"Неопалима купина" вітає своїх читачів тепер і в електроннім варіанті!!!

Тут Ви зможете прочитати вибрані статті з нашого журналу, познайомитись із нашими книгами, а також буди в курсі усіх наших новин!!!

Нагадуємо передплатний індекс часопису "Неопалима купина"-
94689 - 7 гривень 67 копійок на місяць!!!

94690 - бібліотечка журналу - справжній зріз сучасного літературного процесу! Щодватижні нова книжечка!!!

...вартість передплати на місяць - 5.57 !!!

І останнє - (найголовніше) - як Ви щось пишете, то бігом несіть нам!!! Висилайте на адресу в Києві - вулиця Олеся Гончара, 52, офіс 17! (або ото просто й приходьте із своїм свіженьким рукописниченятком під пахвою !!!)

Телефончик наш (воно ще й факсо) - (044)
486-18-17

25 квітня 2008 р.

Та що прибула з неба...

Борис ГУМЕНЮК

ТА, ЩО ПРИБУЛА З НЕБА


Частина перша
ЧАС В ОЧІКУВАННІ

Я вже давно хотів собі таку дівчинку. У тому, щоб хотіти дитину, на перший погляд не було нічого дивного, адже усі дорослі мріють мати дітей. Але у моєму випадку все було інакше. Я мріяв про дівчинку на самоті, потай від усього світу, і, що особливо дивно, потай від власної дружини.


Зрештою, — не я один такий. Мій знайомий професор Комаха, котрий вважався видатним вченим у минулому столітті, теж мріяв, щоб у його домі оселилася маленька дівчинка. І це при тому, що на самотині він почувався значно краще аніж у будь-якому товаристві. До того ж, Комаха панічно боявся жінок.


Мої доньки давно виросли і поїхали навчатися в інше місто, онуків у мене поки-що не було, а, якщо сказати, що ми з дружиною були вже не у тому віці, щоб зважитись на дітей, то ви зрозумієте, що мені доводилось сподіватися хіба-що на диво.

Але я був занадто дорослим, щоб вірити в дива. Саме з тієї причини моя мрія мала залишитись нездійсненною.


У світі дорослих людину, котра вірить в казкових ельфів, ангелів, добрих фей, золотих рибок, злих чаклунів чи у інші дива, вважають легковажною. Їй доволі часто треба відмовлятись від власних уявлень та мрій, щоб бути схожою на інших.


Я мріяв, але моя мрія було сумна, бо аби знайомі не вважали мене диваком, крився зі своїми думками, аж врешті сам повірив у неможливість неможливого.


Один мій знайомий льотчик, котрий багато політав по світу і якось приземлився у нашому дворі, розповідав, що такі самі порядки колись були і в його країні. І відтоді, здається, у світі нічого не змінилося.


Щоб нікому не впала в око моя дитинність, я завів собі собаку, купив рушницю, записався до бібліотеки, щотижня ходив з приятелями на гру улюбленої футбольної команди і придбав швидкісний автомобіль. Я почав палити, відпустив вуса, щодня голив бороду, вранці перед дзеркалом в’язав ненависні краватки і невідомо для чого чистив на балконі взуття.
А все для того, щоб бути схожим на інших.


Іноді у мене виникала підозра, що займаюся чимось не тим, але озирнувшись навколо бачив, що люди займаються тим самим, тож я й собі продовжував.


Невдовзі моя собака здохла, автомобіль я розбив, — заледве сам залишився живий, — а рушниця заржавіла, бо я жодного разу не зміг з неї вистрелити, коли на полюванні зустрічався поглядом з по-людськи розумними очима звіра. Моя улюблена команда вилетіла в нижчу лігу, а книжки, котрі я приносив з бібліотеки, давали відповідь на величезну кількість безглуздих запитань, які я ніколи не задавав, але на те одне, яке по-справжньому цікавило мене, вони, наче набравши в рота води, вперто по-дорослому мовчали.

Врешті мені набридло прикидатися, — голити бороду, в’язати краватки, чистити взуття, — але тривалий час живучи в дорослому світі я не вмів поводитися інакше.
У мене був невеликий вибір: або залишити все так, як є, або спробувати змінити власне життя.


Тому, воднораз, нікому нічого не сказавши й не пишучи прощальних записок, а просто покинувши все, — обов’язки, приятелів, кар’єру, — я набрався сміливості й перебрався жити в село, у стару хату мого діда і баби.

