуки зму­шена була віддати Київ (5 лютого 1919 р.) на поталу більшовикам, очолюваним українофобом Ю.П’ятаковим та В.Антоновим-Овсієнком, подавшись до Вінниці, а згодом — до Кам’янця-на-Поділлі. Невдалими виявилися її спроби порозумітися з Антантою, що симпатизувала монархічній Росії. Позиція Директорії стала чіткішою, коли вона звільнилася від прорадянських діячів на кшталт В.Винниченка, який, опинившись на маргінесах політики, «не нападав на особи кремлівських вождів», натомість «грубу лайку він залишав для своїх українських суперників»42, передусім С.Петлюри, який виконував обов’язки Головного отамана Директорії, намагався робити все на укріплення Армії УНР, незважаючи на брак зброї та набоїв, не очікуючи допомоги нізвідкіль, оточений зусібіч добре спорядженими противниками. Сучасники, які його добре знали, не могли собі уявити, що «ця людина такої ніжної вдачі у великих днях української революції виавансує на начального вождя армії УНР». Талановитий літературний критик і журналіст зрозумів у критичну хвилину, що йому слід перебрати на себе відповідальність перед нацією, що завжди було характерним для українського письменства, яке заповнювало випорожнені ніші національної культури, часто означеної браком своїх політиків, військовиків та інших фахівців. На погляд Є.Маланюка, «після полтавської катастрофи, коли Україна востаннє чула брязкіт українських шабель», «треба було чекати 120 років національної ночі, щоб та, трагічно забута музика бою зазвучала на просторах України знову, збуджена зривом 1917 року й остаточно оформлена національною волею Симона Петлюри»43. Найдошкульнішими були різні провокації щодо його війська, пов’язані, зокрема, із єврейськими погромами, противником яких був С.Петлюра — принциповий противник будь-якої ксенофобії44, він запросив до свого уряду А.Марголіна, С.Гольдемана, вів переговори із провідним сіоністом В.Жаботинським. Під час Національно-визвольних змагань він наголошував: «Наша Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянам», вимагав негайної «кари на смерть» усім «погромникам і провокаторам»45, тому підписував накази про розстріл отаманів на кшталт Семесенка, які спровокували такі погроми. Ще будучи журналістом, С.Петлюра привітав книгу «Чим шкодять євреї» (1907) Гр.Сьогобічного, навіяну «глибокою лю­бов’ю автора до страждальців-євреїв», спрямовану на викриття російського чорно­сотенства; у передмові до українського перекладу російської п’єси «Євреї» Є.Чирі­ко­ва, зробив побажання, аби вона, навіяна «глибокою прихильністю автора до вікового мученика-народа», мала сценічне втілення46. Пізніше С.Петлюра був звину­вачений у «юдофобстві», за що його підступно вбив (25 травня 1926 р.) московський агент Ш.Шварцбард, а суд позбавив права на відновлення історичної справедливості, натомість ніхто не викривав єврейські погроми, здійснювані російською Добровольчою армією, які до приходу А.Гітлера були наймасовішими47. С.Петлюра неодноразово міркував над кричущою практикою спотворення істини, що неодноразово оберталася національною трагедією: «…українцям підкладали не їхні думки, не їхні погляди, і тим не менше, за ці погляди їх судили, звичайно, без жалю, неначе по заслугах»48. В перебізі викриття великодержавницьких домагань Російської імперії він змушений був захищати свої життєві права з позиції зазвичай нею осуджуваного, «безсилого навіть заперечити «суддям», сказати правду про себе, відкинути з огидою та обридженням приписувані йому звинувачення»49.

Незважаючи на високі принципи толерантності, які С.Петлюра намагався прищепити своєму війську, воно постійно зазнавало дискредитації з уст більшовицьких агі­таторів та багатьох провокацій, джерело яких нині досить відоме. Йдеться про підступну «Инструкцию политработникам» Л.Троцького: нажаханий «вільним духом запорозьких козаків та гайдамаків», він наказував своїм агітаторам поширювати дезінформацію про Армію УНР, а комісарам під виглядом петлюрівців здійснювати, крім багатьох підступів, також і єврейські погроми, бо розумів, що «без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може. Вона задихнеться, а з нею радянська влада і ми з нею». Після того, як військо опинилося у безвихідному кільці під Кам’янцем-Подільським, С.Петлюра, на жаль, змушений був підписати «договір» з Польщею, що не робило йому честі, завдало удару по ЗУНР і нарешті вирішило фатальну долю України, розірвану по війні між Польщею та УСРР, власне червоною Москвою, а також Чехо-Словаччиною та Румунією.

1919 рік прокотився новими катастрофічними хвилями. Приспана століттями козацька енергія українства, знехтувана Центральною Радою, переслідувана гетьманщиною, не приборкана Директорією, вилилася у нестримну стихію отаманщини й анархізму, основною силою якої було селянство, виявивши «бажання і здатність боротися»50. Подеколи вона набувала вигляду армії, як-от М.Григор’єва чи Н.Махна. За хаосом в Україні пильно стежили більшовики, часто стимулювали його перебіг, вміло користувалися згубними для національного відродження наслідками на свою користь. Для опанування ситуацією у Москві (липень 1918 р.) було спеціально проголошено КП(б)У як філіал суворо централізованої РСДРП(б), власне РКП(б), дарма що М.Скрипник у Таганрозі (квітень 1918 р.) силкувався сформувати на базі київської фракції українську компартію. Скориставшись військовою слабкістю Директорії, більшовики досить легко 5 лютого 1919 р. окупували Київ, де протрималися близько семи місяців, грабували селян продрозкладкою, з неприхованим презирством ставилися до української мови, культури, письменства, запроваджували «червоний терор», керований сумнозвісним М.Лацісом, допоки не були вибиті з міста реорганізованою Армією Директорії за участю частин ЗУНР. До речі, червона Москва намагалася створити ілюзію невтручання у внутрішні справи тогочасної України, хоч постійно вдавалася до інтервенцій. Принаймні, коли готувалося повстання Директорії проти Гетьманату, за ініціативою РНК РСФРР була поспішно сформована реввійськрада Курського напряму (Й.Сталін, В.Антонов-Овсієнко, Д.Затонський), що складалася з двох «українських» та кількох російських дивізій, 28 листопада за постановою ЦК РКП(б) проголошено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України для того, щоб дати видимість, ніби він діє за волею українського народу, щоб, за документом Х.Раковського, можна було говорити про «радянську армію України, а не про наступ російських військ»51. Аналогічні замінники іманентних національних утворень практикувалися більшовиками, які про людське око стояли осторонь від трагічних подій, для того, щоб протиставити одну частину українства іншій, свідомо спровокувати масштабне братовбивство та остаточно привласнити знесилену Україну. До речі, так вони й діяли, офіційно заявляючи устами наркома закордонних справ РСФРР В.Чичеріна, ніби «російських військ в Україні нема, а Директорія має справу з військами українського радянського уряду, який діє цілком незалежно від Росії» тоді, як навіть В.Ленін «визнавав факт окупації»52. Маска подвійних стандартів московського більшовизму, використовувана ним для досягнення своєї колонізаторської мети, прикритої революційною фразеологією, була яскравим прикладом запровадження симулякрів, про які мовилося вже за доби постмодернізму, нав’язування Україні нелінійних структур, хаосу, зберігаючи за собою чітко структуровані утворення, спрямовані на поглинання простору під гаслом «світової революції».