Мені, людині, котра народилася у великому місті і прожила там значну частину свідомого життя, життя на природі видавалося життям у іншому вимірі.


Уявіть собі, прокинувшись рано-вранці, коли перше сонячне проміння ледь-ледь торкалося мого вікна, замість того, щоб шукати ногою тапочки під ліжком, йти до холодильника, де мене чекала приготовлена звечора склянка соку, після чого знехотя плентатися в душ, я проходив цілий обряд ініціації.


Бо якими словами описати ті відчуття, які охоплюють тебе, коли ти босоніж виходиш в сад, ступаєш ногою на прохолодну і сиву від роси траву і просто з гілки зриваєш прозорі на світлі яблука. Потім береш рушника і, наче найсолодшу в світі цукрову вату, розгрібаєш руками туман і стежкою, поміж клумбою з квітами та грядками з городиною, йдеш купатися до річки.


На відміну від міської квартири в селі я прокидався бадьорим, бо замість вихлопних газів і шуму двигунів автомобілів, котрі цілу ніч гуркотіли під моїми вікнами, вдихав пахощі саду і слухав спів птахів, котрі, в залежності від пори доби, своїм співом то будили, то заколисували.


Я спав на матраці з цьогорічного сіна, підстригав трояндові кущі, намагаючись згадати забуту комашину мову, слухав як гудуть бджоли та джмелі і харчувався горі­хами та медом.
Чи не уперше в житті на повні груди дихав.


А ще на ту пору мені знову почали снитися кольорові, як в дитинстві, сни, котрі вже багато років не снилися.


І це лише зовнішні фактори, до яких також слід віднести той, що після тривалої перерви я знову почав писати вірші.


Але якщо говорити про внутрішні очікування, то не буде перебільшенням, коли скажу, що з якогось часу з кожним наступним днем я все більше відчував, що незабаром має трапитись щось незвичне.

ПОЯВА НЕЗНАЙОМКИ


І ось одного ранку я проспав трохи довше ніж зазвичай, а, прокинувшись, навіть ще не розплющуючи повік, відчув, що в кімнаті є ще хтось окрім мене.


Іншим разом це могла бути комаха-мандрівниця, що, наче метеорит у космосі, вічно подорожує крізь всесвіт кімнати до незнаної галактики протилежної стіни, чи бджілка, принишкла поміж складок фіранок на вікні, у крайньому разі мій давній знайомий павук, котрий мав хованку між стіною та шафою. Але присутність сьогоднішнього гостя була не така як завжди і відчувалась вона якось по-іншому.


Я розплющив очі, звівся на лікті, обвів поглядом свою кімнату і завмер із дива. А дивуватися було чому: навпроти мене, в кріслі коло вікна, сиділа незнайома дівчинка.


Те, що дівчинка була мені незнайомою, я був абсолютно переконаний, але те, що вона була нетутешньою, у мене теж не виникало жодних сумнівів. Бо навіть не дивлячись на те як вона дивилася, у що була вдягнута, і ким, на моє внутрішнє переконання, була, — хіба можуть звичайні дівчатка проникати в помешкання незнайомців крізь зачиненні двері й вікна?


Дівчинка була зовсім маленька, років п’яти-шести і, хоча жодного літального апарату поблизу не було, я був переконаний, що вона прибула з іншої планети.


На дівчинці не було навіть традиційного скафандру, який зазвичай одягають астронавти, перш ніж відправитись у тривалий політ: очевидно вона скинула його, коли залишала свій зореліт, щоб зовнішнім виглядом не привертати до себе зайвої уваги.


На ній було помаранчеве платтячко, точно такого самого кольору як наше сонце, коли воно збирається сідати за найближчий ліс, помаранчеві черевички із золотими пряжками, певне зумисне так підібрані під колір блакитних очей і розпущених золотих кіс, а золота діадема на голові беззаперечно свідчила про одне: ця дівчинка була принцесою.


Вона сиділа як ні в чому не бувало і уважно дивилася на мене. Золоті намистини сонця злегка тремтіли на кінчиках її довгих вій.


Певне в такому очікуванні невідомо чого минуло чимало часу перш ніж я трохи опанував себе і зважився вимовити перше слово.


— Привіт, — сказав я перше, що впало на язик, бо дорослі завжди так роблять, вдаються до нейтральних слів, поки щось розумніше не прийде їм в голову.


— Привіт, — привіталася зі мною дівчинка, і я неабияк зрадів, що вона розуміє нашу мову.


— Як летілося? — запитав я у неї, маючи на увазі її приліт, щоб не видатися неввічливим й підтримати розмову.


— Добре. А тобі? — чемно й просто своєю чергою запитала вона, як про якусь абсолютно буденну й відому кожному річ, а у мене зі страху затремтів голос.


— Мені? — замість відповіді перепитав я, все ще сподіваючись, що добре не розчув.


— Так. Тобі, — коротко мовила дівчинка і я відчув, що коли перепитаю у неї втретє, то це виглядатиме по-дурному.


Може це у них звичай в такий спосіб вітати незнайомих людей, — спробував я заспокоїти себе і аби не здатися нечемним, не став пояснювати їй, що, насправді, нікуди не літав, тому сказав:


— Дякую. Добре.


Після цих моїх слів в кімнаті наче спала якась напруга. Я відчув як поміж нами налагодився контакт, як це буває, зазвичай, поміж представниками одної цивілізації і культури.
Нам обом враз стало легко й просто.


Дівчинка посміхнулася, закліпала очима і зацікавлено почала озиратися по кімнаті.

***


— Ти тут живеш один, — врешті запитала вона після якоїсь паузи.


Я не знав що на це відповісти, тому сказав:


— Здається. Але я не впевнений, — збентежившись спершу її запитанням, а потім власною відповіддю.


— Ти не знаєш, живеш ти один чи ні? — щиро здивувалася дівчинка.


А я справді не знав. Не знав, тому що правда у моєму світі завше є лише частковою правдою.
Якби мені довелося вести мову з представником мого світу, такого ніколи б не виникло. Але як правильно сказати, щоб така маленька дівчинка, до того ж інопланетянка, вірно мене зрозуміла. І що в моїй ситуації є правдою.


Якщо сказати «ні», то виникне логічне запитання «де вони», ті, хто зі мною тут начеб-то має жити. Але якщо сказати «так», то цією відповіддю я мимоволі поставлю поза межі дому усю свою родину і буде ще гірше.


Врешті, я спробував пояснити:


— Зазвичай я тут мешкаю один, — почав я, але, поглянувши на неї, додав, — але ти, здається, вже мала змогу в цьому переконатися.


— Авжеж. Усюди такий безлад.


— Безлад?


— Ну, чоловічий порядок.


— Гаразд, — продовжував я, пропустивши повз увагу її жарт, — але цей будинок належить моїй родині. Це тобі зрозуміло?


— Аякже.


— А що це означає?


— Скажи.


— У моєму світі це означає, що, незалежно від того, є тут хтось чи ні, і де він перебуває в цю конкретну мить, якоюсь своєю частиною він завше тут присутній.


— Як таке може бути?


— Я не вмію цього пояснити.


— То скільки ж нас?


— Один, два, три, чотири, п’ять... — пробував полічити, я поки не сказав: — Разом з нами — восьмеро.


— І ця частка когось ніколи не стає більшою чи меншою від його фактичної тут присутності?


— Здається, ні.


— Такого просто не може бути!


— Тим не менше — факт.


— Але ж це безглуздо! — вигукнула дівчинка, а потім трохи поміркувавши, додала: — Може, не сьогодні-завтра, вони збираються сюди прибути?


— У тому то й справа, що ні.


— Ні?


— Ні.


— Значить, вони зоставили тут частинку себе.


— Можна сказати й так.


— Який жах! — вигукнула дівчинка, — значить там, де вони перебувають зараз, вони перебувають лише частково? Присутні не усієї своєю сутністю?


— Ну, не зовсім, — сподіваючись уникнути подальших розпитувань, почав було я, але глянувши на свою гостю одразу осікся.


— Їхня доволі умовна присутність зараз і тут, — вела далі вона, — свідчить про доволі умовні права людей у цьому світі на будь-яке місце і будь-яку власність.


— Людина, до чого б не торкнулася, на всьому накладає невидимий відбиток своєї присутності, — спробував я заступитися за людей, але моя спроба виглядала не вельми переконливо.


— Але ніщо до кінця не належить їй, — тим часом дівчинка все далі прозрівала в глибину, здається, не надто зважаючи на мої судження.


— Може й так, — зітхнув я.


— І це, мабуть, сумно.


— Сумно що?


— Мати все і не володіти нічим.