Згубні розбіжності між двома гілками Директорії не дали їй реальної можливості очистити Україну від московського більшовизму53, що на той час потерпав від біло­гвардійців О.Колчака, М.Юденича та особливо Добровольчої армії Денікіна, яка про­йшла «вогнем і мечем» Україну, винищуючи, за спогадами В.Шульгина, «зрадників-українців» та «катів-євреїв», тобто комуністів. Подолавши своїх ворогів, червона Росія наприкінці 1919 р. знову окупувала Україну, прикриваючись новим «українським радянським урядом», який про людське око вдавався до риторики про незалежність і неподільність УСРР, спираючись на свою зброю, чого не приховував Л.Троцький, заявляючи, що радянська влада в Україні протрималася «в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії»54.

Не сприймаючи «червоного терору» та шовінізму більшовиків, українські прихильники соціалістичних ідеологем намагалися створити власну незалежну комуністичну партію. Таким варіантом переймалися «боротьбисти» (від назви газети «Боротьба»), власне члени УКП(б), яка виникла на основі УПСР(б), утвореної після розколу УПСР, очоленої В.Елланом (справжнє прізвище — Елланський) — відомим поетом, літературним критиком, сатириком, який прибрав собі псевдонім Блакитний, перебуваючи в Лук’янівській в’язниці, куди був спроваджений Центральною радою. «Боротьбисти» боролися не лише проти німецької окупації чи Добровольчої армії, а й проти Гетьманату, Директорії, часто допомагали більшовицьким інтервентам, поді­ляючи з ними ідеї фантомного комунізму. До керівного складу УКП(б), крім В.Еллана (Блакитного), входили також письменники Г.Михайличенко, А.Заливчий, В.Чумак, Є.Григорук та ін., які загинули у вирі класової війни. Наївно прагнучи комунізму в Україні всупереч марксо-ленінським настановам, на підставі яких не визнавалися національні соціалістичні утворення, вони безуспішно намагалися ввійти до складу Комінтерну, усунути вплив КП(б)У як філії РКП(б), яка чинила спротив таким ініціативам, навіть, на запевнення Ю.Лавріненка, готували «нове загальноукраїнське повстання проти совєтсько-російської окупації», що, на жаль, не здійснилося у зв’язку із наступом польських військ на Київ та білогвардійців-врангелівців із Криму: мовляв, критична ситуація підштовхнула УКП(б) до саморозпуску та злиття із КП(б)У, що, на превелику радість В.Леніна, сприймалося як «перемога варта кількох добрих битв»55, адже його непокоїло, що «боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України»56. В.Еллан (Блакитний), засвоївши ленінські формули з національного питання («Тим, що чекають», «Національна політика пролетаріату»), але нехтуючи закладеним у них небезпечно подвійним стандартом, сприяв ліквідації УКП(б), тому що назавжди порвав із традиціями «Юнацької спілки», «Просвіти», в роботі яких брав активну участь, здійснював цей розпуск у стані ейфорії на IV конференції КП(б)У, що відбулася у березні 1920 р., вимагаючи від своїх однопартійців стояти струнко перед Д.Мануїльським57. У привітальному слові голови Комінтерну Ж.Седуля відчувався тріумф більшовизму58. Завдячуючи цьому, більшовики пропонують В.Еллану (Блакитному) посаду політпрацівника реввійськради дванадцятої армії, тимчасово ангажують до переважно ро­сійського за складом ЦК КП(б)У, та невдовзі виводять звідти, обмежуючи завданнями культурницької роботи, зокрема керівництвом газетою «Вісти» ВУЦВК. В.Леніну було чим тішитися, адже примусова система, запроваджена весняною резолюцією VIII з’їзду РКП (б) «З організаційного питання» (1919), поширилася і в Україні. То була перша поразка націонал-комунізму, якщо не брати до уваги нівеляцію ефемерної Української комуністичної партії (більшовиків), заснованої 1918 р. А.Шахаєм у Таганрозі, невдовзі розстріляним денікінцями. Намагаючись бути незалежними від безцеремонної РКП(б), спостерігаючи над прикрими колізіями «боротьбистів», А.Рі­ч­ицький та М.Ткаченко зважилися проголосити свою альтернативну Українську комуністичну партію на першому установчому з’їзді (13 січня 1920 р.), оприлюднивши проект її програми. Вона мала свою Закордонну групу, очолену В.Винниченком, який, запобігаючи перед РКП(б), все-таки спромігся побачити загрозу «Системи абсолютного централізму» для революції, з приводу чого написав «Листа до українських робітників і селян»59, не покидав ілюзій про створення «світової федерації». Нове ефемерне утворення завдяки московському втручанню також було позбавлене перспективи і невдовзі зникло з політичного обрію.

Іноді про письменників поширювалися легенди, як-от про Г.Чупринку, який немовби був козаком Першого Українського Богданівського полку, брав участь у повстанському холодноярському комітеті, за що його пізніше, за однією з легенд, розстріляли чекісти. 1919 р. помер від тифу М.Євшан (псевдонім М.Федюшки) — колишній співредактор «Літературно-наукового вісника», ідеолог українського модернізму на сторінках «Української хати», який врешті-решт сприйняв настанову «мистецтво оновить життя», беручи активну участь у національно-визвольних змаганнях60. Будучи проникливим «хатянським» критиком, він, заприсягнувши на вірність ЗУНР, боронив її завоювання, але як вояк подеколи діяв неадекватно, виявляв щирий гуманізм. Так, після роззброєння дев’ятого польського біля Перемишля, М.Федюшка невдовзі звільнив заарештованих польських офіцерів, сподіваючись на добросусідське їх ставлення до українців, розпустив своє військо по домівках. Його благородства ніхто не оцінив...

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ

Існування української літератури періоду національної катастрофи 1917—1921 рр. для багатьох її дослідників видавалося проблематичним, позбавленим «претензій на історизм» та об’єктивну безсторонність61. Ситуація національно-визвольних змагань, поглиблена провокацією громадянської війни, принесла в Україну жахливу руїну, що позначилася і на художній дійсності, тому у деяких дослідників виникло враження ніби «писали тільки публіцисти. Письменники, поети мовчали»62. Спостереження на сторінках журналу «Мистецтво» було дещо точнішим: «Письменники пишуть, але мало друкують, бо немає де і немає кому»63. Насправді виходили журнали «Шлях», «Наше ми­нуле», «Літературно-науковий вісник», «Громада», «Мистецтво», кілька газет, закри­тих радянською владою 1920 р. У редакціях періодичних видань працювали П.Тичина (газета «Нова Рада»), Г.Михайличенко, В.Чумак, М.Семенко («Мистецтво») тощо. Друкувалися поетичні збірки М.Рильського, П.Тичини, Я.Савченка, О.Слісарен­ка, Д.Загула, В.Ярошенка. У катеринославському «Українському Видавництві» з’яви­ло­ся повне видання «Кобзаря» Т.Шевченка (1917), драматична поема «Бояриня» Лесі Україн­ки. За 1918 р. було опубліковано 1084 книжки (за назвами), 1919 р. — 665.

Письменники намагалися об’єднатися в різні групи чи угруповання за спільними стильовими уподобаннями та естетичними смаками. Однією з перших була символістська «Біла студія» (1918), невдовзі переформована у Музагет. Вона охоплювала не лише символістів (П. та Я. Савченки, О.Слісаренко, П.Тичина, В.Кобилянський, К.Поліщук), а й аванґардистів від літератури і сценічного мистецтва — М.Семенка, М.Терещенка, Леся Курбаса, що було невипадковим, адже їх об’єднував спільний, за словами Я.Гординського, «культ форми»64. Діяли ефемерні художні групи, які об’єднували митців різних, часто несумісних стильових уподобань, наприклад, футуриста М.Семенка та майбутнього «неокласика» М.Зерова у «дев’ятці» Г.Нарбута — він навіть намалював її ескіз65. До неї входили також Лесь Курбас, Ю.Михайлів, О.Чайківський, Я.Степовий та ін.66 Такі тенденції засвідчували «бродіння» творчих пошуків. Під час обвального скорочення поліграфічного виробництва у 1919 р. актуалізувався так званий «кафейний період», коли спілкування митців та циркуляція художніх ідей відбувалася в кав’ярнях. Яскравим прикладом такої практики був київський «Льох мистецтва» (Миколаївська, 9) з експозиціями робіт А.Петрицького. Тут зазвичай збиралися письменники, малярі, актори та ін., організовувалися вечірки поезії, музики, пластики, до яких прилучався «Молодий театр» Леся Курбаса, який інсценізував вірші. Серед завсідників можна було бачити П.Тичину, М.Жука, М.Семенка, В.Кобилянського, Галину Журбу, М.Терещенка, В.Коряка та ін. Паралельно діяв російськомовний «Хлам» («Художники, литераторы, артисты, музыканты»), що привертав увагу В.Ярошенка, Галини Журби, М.Жука, Д.Загула та ін., де панувала атмосфера «київської Олександрії». У Харкові був відомим «Цех каменярів» (1918), який охоплював прихильну до революції творчу інте­лігенцію.