— Ну... — знову почав було я, але вона вже мене не слухала.



— Ми оце говорили про людей, а як же інші, що тут живуть? — знову запитала мене дівчинка, але цього разу я не дав застати себе зненацька.


— Кого ти маєш на увазі? — замість відповіді перепитав я натомість.
Ми, люди, звикли вважати, що цей світ належить нам, і геть усе, що є у ньому — створене для нас, але дівчинка, схоже на те, думала зовсім інакше.


— Ну як же, — вела вона далі, — хіба цей дім не є власним домом для мишей, речей і комах? А привиди? Хіба привиди поруч з людьми тепер не живуть? А ангели? Куди ви поділи ангелів?


Справді, — подумав я, — куди поділись ангели? Принаймні ті, котрих у дитинстві я на власні очі бачив?


Але запитання повисло в просторі й часі. Як завжди (як воно буває у світі людей), коли мова заходить не про нас, на нього не було кому відповідати.


Якоїсь миті мені здалося, що я починаю розуміти, який сенс вкладає дівчинка в свої запитання. Хоча зовсім не розумів, яким чином відбувається те, що відбувається.


І, врешті-решт, що тут відбувається?


Я збагнув, що дівчинка не просто говорить про паралельний світ, котрий завше існує поруч нас, але, засліплені собою та через власний егоїзм ми його не помічаємо. Вона апелює до прихованих знань і до моєї пам’яті.


Не знаю, що мало статися, щоб мешканка паралельного світу залетіла у мій світ, але те, що вона запропонувала подивитися на нього очима дитини і побачити його абсолютним, майже таким, яким він насправді є, було фантастикою і чимось майже нереальним.
Може її літальний апарат збився з курсу чи зазнав катастрофи їхній основний зореліт, — в будь-якому разі це була не головна загадка, яку я хотів розгадати.


Я мав скористатися унікальною нагодою розпитати у неї про щось значно важливіше, дізнатися щось дуже-дуже важне, без чого немислиме моє подальше життя, а вже потім: в якій частині всесвіту знаходиться її зірка і як далеко від нас їхня галак­тика.
Було б безглуздям не скористатися такою можливістю, цим рідкісним шансом.
Власне, мені не залишалось нічого іншого як пристати на її гру і спробувати зіграти за її правилами.


Принаймні все інше виглядало б поразкою.