Г.Михайличенко та В.Еллан (Блакитний) сформували при київській газеті «Боротьба» однойменну літературну групу, представники якої називалися «боротьбистами». Вони видали збірник «Червоний вінок» (1919), в якому, крім творів Г.Михайличенка, В.Еллана (Блакитного), В.Чумака, друкувалися поезії П.Тичини, Д.Загула, В.Кобилянського, М.Терещенка, Г.Пєтнікова. Згодом з’явився альманах «Зшитки боротьби» (1920). Функціонував «Мистецький цех» як «головна організація україн­ських літераторів, поетів та акторів», а також керована «боротьбистами» Літературно-мистецька студія. Аби полегшити напівлегальне існування частини українського письменства, М.Семенко за погодженням із «боротьбистами» зініціював Професійну спілку митців слова міста Києва67, до складу якої ввійшли також російські, польські та єврейські письменники. На її основі була заснована Майстерня мистецького слова, завсідниками українського відділу якої стали обачні щодо більшовицьких порядків музаґетівці (П.Тичина, Д.Загул, М.Івченко, Ю.Іванів-Меженко, В.Ярошенко, К.По­лі­щук та ін.). Вони організовували літературні вечори та творчі змагання, одним із переможців яких став В.Ярошенко. Професійна спілка митців слова міста Києва налагодила контакти із очоленим І.Клочкою Всевидавом, де український відділ вів П.Тичина68. К.Поліщук — ніяк не прихильник футуризму підкреслював особливу роль М.Семенка у єднанні тогочасного українського письменства, який став «єдиним певним зв’язком між нами [музагетівцями] і представниками офіційного мистецтва»69.

У такому неструктурованому вирі літературного життя непоміченою була смерть І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, етнографа Ф.Вовка, науковців В.Модзалевського, Б.Кістяковського та ін. Загинули науковці і митці І.Стешенко, Олександра Єфименко, О.Мурашко, М.Леонтович та ін. Водночас вшановувалися деякі письменники. Принаймні, Директорія вітала М.Вороного з ювілеєм двадцятип’ятилітньої літературної творчості у приміщенні «Молодого театру» на вул. Прорізній (1 січня 1919 р.), а С.Петлюра назвав його «отаманом поезії» у присутності В.Винниченка, А.Ніковського, Д.Дорошенка та ін. Активізувало свою діяльність сценічне мистецтво, зокрема Державний драматичний і Державний народний театри, які 1919 р. з’єдналися у Державний театр. Схилявся до експериментів «Молодий театр» Леся Курбаса, інсценізуючи п’єси Лесі Українки («У пущі»), В.Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») тощо.

«Кофейний період» не міг компенсувати періодичних видань, як-от бібліографічний журнал «Книгарь» (1917—1919), що виходив спочатку за редакцією В.Короліва-Старого, пізніше, з дев’ятнадцятого числа — М.Зерова. Видання мало свій авторський колектив, до складу якого входили С.Єфремов, С.Черкасенко, М.Шаповал, О.Левицький, П.Богацький, Людмила Старицька-Черняхівська, А.Ніковський, С.Петлюра, П.Зайцев, В.Дурдуківський та ін. Тяглість національної ідеї відбивалася на сторінках редагованого О.Грушевським «Літературно-наукового вісника» (1917—1919).

Одним із перших часописів, в якому відбилася динаміка початкової фази національного відродження та здійснювався підсумок раннього українського модернізму, був «Шлях» за редакцією Ф.Коломийченка, що виходив спочатку у Москві (з березня 1917 р.), а потім — у Києві (1918—1919), виборював собі позицію «незалежної думки». На сторінках регулярного видання тогочасний читач міг ознайомитися переважно з творами модерністів Ольги Кобилянської, Г.Хоткевича, А.Кримського, О.Олеся, Г.Чупринки, І.Липи, Христі Алчевської, М.Жука, П.Тичини, М.Рильського та ін., статтями з різних питань літератури і мистецтва А.Товкачевського, М.Сріблянського, Ю.Меженка, з публікаціями Софії Русової, О.Грушевського та ін., перекладами із європейського письменства. Журнал не лише продовжував традицію раннього модернізму, зокрема «Української хати» і «Молодої музи», засвідчуючи свою спадкоємність (статті «Наші сусіди і ми» А.Товкачевського, «Дігтярники» М.Сріблянського), а й виявив високу національну свідомість, порушивши вже у першому числі онтологічну проблему великої ваги, що невдовзі стала визначальною під час Літературної дискусії 1925—1928 років: «Ніколи в історії не було так гостро поставлено перед українським народом вогненне питання: бути чи не бути». Попри те, редакція видання не виробила виразного уявлення про лад, який мав би розбудовуватися в Україні, була, як і більшість тогочасного суспільства, закомплексована модними со­ціалістичними ідеями, що обернулися трагедією для нації. Авторам журналу здавало­ся, що незалежність України вже має доконаний вигляд, тому вони абсолютизували настанови «мистецтва для мистецтва», принципи творчої свободи та неповторної художньої індивідуальності: «Тільки це й цікаве...»70. До речі, М.Рудницький, будучи послідовним апологетом європейського вибору української літератури, намагався на сторінках журналу розкрити причини її «бідності» у поліфункціональності, тому що в «багатій літературі письменник не думає задовольнити відразу потребу цілого загалу і не шукає всеохоплюючих усім доступних ідей, бо не потребує виповнювати одночасно праці філософа, вченого і педагога...»71. У міркуваннях літературного критика не було кричущою суперечністю, навпаки впроваджувалася теза «спорідненої діяльності» Г.Сковороди, а не вимога «бути аполітичним у мистецтві», як припускає Соломія Павличко72, посилаючись на статтю «Від редакції», в якій політика трактується як «річ тимчасова», не спроможна вести людей до «культурного розвитку», сприймається як «засіб», «одежина»73. Тому ця «політика у поезіях повинна уживатися дуже обережно»74. Водночас авторський колектив усвідомлював значення літератури в житті українського народу: «Те, що вона зробила для нашого народу, було, можна певно сказати, чудом. Вона надала нашим національним ідеалам прекрасного блеску»75. Тому мистецтво завжди лишається «єдиним із необхідних чинників» піднесення «загального рівня нашої культури»76. Видання засвідчувало традицію раннього українського модернізму як варіанту європейського напряму, яка полягала у врівноваженні критеріїв краси та правди. В цьому аспекті зрозуміла позиція Г.Чупринки, який вимагав від своїх опонентів з’ясувати, де врешті-решт пролягає межа між О.Олесем поетом-ліриком та поетом-громодянином77. Тому іронічний закид про прикметну для журналу «суміш «модерних» і патріотичних мотивів» не враховує української літературної ситуації78. Вельми актуальним був протест проти сліпого запозичення жанро-стильовивих структур та стильових тенденцій з інших літератур, передусім з «російсько-московської азіатчини», чим непокоївся Ю.Меженко (Іванів)79.

Довкола «Універсального журналу» (1918) гуртувалися В.Еллан (Блакитний), В.Кобилянський, О.Грудницький, М.Семенко (псевдонім Лесь Горенко), О.Слісаренко, В.Ярошенко, П.Ковтун та ін. Він мав на меті обстоювати цінності українського життя «крізь призму державності, національності і демократизму», друкувався двічі на місяць (з’явилося два випуски) у видавництві «Ґрунт» М.Лебединця, І.Немоловського, О.Солодуба, на його сторінках з’являлися твори як символістів, так і револю­ційних романтиків та футуристів, був надрукований памфлет «Мистецтво вмирає» В.Обюртена у перекладі з німецької мови, здійсненому Лесем Курбасом. Український режисер поділяв міркування французького мистецтвознавця про «смерть» мистецтва («Я глибоко вірю, що за двісті років не буде в нас ні митців, ні поетів»), бо воно зведеться до вар’єте, фарсу, кабаре, «чим більше людство працюватиме, чим більше через працю притупляться його нерви»80, тому потребуватиме тільки розваг. Того ж року цей твір з’явився окремим виданням.

На базі видавництва «Ґрунт» виник задум друкувати журнал лівої орієнтації під назвою «Студія», натомість вдалося опублікувати різножанровий елітарний «Літературно-критичний альманах» (1918) за редакцією Я.Савченка, де з’являлися твори переважно пізніх символістів (П. та Я.Савченки, О.Слісаренко, П.Тичина, Д.Загул, Ю.Іванів-Меженко, Галина Журба та ін.) футуриста М.Семенка, режисера Леся Курбаса (програмовий «Театральний лист). То була переважно творча молодь, вихована у середовищі раннього модернізму, зокрема його «хатянського» різновиду, яка заговорила «новими та живими словами»81. Тимчасове поєднання платформ модернізму та аванґардизму було характерним для доби, коли межі між ними «стиралися». Такі гетерогенні видання засвідчували тимчасове порозуміння між представниками відмінних стильових тенденцій, які водночас відчували внутрішнє невдоволення цим «симбіозом», водночас виявляли, що «розбіжність поглядів між учасниками зробила дальшу співпрацю проблематичною, навіть неможливою»82. Принаймні, І.Майдан (псевдонім Д.Загула) у статті «Шукання», надрукованій у «Літературно-критичному альманасі», наполягав на цілком виправданій тезі незаангажованого позахудож­німи інтересами мистецтва, на формальній, а не тематичній цінності літератури, що йшло врозріз як із народницькою традицією, так і з «хатянськими», а ще більше — «боротьбистськими» уявленнями про мистецтво. Модерністський дискурс видання поглиблювався перспективною, на жаль, обірваною моделлю критики, яка мала би, усуваючи ідеологічні матриці, що традиційно накладалися на художній твір, розглядати його в іманентному єстві, висвітлювати його структурні характеристики. Альманах засвідчував другий етап еволюції символізму в українському модернізмі. Посутні розходження пізніх символістів із попередниками, передусім «хатянами» засвід­чили полемічні публікації «Творчість Чупринки», «Михайло Семенко. П’єро задається» Якова Можейка (псевдонім Я.Савченка), який заперечував новаторство Г.Чупринки («Чупринка дістав із музеїв старе, пожмакане лахміття, вибив з нього трохи пилюгу і нарядився в те лахміття паяцом…»83), підтримуючи М.Семенка, не вибачив йому нехтування метром та ритмом. Лесь Курбас наполягав на потребі формування нового покоління митців, «сильного волею та індивідуальностями, що, як непотрібну шмату, викине з театру весь хлам традиції, нутра і безграмотності»84. На його думку, головне завдання сценічного мистецтва полягало у подоланні традиції реалізму та засилля літератури, яка перешкоджає розвитку театру.

Притаманне Д.Загулу та Я.Савченку жваве зацікавлення артистичною формою, а не змістом, вказувало на зміни у художній свідомості пізніх символістів, виявляло «реакцію як на естетство критиків типу Євшана, так і на утилітарну ідеологічність народників»85. Спроби запровадження формалізму в українському письменстві відбувалися, за спостереженням Соломії Павличко, паралельно до аналогічних процесів російської формальної школи чи англійської «нової критики». На жаль, несприятливі умови української дійсності перешкодили розвитку однієї із плідних гілок теоретичної концепції модернізму, яка продовжилася хіба що в журналі «Музагет». Його поява була літературною подією тих літ, сприймалася за «вільну трибуну мистецької думки», підтримувану Директорією, зорієнтовану на вкладання «нових цінностей» «у скарбницю нашої національної культури»86. У ньому брали участь майже всі молоді українські письменники-символісти, що входили до однойменного літературно-мистецького угруповання (Київ, 1919), названого за іменем бога сонця і мистецтв Аполлона, власне Музагета, який, за давньогрецькими міфами, був поводарем муз. Така назва засвідчувала власне художні інтереси угруповання, зорієнтовані на іманентні характеристики сутності літератури, на високі естетичні критерії. До складу Музагету входили П.Тичина, Д.Загул, О.Слісаренко, Я.Савченко, В.Кобилянський, Галина Журба, М.Івченко, М.Терещенко, В.Ярошенко, М.Жук, М.Семенко, Лесь Курбас, М.Бурачек, та ін. Вони обстоювали артистичне єство митця, тяжіли до світовідчуття, пойменованого катастрофізмом, зумовленим трагічними подіями початку ХХ ст., підготували до друку однойменний літературно-мистецький журнал в оформленні М.Жука.

Журнал з’явився лише один раз (Київ, 1919), тому сприйнявся за альманах, мав розділи поезії, прози, мистецької хроніки, критики та бібліографії. На його сторінках друкувалася лірика П.Тичини, Д.Загула, В.Ярошенка, М.Жука, К.Поліщука, П.Филиповича, О.Слісаренка, В.Кобилянського, в творах яких переважали настрої катастрофізму, спричинені трагічними подіями національно-визвольних змагань. Прозові твори (переважно шкіци, етюди, казки, «акварельні плями») були представлені доробком Павла Вірина (псевдонім П.Коменданта), Ігнатія Михайлича (псевдонім Г.Михайличенка), М.Жука, Галини Журби. Тут же публікувалися програмові статті «Творчість індивідуума і колектив» Ю.Меженка, «Поезія як мистецтво» І.Майдана, а також «Мистецтво у Києві» М.Бурачека, «Нова німецька драма» Леся Курбаса. На сторінках місячника тогочасний читач міг ознайомитися із рецензією Ю.Меженка на «Сонячні кларнети» П.Тичини, Ульріха Штутнера (псевдонім В.Кобилянського) на збірку «На ґрані» Д.Загула, П.Филиповича на поетичну книжку «На березі Кастальському» О.Слісаренка, М.Жука на «Світлотінь» В.Ярошенка, М.Зерова на збірку «Під осінніми зорями» М.Рильського. І.Майдан у розділі «Бібліографія» подав огляд трьох випусків «Літературно-науковового вісника». У «Хроніці» повідомлялося про утворення «Льоху мистецтва», «Мистецького цеху», про діяльність Молодого театру, інсценування лірики П.Тичини, підготовку до вистави за поемою «Ліліт» М.Семенка, в якій мали взяти участь Лесь Курбас, М.Терещенко, Варвара Чистякова, про редаговані Г.Михайличенком та В.Елланом (Блакитним) «Зшитки боротьби», згадувалося, що Г.Михайличенко мав подати до «Музагету» свій роман (очевидно, «Блакитний роман»). Проте оголошене наступне число (ч. 4—6) видання так і не з’явилося. Маючи таке розмаїття самобутніх публікацій, дивним виглядає те, що деякі критики (А.Ніковський, Б.Якубський, М.Зеров) вбачали у поглядах і творчості «музагетівців» інерцію епігонства, що слід нині сприйняти за нонсенс, за накладання невідповідної матриці на літературне явище87.