***


Поява дівчинки настільки мене ошелешила, що я навіть не встиг поставити їй традиційних у нашому дорослому світі питань: хто вона і звідкіля взялася.
Але я поволі опанував себе і нарешті зважився:
— Дівчинко, з якої ти планети і де твої крила, — запитав я у неї, майже пошепки вимовивши кінець фрази.
— Я — тутешня. У мене зроду не було крил, — просто відповіла дівчинка, котру, однак, моє питання про іншу планету і відсутність крил ніскілечки не збентежило.
Очевидно її не вперше запитують про таке, — подумав я і це заохотило мене розпитувати далі.
— Тоді хто ти і як потрапила у мій світ? — знову запитав я, але те, що вона відпо­віла, виявилось для мене найменш очікуваним.
— Я не знаю, — сказала вона, і я розгубився від такої простої відповіді.
Її слова звучали щиро, а, отже, у мене був шанс приступитися ближче до відкриття великої тайни.
— Можливо я народилась з пахощів квітів і перлинок роси, можливо мене загубили перелітні птахи, можливо, мандруючи з зірки на зірку, мої космічні батьки ненароком потрапили в темні, холодні світи, а я підросла і йду їх визволяти, — перелічувала дівчинка, кумедно, по-дитячому загинаючи пальці.
— Це ті, котрі сповили тебе в пелюшку неба, наторочивши на неї з зір і сонця блакитних та золотих ниток? — запитав я, на що вона відповіла одним-єдиним словом:
— Звичайно.
А потім, поглянувши у мій бік, додала:
— А, що теж ймовірно, мене сформували та зробили зримою твої бажання і думки. Але щодо останнього, то це вже у тебе треба було б запитати.
Після цих її слів я трохи зніяковів, однак навіть гадки не мав здаватися.
— Але хоч щось ти мала б пам’ятати?
— Мені здається, що я спала.
— Ну, гаразд. Тоді сни ти бодай би мала пам’ятати?
— Я пам’ятаю сон, в якому була чоловіком, мала дружину, дорослих доньок, собаку, рушницю і швидкісний автомобіль. Я мала друзів, ходила з ними на гру улюбленої футбольної команди, відвідувала бібліотеку, читала товстезні книги і вважалася успішною в житті, — говорила дівчинка, котра тепер загинала пальці на іншій руці, а я слухав і чув як з кожним її словом ворушиться волосся у мене на голові.
— Я носила вуса, щодня чистила черевики і голила бороду, але не скажу, що була щасливою: чогось бракувало у моєму житті.
Я слухав і не знав, що сказати. Адже те, що було її сном — було моїм життям з точністю до навпаки.
— Гаразд. Скажи тоді хоч як тебе звати.
— У мене немає імені.
— Як це?
— Я ж нічия. Досі ніхто не розмовляв зі мною. А навіщо ім’я, котре нікому вимовити уголос?
— Ну, тоді…, — почав було я, але не закінчив, бо не знав чи слід з цим погоджуватись.
— От, скажімо, квіти або зорі. Хіба квітка у лузі знає як її ім’я? А зірка у небі? — знову заговорила дівчинка легко й просто. — Навіть коли приходить людина і дає їй ім’я, то це не наближає людину до квітки чи зірки ні на крок, бо робить вона це для себе.
— За цією самою логікою імена людей теж випадкові, — йдучи за цілком дорослою логікою намагався розмірковувати я, немало подивований тим, що до таких суджень мене підштовхнули слова маленької дівчинки.
— Так, — коротко відповіла вона, — квітка чи зірка всередині себе завжди залишається безіменною.
— Як ти?
— Як я.
— Але ти всередині себе знаєш як твоє ім’я?
— Здається. Але я не впевнена.
— Як це?
— Іноді я чую чиїсь далекі голоси, котрі кличуть мене, але кожного разу вони називають мене по-різному.
— Наприклад?
— Іноді мене кличуть принцесою, чи просто — маленькою дівчинкою, так, як звертаються до власних діток усі на світі батьки. А ще у моєму імені буває багато світла. Однак трапляються сумні ноти та пастельні тони, — і, помовчавши, вона додала, — але найчастіше мене називають Олесею.
— Цікаво.
— Я думаю, що причина цього — велика відстань.
— Он як?
— Так. Ті, хто мене кличе, знаходиться далеко всередині мене, і відстань, час та вітер змінює їхні голоси.
— Чому ж вони не підійдуть ближче? — запитав я і одразу пошкодував, бо моє запитання виглядало наївним.
— А чому ти так довго не міг до мене дійти, аж я сама мусила вирушати в цю манд­рівку? — сказала вона замість відповіді.
Ми трохи помовчали.
— Вони йдуть, але відстань надто далека, — вела далі дівчинка, котру моє мовчання заохочувало висловитись. — Між нами можуть бути мільйони світових літ. До того ж я сама повинна зробити хоч щось аби до них наблизитись.
Я широко відкритими очима дивився навкруги, як той, хто довго перебував у темряві і раптом перед ним запалили яскраве світло.
— То як ми будемо називати тебе?
— А на що я схожа?
— Ти схожа на ту, котра прибула з неба.
— То так мене й зви: та, що прибула з неба.
Так в моєму житті і в моєму домі з’явилася вона, та, котру я назвав Олесею.