Для музагетівців, зорієнтованих на високі естетичні критерії художньої творчості, мав пріоритетне значення також принцип національного начала, узгоджений з інди­відуальним, бо він, на переконання Ю. Меженка, «диктує свої вимоги індивідуумові і не дивно, що ми не знаємо безнаціональних культурних творців або міжнаціональних». У цьому полягала специфіка українського модернізму на відміну від європейського, якому не було потреби акцентувати національні, самоочевидні для нього проблеми. Вона полягала і в тому, що національні ознаки літератури відмежовувалися від соціальних, між якими, на погляд І.Майдана, на її теренах відбувалася боротьба, намагання побудувати національно самобутнє мистецтво, вивільнене передусім від російської культурної емансипації. Тому не випадково Я.Савченко, розглядаючи поезію М.Семенка, закидав йому наслідування «московських бездарностів».

Ю.Меженко у статті «Творчість індивідуума і колектив» стверджував, що «творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою понад загал і коли, не підлягаючи загалові, все ж таки почуває з ним свою спорідненість»88, що мала національну характеристику. Він був переконаний, що не має жодних підстав робити критичний аналіз поезій «з точки зору їх ідеології»89. Суголосні думки висловлював І.Майдан, сумніваючись у здійсненні проекту «пролетарського мистецтва», спростовуючи поширені від часів народницької ідеології погляди, ніби мистецтво «відбиває собою загальний настрій», коли «поезія сама творить цей дух, а практичне життя тільки в певній мірі справджує те, що в поезії мається вже як певний факт, як ідея, як щось дане»90. Крім того, що на сторінках альманаху акцентувалося «національне, а не соціальне, індивідуалістичне, а не колективне мистецтво», пріоритети надавалися художній майстерності письменника91, обстоювалося синтетична поезія, пойменована «ідеалізмом, мистецтвом стилю»92, тому естетична концепція «музагетівців» не вписувалася в народницькі, «хатянські» та дедалі виразніші класові (більшовицькі) дискурси, дарма що вона відповідала сутності письменства, обстоювала «принцип самоцінності, суверенності та незалежності поезії»93. Досить зрілими для української художньої свідомості, на жаль, далі не розвиненими нею та літературною критикою, видаються міркування Д.Загула про Красу як естетичну й універсальну категорію, спроможну ввібрати, сконцентрувати в собі цілий світ, але не задля нього, а задля себе94. «Музагет» не приховував своїх європоцентричних симпатій, засвідчених статтею «Нова німецька драма» Леся Курбаса. Спостерігаючи за піднесенням літературного життя, В.Юноша (псевдонім П.Єфремова) підкреслював її невпинну європеїзацію», започатковану П.Кулішем, підхоплену модерністами95, тобто роз­глядав її в аспекті художньої тяглості.

Прихід більшовиків завдав відчутного удару по Музагету та по символізму, неадекватно прозваному «ортодоксальним»96, відмінному за стилем і світоглядними настановами від оранжерейної «пролетлітератури». У несприятливі для творчості часи Музагет змушений був вдатися до напівлегального існування, тому що його «одверта, ясна та безкомпромісова лінія [...] в ділянці національного мистецтва спричинилася до повстання гострих суперечок з емісарами офіційного «пролетарського искусства»»97, а музагетівці виявилися небезпечними для більшовиків, мало були не ув’язненими98. Водночас він визнавався за джерело, з якого «потекла не одна течійка в молоду українську літературу і сучасні літературні організації»99.

Поряд із модерністським уявленням про сутність мистецтва і надалі утривалювалося народницьке його розуміння, яке позбувалося ідеологічної ортодоксальності, що було притаманним, зокрема, С.Петлюрі, який «не належав до фанатиків партії, поза її справами мав широкі літературні інтереси»100. Серед багатьох статей, оглядів, рецензій безперечне зацікавлення викликають його критичні спостереження, написані в різні роки, упорядковані в часи ув’язнення під час гетьманування П.Скоропадського та видані окремою книжкою «Незабутні: Літературно-критичні мініатюри» (1918). Вихований на народницькому підсонні, С.Петлюра у творах українських письменників шукав передовсім соціальної та національної проблематики, засновки реалістичного мімезису. Саме цим його приваблювали п’єси І.Карпенка-Карого, в яких він убачав «реальний відбиток життя нашого народу» з його «духами тьми» («Хазяїн»), які безжально руйнують родинний побут101, коли, вживаючи поняття аналітичної психології, тінь перекриває персону, розкриваючи простір руйнівним стихіям, витисненим у глибини підсвідомого.

На відміну від багатьох революціонерів, С.Петлюра не сприймав письменства у вузько утилітарному «особисте значення», володів незіпсованим естетичним смаком, обстоював потребу єднання критеріїв краси та правди, що спостерігається на прикладі його рецепції наративів М.Коцюбинського, шанував талант, для якого «не існує смерті, бо він не вірить у неї, бо його релігія — «релігія надії», релігія побіди життя над смертю, життя невмирущого, життя світла, розуму і розвитку»102. Тобто, С.Петлюра звертав увагу та такі особливості творчого феномена, що лишалися поза увагою багатьох соціально заангажованих критиків. Він у серії мікропортретів про Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, І.Карпенка-Карого висвітлював невичерпні джерела реалізованої за несприятливих умов національної енергії, спроможної на формування духовних цінностей світового значення. Водночас він усвідомлював, що українська муза несла ще й додаткове, історично виправдане семантичне навантаження, будучи єдиним під ту пору голосом сумління «рабів отих німих» (Т.Шевченко), тому невипадково намагався осягнути творчу багатогранність І.Франка, поєднану з його вимушеною амбівалентністю, — поета «національної честі і національної самоповаги» та неприхованого і гіркого «національного сорому, але не того, що спалахне і погасне в чаду загального підупаду, а того, що революціонізує свідомість, примушує зазирнути у власну душу і запалюється полум’ям відродження»103. Критик особисто знав І.Франка, перебуваючи у 1904-05 р. у Львові, розумів його ситуацію митця, змушеного займатися політикою, знаючи наперед, що спільнота, якій віддано найкращі помисли, не спроможна адекватно сприйняти їх: «Не вір, що люд твої заслуги пощитає,/ Що задля них одну дрібну провину/ тобі простить! Він судить, не питає». Цитуючи ці рядки, С.Петлюра, замислювався не тільки над життєвою і творчою драмою І.Франка, інтелектуальний та моральний рівень якого не завжди знаходив розуміння у сучасників, часто обмежених егоїстичними інтересами, недалекоглядними уявленнями про сутність нації та людини, часто здатних вкладати відмінний зміст у дійсність як текст, часто викривляти її. Тому його твори, на погляд критика, цінні тим, що вони сприймаються не тільки «як матеріал, що характеризує поетову душу», але і «як історичний документ, що від читання і вивчення його дадуть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників суспільства»104.

Великим «вісником, співцем, поетичним виразником і іскупляючою жертвою» невмирущої ідеї важкого національного самостановлення був для С.Петлюри Т.Шевченко, творчість якого С.Петлюра сприйняв як «програму художніх образів з загальним закликом до боротьби за потоптані права людини, нації, людськості, що втілили в собі боротьбу проти хаосу життя, його дисгармонії, його зла, все-одно чи виявляється воно в соціальних відносинах, чи політичних, чи національних, чи родинних»105. Крізь шкаралущу народницьких кліше, застосовуваних С.Петлюрою, проглядається сутність того космосу, який розбудовував Т.Шевченко своєю поезією, що відображала не лише його неперебутній ідіостиль, а й своєрідність світоуявлення українства. Універсалізм знакової системи творів Т.Шевченка правив С.Петлюрі за надійний орієнтир у розчепленій дійсності. Водночас критик, як мало хто із його сучасників, спромігся виявити драматизм долі поета, який міцно вростав у власну добу, формував її концепцію, що позначилася і на Кирило-Мефодіївськім братстві, переростала сучасників, екстраполювала в майбутнє вірогідного пробудження нації. С.Петлюра при цьому вказав на приголомшливу самотність Т.Шевченка у його конкретно-історичному часопросторі. Загострюючи свою полемічну тезу, дослідник намагався зрозуміти причини такого парадоксу, зокрема тоді, коли Україна, пробуджена революцій­ними подіями 1905 р., перечитувала себе як текст за «Кобзарем», але не скрізь і не завжди розуміла слово поета. С.Петлюра цікавився і сучасним літературним процесом. Будучи модернізованим народником, він придивлявся до нових художніх віянь, не протиставляючи їх традиції. Завдяки йому Директорія відзначила 25 літ творчої діяльності символіста, поета і театрального діяча М.Вороного, що стало «національним святом»106. На ювілеї С.Петлюра назвав тонкого лірика і театрального діяча «отаманом поезії»107.

Третьою тенденцією в українській літературі була ортодоксальна вульгарно-соціологічна, пов’язана з московсько-більшовицькою окупацією та поширенням модних соціалістичних фантомів серед частини української творчої інтелігенції, до якої належали «боротьбисти». Вони намагалися порозумітися з російськими пролеткультівцями, що з’явилися в Україні разом із новою більшовицькою інтервенцією 1919 р. та організували Всеукраїнський літературний комітет, або Всеукрлітком (Г.Пєтніков, О.Ґастєв, М.Левченко) як частину Наркомосу УСРР, обіцяли будувати «соціалістичну культуру», яка насправді нівелювала достеменне мистецтво. Перед цим утворенням стояло завдання зробити перші кроки до об’єднання письменників «на принципово партійній основі»108. Відкидаючи базове поняття талант, пролеткультівці вбачали єдино можливого письменника в пролетареві109, обстоювали спримітивізований вульгарно соціологічний погляд на творчість, вважаючи, що «поет відображає життя того класу, того оточення, в якому він виріс та виховався»110, що мета після жовтневого перевороту — створити «пролетарську класову культуру», яка наразі виявилася ілюзорною. Для них, перейнятих настроями заперечення літературної традиції та класового колективізму, унеможливлювалося неповторне людське Я (наприклад, вірші «Ми» В.Кирилова, В.Александровського), тому поширювалися гіперболічні образи робітника-автомата, як у віршах О.Ґастєва, запроваджувався мотив металу, скажімо, «Залізні квіти», «Пісня про залізо» М.Герасимова та космізму, зокрема у віршах І.Філіпченка. Вони належали до московського угруповання «Кузница», переважна їх більшість виховувалася в ідеологічному середовищі більшовицької газети «Правда»111.

Пролеткультівці «не визнавали не тільки українського мистецтва, культури та мови», а й «Українську Радянську Республіку іменували не інакше, як краєм», нехтували українською літературою як «сільською», бо в «пролеткультівців усе сільське визначалося як буржуазне»112. За свідченням К.Поліщука, голова цього комітету в Києві В.Рожіцин заявляв у дусі Валуєвського циркуляра, мовляв, «украинской культуры нет и быть не может». Небезпідставно Г.Михайличенко звинувачував пролеткультівського речника у ксенофобії113. Російський поет Н.Венгеров у Шевченківські дні нахвалявся, що нічого ліпшого немає для вшанування автора «Кобзаря», обізваного «шовіністом», як «выстроить около его могилы ряд висельниц»114. Їх не зупиняло навіть те, що провідний боротьбист В.Еллан (Блакитний) у статті «До проблеми пролетарського мистецтва» (1919), намагаючись вговтати «ура-пролетарське» тарабаніння флібустьєрів від мистецтва»115, апелював до ленінської букви, що «інтерна­ціональна культура не безнаціональна»116. Відверто антиукраїнські настрої пролеткультівців не пом’якшилися навіть після того, коли при Всеукраїнському літературному комітеті сформувався очолений В.Коряком благенький український відділ (В.Чумак, М.Доленго та ін.) в одному ряді з різними «національними меншинами». Незважаючи на це, критик запевняв, ніби «не може бути мистецтва поза пролеткультом»117. Пролеткульт був чисто російським утворенням за ментальністю, закомплексованим на махізмі О.Богданова, класовому нігілізмі, домаганні тотального керівництва «пролетлітературою», не питаючись на те дозволу компартії (партія, мовляв, полі­тична організація, а пролеткульт — культурно-творча), що викликало грізний окрик РКП(б), зокрема В.Леніна, який не поділяв головних вимог пролеткульту. Вони зводилися до того, що «нове мистецтво — справа рук лише пролетарів; літературно-творча діяльність робітничого класу має бути «незалежною» від радянської держави; митцеві нового суспільства небезпечно навчатися у майстрів минувшини; його терен — колективне «ми», яке поглинає особисте, без решти розчиняє «я»; його завдання полягає у виявленні чистоти класової свідомості, не зважаючи на форму, нехтуючи талантом»118. Ультимативні претензії пролеткульту наштовхнулися на ультимативний лист «Про пролеткульти» ЦК РКП(б) від 1 грудня 1920 р. та постанову «Про пролеткульти» від 22 листопада 1921 р. з вимогою негайно підпорядкуватися Наркомосу. Тим самим припинялися будь-які спроби в колі більшовицьких функціонерів розмежувати освітню функцію Наркомосу, та культурну — пролеткультів, до чого виявляв схильність, напр., М.Покровський119.

Компартія поступово брала письменство під свій контроль, підпорядкувавши собі пролеткультівський Всеукрлітком. Водночас, як ніколи, радянська влада посилювала цензуру, запроваджену в радянській Росії Ю.Стєкловим і перенесену більшовиками в Україну. А.Ніковський, згадуючи утиски Директорії та «добровольців Келера і Долгорукого», з гіркотою зазначав, що в українства бракує «твердих принципіальних документів» «для оборони сучасних діячів преси і їхньої свободи слова»120. Несприятливі для творчості умови, що стали сумною реалією у зв’язку з утвердженням більшовицької диктатури, спонукали багатьох письменників (О.Олесь, М.Вороний, В.Самійленко, С.Черкасенко та ін.) емігрувати, хоч певна її частина намагалася адаптуватися до нових обставин, зокрема, Олена Пчілка, С.Єфремов, С.Васильченко, Г.Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівська, М.Могилянський, М.Чернявський, М.Філянський.