РЕЧІ


Олеся була дивовижною дівчинкою. Причому дивовижне у ній було все. Вона дивовижно поводилась, дивовижно була зодягнута, дивовижно говорила, а думки і судження, котрі вона висловлювала, були дивовижної сили та краси.
Думаю, що не відкрию великої таємниці, коли скажу, що вона викликала у мене дивовижний інтерес.
— Як багато цікавих речей! — захоплено говорила вона, по черзі торкаючись то старого настінного годинника з курантами, то настільної лампи з похиленим абажуром, то затиснутого книгами на етажерці дерев’яного клоуна, — я ніколи в житті не бачила таких!
— Речі як речі, — відказував я, а про себе думав: мотлох. Німі свідки проминулого життя. Одні — ще нічого, інші — безнадійно зістарілись, а деякі вийшли з ладу бозна-коли. Та от ніяк не зберуся позбутися їх. Часу не вистачає.
— Та ти що! — злякано вигукнула Олеся, так, наче прочитала мої думки. — Як ти можеш так говорити про речі, котрі прослужили тобі стільки літ?! Як ти можеш так з ними поводитись?
Своїм недитячим поглядом на навколишній світ Олеся все більше мене дивувала. Але те, що вона могла запросто прочитати мої думки трохи лякало.
— Чого це так тебе схвилювало? — натомість поцікавився я. — У моєму світі ніхто не засуджує людину тільки на тій підставі, що вона хоче позбутися непотрібних чи застарілих речей. Навпаки. Це — звичне явище.
— Ну, тоді ти відправляєш на металобрухт автобус лише тому, що він довіз тебе до кінцевої зупинки, і пускаєш під укіс потяг через те, що тобі потрібно в протилежний бік?
— Скажеш таке, — насупився я, але дівчинка вела своє.
— А, може, ти викидаєш з дому свою бабусю тільки на тій підставі, що вона безнадійно зістарілася? — продовжувала дівчинка засипати мене дошкульними запитаннями.
— Але ж це зовсім інакше, — спробував я захищатись.
— А от і ні, — рішучим тоном відрубала дівчинка, — нічого не інакше.
«А у неї, виявляється, сильний характер», — відзначив я про себе.
Внутрішньо я приготувався до того, що зараз маю почути щось незвичайне. І, мушу сказати, мої очікування повністю справдились.
Те, що пролунало з вуст цієї маленької дівчинки в наступні декілька хвилин, вразило мене в саме серце і до глибини душі зворушило.
— Позбуваючись якоїсь речі, — повела Олеся, — ти або сиротиш, або вбиваєш її, — а, оскільки я мовчав, то вона провадила далі.
— Викинута річ — це наче кішка, яку вигнали з дому, котра прожила з тобою поруч багато років і вважалася членом родини.
— Я не виганяю кішок з дому, — буркнув я невдоволено.
— Добре, — сказала Олеся, котра наче не чула моїх слів, — добре, якщо у неї знайдеться новий господар, котрий підбере її і внесе у свій дім. А якщо ні? Що з нею буде? Як вона, а, головне, ти житимеш після цього?
Поки вона говорила, мені пригадалася історія про те як один любитель співочих птахів придбав собі пару канарок. А коли вони набридли йому — відчинив клітку і випустив птахів у відчинене вікно.
Надворі була зима. Стояли Різдвяні морози. Було дуже холодно.
Не знаю чому я згадав цю історію саме зараз, але мені враз стало соромно.
— Хіба речі не покликані прикрашати наш побут і наше життя, — запитав я у дівчинки, намагаючись перевести на інше мову.
— Повинні, — охоче згодилась вона, — але якоїсь миті вони самі стають твоїм життям і твоїм побутом.
Здавалося, вона може прозрівати в душу речі, тим самим примушуючи й мене подивитися на неї по-новому.
— Користуючись ними, ти забирав у них їхнє тепло, — заговорила вона знову.
— Але, натомість, віддавав своє, — вставив я слово.
— Так. Але, разом з тим, залишав часточку себе: свій час, свої думки, свою енергію і свою втому.
Я ніяк не міг второпати як ця маленька дівчинка може висловлювати такі глибокі судження. Адже для цього потрібен різносторонній життєвий досвід і неабиякі знання, чого у неї просто не могло бути.
І в той же час, як би по-дорослому не висловлювалась вона, її слова звучали по-дитячому, зрозуміло й просто.
— Згадай скільки радості входило у твоє життя, коли якась річ потрапляла до твоїх рук у вигляді подарунку від когось дуже дорогого тобі й близького, — говорила вона, а я беззахисно слухав.
— А скільки спогадів може викликати у тебе якась дрібничка, яку свого часу комусь з найрідніших дарував ти. Кого, можливо, зараз поряд з тобою уже немає, — після якоїсь паузи додала вона і її слова сповнені якоїсь доброї правди відлунювали в мені потрійним відлунням.
А, тим часом, вона продовжувала:
— Вони — це навіть не часточка тебе, а весь ти: все твоє життя і все твоє минуле, — і, помовчавши, вона сказала таке, — але не тільки минуле.
Я вже не намагався перечити їй. Я перетворився на суцільний слух. Я просто слухав.
Та й для чого було перепиняти потік, котрий тік тобі просто в душу? Особливо зараз, коли все, що вона говорила, видавалося особливо слушним.