У такій ситуації, коли, за цинічними словами В.Еллана (Блакитного), «пролета­ріат без жалю дивиться на те, як ураган революції в попіл розвіє спорохнявілий труп буржуазного мистецтва», оптимістичними поки що виглядали «боротьбисти», про що свідчив бодай виданий ЦК їхньої партії альманах «Червоний вінок» (Одеса, 1919). Безальтернативні вердикти поета і політика повторював автор передмови, очевидно, професор М.Слабченко, на думку якого «не треба традицій, не треба святощів, тільки дивитись вперед…» На сторінках альманаху, крім творів В.Еллана (Блакитного), В.Чумака, А.Заливчого, Г.Михайличенка (псевдонім Ігнатій Михайлич), можна було ознайомитися з доробком П.Тичини, Д.Загула та ін. «Боротьбисти» були настільки засліплені комуністичними фантомами, що не помічали кричущого розриву між кривавою практикою більшовиків та «світлими» ідеями, які вони проголошували, що продемонстрували, зокрема, події муравйовщини, грабіжницька «продрозверстка», цинічне ставлення до українських цінностей. Бачення таких невідповідностей відбувалося швидше позасвідомо, на рівні немильної інтуїції письменника, а не політика, що було характерним для Г.Михайличенка — активного «боротьбиста», який очолював наркомос УСРР, редагував журнал «Мистецтво», брав активну участь у боротьбі не лише проти денікінців (вони розстріляли його разом із В.Чумаком та Клавдією Ковальовою у ніч з 20 на 21 листопада 1919 р.), а й проти українських національно свідомих сил. Так, його шкіц «Крик» присвячувався Б.Зарудному — партійному побратимові автора, вбитому більшовицькими окупантами-муравйовцями на початку 1918 р., а також тогочасним трагічним подіям, що набули сенсу космічного песимізму, коли втрачалися реальні обриси у густому плетиві тривожних асоціацій, бо вже «місяць обмерзлий сизим тілом світив поблизу», зірка була «прозоро-зелена, червоно-брудна» тощо.

Досить активною постаттю у ті часи був аванґардист М.Семенко, який разом із Г.Михайличенком, В.Елланом (Блакитним), В.Чумаком та художником А.Петрицьким створив ефемерну «мистецьку групу» «Фламінго», що декларувала своє відмежування від символізму. М.Семенко планував видавати однойменний часопис, але відмовився від свого задуму на користь журналу «Мистецтво». Невдовзі він, за порадою Г.Михайличенка, вирішив обновити цю групу та видати однойменний альманах121. Однак задуму не вдалося здійснитися внаслідок наступу денікінців. Перше число журналу «Мистецтво» редагував Г.Михайличенко разом із М.Семенком, а наступні числа — лише М.Семенко (обов’язки секретаря спочатку виконував В.Чумак), який опублікував свою першу статтю «Мистецтво переходової доби» під псевдонімом Мертвопетлюйко. Цей факт засвідчує довіру, яку мав поет від комуністичної влади, «його виняткову підготовленість, що дозволила йому стати лідером літературного процесу»122. Журнал був наскрізь перейнятий «пролетарською» ідеологією, непримиренною до модернізму, зокрема символізму, репрезентованого Музагетом, спрямовував стильові тенденції у річище більшовизму. Водночас він не сприймав пролеткультівства, керувався «дискурсом емансипації від Росії» та вірою в «український месіанізм» (ритмізоване есе «Чистилище» В.Коряка), формував «новий тип західництва, звуженого, політизовано-тенденційного у своїй суті»123. Попри те, видання виявилося не закомплексованим на різних ідеологемах та стильових матрицях. Тут друкувалися твори від Марії Проскурівни, В.Тарноградського до П.Тичини, В.Чумака, М.Семенка чи В.Коряка, тому журнал не може бути органом футуризму, як вважає Соломія Павличко124. Невдовзі чимало авторів опинилося у різних літературних угрупованнях. Літературне життя було обірване наступом денікінців, після якого ще два роки не могло поновитися. Серед малочисельної літературної продукції 1920 р. була підсумкова збірка «Заспів» В.Чумака, «Удари молота і серця» В.Еллана (Блакитного), «Плуг» та «Замість сонетів і октав» П.Тичини, альманах «Ґроно», який уже за змістом виходив за межі періоду національно-визвольних змагань.

Картина літературного життя буде далеко не повною, якщо не враховувати творчості західноукраїнських письменників, зокрема В.Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, які продовжували писати, розкриваючи можливості модернізму у трагічних умовах воєнних катаклізмів та революцій. Зазнала модифікації естетика «молодомузівців» П.Карманського, В.Пачовського, Б.Лепкого, М.Рудницького, на якій формувалася стрілецька лірика (Р.Купчинський, О.Бабій). Водночас окреслювалася прорадянська орієнтація, підтримувана А.Крушельницьким, В.Бобинським та ін.
1 Субтельний О. Україна. Історія. — К.,1992. — С.300.
2 Там само. — С.304.
3 Винниченко В. Відродження нації. — К.,1990. — Ч.1. — С.72.
4 Субтельний О. Україна. Історія. — С.302.
5 Тютюнник Ю. Революційна стихія.// Дзвін. — 1991. — Ч.7. — С.85.
6 Камінський Є. Чому не відбулося відродження нації.// Рада. — 1993. — 21 січня.
7 Винниченко В. Відродження нації. — К.-Відень,1920. — Т.1. — С.142.
8 Історія України. — К., 1997. — С.194.
9 Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань.// Сучасність. — 1980. — Ч.9. — С.62.
10 Маланюк Є. Крути.// Київ. — 1992. — Ч.6. — С.116.
11 Миронець Н. «Я — молодий!»// Літературна Україна. — 1996. — 19 вересня.
12 Коломийченко Хв. Шлях соціалізму.// Шлях. — 1917. — Ч.8. — С.75.
13 Винниченко В.Відродження нації. — Київ-Відень,1920. — Т.1. — С.43-44..
14 Див.: Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика драматургії Володимира Винниченка. — К.,2002. — С.132.
15 Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. — Ф.171.
16 Винниченко В. Перед новим етапом. — Торонто,1938. — С.9.
17 Винниченко В. Відродження нації. — С.255-266.
18 Історія України. — С.196.
19 Там само. — С.197.
20 Затонський В. Уривки з спогадів про українську революцію.// Архіви України. — 1990. — Ч.1. — С.55.
21 Історія Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. — К.,1992. — С.54.
22 Див.: Победа Советской власти на Украине. — М.,1967. — С.409.
23 Див.: Ленинский сборник. XXXVII. — М.,1977. — С.62.
24 Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. — Прага,1941. — С.20.
25 П’янов В. Визначні, відомі й «та інші...»: Спогади. Есеї. Нариси. — К.,2002. — С.29.
26 Тарнавський О. Поет української революції.// Слово: Збірник — Об’єднання українських письменників в Екзилі. Нью-Йорк,1968. — С.166.
27 Див.: Накази і заходи світської власті. — 1918. — 17 лютого.
28 Грушевський М. Україна окремішня.// Дзвін. — 1994. — Ч.5. — С.89.
29 Чижевський Д. Життєпис.// Філософська і соціологічна думка. — 1990. — Ч.10. — С.84.
30 Стебницький П. Немезида.// Літературно-науковий вісник. — 1918. — Ч.1. — С.23.
31 Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — К.,1997. — Т.2. — С.465.
32 Сковорода Г. Твори: У 2 т. — К.,1961. — С.328, 340.
33 Жулинський М. Володимир Винниченко.// Історія української літератури ХХ ст. — К.,1998. — С.258.
34 Лисняк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань.// Сучасність. — 1980. — Ч.9. — С.70.
35 Там само. — 71—72.
36 Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — Т.2. — С.43.
37 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. — Нью-Йорк,1980. — С.24.
38 Історія України. — С.202.
39 Звідомлення про діяльність Української Академії наук у Києві до 1 січня 1920 [без р. і м.]. — С.11.
40 Див.: Новиченко Л. Наше минуле, наше сучасне.// Слово і час. — 1994. — Ч.3.
41 Див.: Слово і час. — 1990. — Ч.12. — С.77—79.
42 Липняк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка. — С.68.
43 Маланюк Є. Книга спостережень. — Торонто, 1966. — Т.ІІ. — С.337.
44 Див.: Петлюра Симон. Статті, листи, документи.// Нью-Йорк. — 1979.
45 Петлюра С. Статті, листи, документи. — Т.2. — С.362, 363. Див. також: Трагедія двох народів. — Прага-Київ, 1928.
46 Передмова Сім. Петлюри.// Чіріков Є. Євреї. П’єса на 4 дії. — К.,1907. — С ІІІ.
47 Субтельний О. Україна. Історія. — С.317-318.
48 Петлюра С. Год молчания.// Украинския жизнь. — 1915. — №7. — С.10.
49 Там само.
50 Субтельний О. Україна. Історія. — С.315.
51 Історія України. — К.,1997. — С.231.
52 Там само.
53 Там само. — С.326.
54 Там само. — С.330.
55 Ленін В.І. Повне зібрання творів. — Т.40. — С.253-354 .
56 Там само. — 42-43.
57 Мальцев Н. Душа щира.// Ні слова про спокій! В.Еллан-Блакитний: Спогади. Матеріали. — К.,1989. — С.138.
58 Бассехес К.Й. Комуніст-товариш-друг.// Там само. — С.101.
59 Винниченко В. Лист до українських робітників і селян.// Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. — Ф.171. — №125.
60 Див.: В.Дорошенко. Невіджалувана втрата.// Життя і мистецтво. — 1920. — Ч.1. — травень (май). — С.25—27.
61 Єфремов С. Історія українського письменства. — К.,1995. — С.608.
62 Журба Г. Від «Української хати» до «Музагету».// Слово. Збірник. — Нью-Йорк. — Ч.1. — С.461.
63 Див.: Мистецтво. — 1919. — Ч.4. — С.42.
64 Др. Гординський Я. Із сучасних історично-літературних розслідів.// Літературно-науковий вісник. — 1922. — Ч.5. — С.118.
65 Див.: Бібліологічні вісті. — 1926. — Ч.3. — С.46—51.
66 Див.: Сулима М. Микола Зеров: з ранніх днів.// Радуга. — 1989. — №5.
67 Поліщук К. З виру революції. — К.-Л.,1923. — С.5.
68 Півторадні В.І. Українська література перших років революції 1917-1923. — К.,1968. — С.23.
69 Поліщук К. З виру революції. — С.4.
70 Див.: Рильський М. [Рецензія на збірку «Листопад» О.Жихаренка].// Шлях. — 1918. — Ч.2. — С.60.
71 Рудницький М. Багата література.// Шлях. — 1918. — Ч.10—11. — С.54.
72 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.,1999. — С.179.
73 Від редакції.// Шлях. — 1918. — Ч.1. — С.6.
74 Поліщук В. [Рецензія на збірку «В кривавім дзеркалі» М.Коваленка].// Шлях. — 1918. — Ч.2. — С.66.
75 Барчук П. Національна свідомість.// Шлях. — 1917. — Ч.7. — С.66.
76 Біляшівський М. Справи українського мистецтва.// Шлях. — 1918. — Ч.1. — С.49.
77 Чупринка Г. [Рецензія на книгу V О.Олеся].// Шлях. — 1917. — Ч.9—10. — С.107.
78 Павличко С. Теорія літератури. — К.,2002. — С.182.
79 Меженко (Іванів) Ю. Можливість і обов’язки української поезії. Кілько думок з приводу пройдених шляхів.// Шлях. — 1919. — Ч.1. — С.59—60.
80 Обюртен В. Мистецтво вмирає. — К.,1918. — С.7.
81 Павлюк А. Нова українська поезія.// Стерні. — Прага. — 1922. — Ч.1.
82 Ільницький О. Український футуризм. 1913-1930. — Л.,2003. — С.63.
83 Можейко Я. Творчість Чупринки. — Літературно-критичний альманах. — К.,1918. — С.50.
84 Курбас Лесь Театральний лист.// Літературно-критичний альманах. — К.,1918. — С.71.
85 Павличко С. Теорія літератури. — С.185.
86 Музагет. Місяшник літератури і мистецтва. — К.,1919. Січень — лютий — березень. — Ч.1-3. — С. 3-4.
87 Див. Бєляєва Н. «Музагет»: про традиції символізму в журналі.// Слово і час. — 1990. — Ч.10. — С.30—32.
88 Іванів-Меженко Ю. Творчість індивідуума і колектив.// Музагет. — С.66.
89 Там само. — С.134.
90 Майдан І. Поезія як мистецтво.// Музагет. — С.81.
91 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.,1999. — С.181.
92 Майдан І. Поезія як мистецтво. — С.87.
93 Лавріненко Ю. Кларнетичний символізм. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.. — К.,1994. — С.588.
94 Майдан І. Поезія як мистецтво. — С.65.
95 Ноша В. Пантелеймон Олександрович Куліш.// Споживач. — Катеринослав,1919. — Ч.7. — С.9.
96 Новиченко Л. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину. — К.,1979. — С.181.
97 Поліщук К. З виру революції. — С.4-5.
98 Hordyns’kyj J. Literaturna krytyka pidsovjets’koji Ukrajiny. — Мюнхен,1985. — С.12.
99 Спогад П.Ковжуна.// Назустріч. — 1934. — Ч.3. - С.3.
100 Левинський В. Наддніпрянська політична еміграція у Львові в рр.. 1904-1905. Симон Петлюра в молодості. — Л.,1936. — С.13.
101 Петлюра С. Памяти Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)// Україна. — 1907. — Рік 1. — Т.ІІІ. — Ч.10. — С.19—30. Див. також: Петлюра С. Літ.-критичні мініатюри. — К.,1918.
102 Петлюра С. До ювілею М.Заньковецької.// Україна. — 1907. — Рік 1. — Т.ІV. — Ч.11-12. — С.36.
103 Петлюра С. Незабутні. Літературно-критичні мініатюри. — С.39, 66—67.
104 Салига Т. Симон Петлюра: Літературознавчо-мистецький мотив (до 80-річчя від дня загибелі).// Літературна Україна. — 2006. — 29 червня.
105 Петлюра С. Незабутні: Літературно-критичні мініатюри. — 8, 7.
106 Вороний М. До статті Олекс[андра] Ів[ановича] Білецького про мене. — С.59.
107 Автобиографмческие данные Миколы Вороного. — Архів №30375 ф.
108 Тростянецький А.А. Шляхом боротьби та шукань. — К.,1968. — С.19.
109 Див.: Пролетарская культура (Одесса). — 1919. - Ч.1. — С.21.
110 Анишев И. О буржуазной поэзии.// Пролеткульт. Тверской Вестник Пролетарской Культуры. — 1919. — Кн.3-4. — С.28.
111 Див.: Владимирский Г. Поэзия эпохи «Звезды» и «Правды».// Пролетарские поэты. — М., 1936. — Т.2. — V—XXXII.
112 Золотоверхий І. Становлення української радянської культури. — К.,1961. — С.248, 250.
113 Ґадзінський В. Гнат Михайличенко.// Життя і революція. — 1928. — Ч.6. — С.140.
114 Поліщук К. З виру революції. — С.5.
115 Еллан (Блакитний) В. Твори: У 2 т. — К.,1958. — Т.1. — С.70-71.
116 Ленін В.І. Повне зібрання творів. — Т.24. — С.118.
117 Див.: Ґроно. — К.,1920. — С.87.
118 Паперный З.С. Пролетарская поэзия первых лет Советской власти.// Сб.: Пролетарские поэты первых лет Советской власти. — Ленинград,1959. — С.32.
119 Див.: За и против Пролеткульта.// Пролеткульт: Тверской Вестник Пролетарской культуры. — Тверь,1919. — Кн. 3-4. — С.17.
120 Н.Ан. Придушене слово.// Громада. — 1991. — Квітень. — Ч.8—9. — С.7.
121 Gebro Anatol (Семенко М.). Футуризм в українській поезії (1914-1922).// Семафор у майбутнє. Апарат Панфутуристів №1. — 1922. - травень. — С.42.
122 Ільницький О. Український футуризм. 1913-1930. — С.69.
123 Павличко С. Теорія літератури. — С.193, 194.
124 Там само. — С.177.