— Пригадуєш, цього білокрилого лелеку свого часу ти подарував своїй маленькій донечці... — сказала дівчинка, на що я відповів:
— Хіба таке можна забути?
— Вона вже давно виросла, а лелека й досі стоїть на вікні на одній нозі: когось нагадує і, водночас, наче когось чекає, — сказала Олеся, а я відчув як в душу мені війнуло тихим смутком.
Я зачаровано слухав цю маленьку крихітну дівчинку, бо скільки в її не по-дитячому мудрих словах було правди, стільки ж було в них і мудрості.
Аж дивно як я сам не міг до такого додуматися.
— Ти міг би по-іншому ставитися до всіх оцих книг, порцелянових кухликів та полірованих поверхонь тумбочок і столів бодай тому, що до них торкалися руки твоєї матері, — наостанок сказала вона і я, чи не уперше в житті, був щасливий відчути свою поразку.
Я й раніше, коли торкався якихось речей, залишених мені моїми дітьми й моїми батьками, відчував незриму присутність їхніх власників. Але тепер це було особливо виразно. Коли я брав таку річ у руки, то відчував її тепло, а через неї тепло їхніх власників. Воно завше мені було потрібне, особливо тепер, коли мені так хочеться, щоб вони були поруч, а їх поруч немає.
Я здогадувався, що речі краще за людину пам’ятають про людей і не дають забути про тих, кого, за жодних обставин, забувати не слід. Вони дають нам уроки людяності і поряд з тим безпрецедентні уроки пам’яті.
Ось що я збагнув у цю мить. Але найдивніше те, що допомогла мені у цьому маленька дівчинка. Завдячуючи їй, я почав оволодівати азами цієї складної науки.

КНИГИ


Тим часом, поки я марно намагався навести лад у своїй душі, Олеся підійшла до книжкової шафи. Вона взяла з полиці книжку, погортала її і швидко поклала на місце.
Так, одна за одною, вона гортала мої книги, до деяких торкалася лише кінчиками пальців, а я не міг позбутися відчуття, що ще ніхто й ніколи так уважно не придивлявся до моїх книг, навіть якщо це були високо освічені люди з числа моїх колег літераторів.
Платон, Достоєвський, Гегель, Джойс — з усього видно не справили на неї хоч якогось враження. Утім, не було помітно, що дівчинка, подібно до дітей її віку, шукала книжок з малюнками. Хоча я не був впевнений чи вміє вона читати.
— Для чого тобі стільки книг? — врешті запитала вона, щоб ще в такий спосіб вдовольнити свою цікавість.
— З книг ми черпаємо знання, — відповів я трохи повчально.
— Хто це «ми»?
— Звісно хто — люди.
— А хто заклав у книги знання?
— Знову ж таки люди.
— Дивно.
— Чому ти дивуєшся?
— Якщо знання у книги закладають люди, то чи не краще було б черпати знання з людей, не вдаючись до посередництва книг?
— Цікава думка, — мовив я і подумав про себе: а вона розумна.
— Ми робимо такі спроби, — вів далі я, — це у нас називається «передавати знання від вчителя до учня». Але як бути з тими вчителями, котрі давно померли? — несподівано для самого себе ввернув я і, щоб вийти зі скрутного становища і не лякати дитя, сказав: — Книга — єдиний спосіб записати те, — і через століття донести до нас, — що знали ті люди.
— А навіщо люди вмирають? — несподівано запитала Олеся.
— Причин багато, — спробував ухилитися від прямої відповіді я, бо, правду кажучи, не знав що відповідати.
— Наприклад?
— Щоб звільнити місце іншим, щоб не бути нікому заморокою, тому що нічого більше не хочуть від життя…, — перелічував я.
— І щоб знову народитися? — не дала мені завершити вона.
— Ну, це теж, — якось невпевнено повів я, — хоча далеко не всі так думають.
— А як вони думають?
— Люди думають, що живуть один раз.
— Он як?
— Так. Померши, вони не можуть знову народитися.
— Чому ж?
— Люди не квіти, щоб кожної осені вмирати, а кожної весни знову народжуватись.
— І чим люди гірші від квітів? — наостанок вона поставила питання навпростець, на яке я не мав жодної відповіді.

ВІРШІ


Далі Олеся підійшла до мого робочого столу і, навіть, не глянувши на комп’ютер — гордість кімнати і улюблену забавку тутешніх дітей — почала зацікавлено перекладати листки рукопису.
Здається нічого особливого вона не робила, а я почувався так, наче літератор-початківець, котрий відніс добірку віршів першому у своєму житті редактору.
— Що це? — запитала дівчинка.
— Рукопис, — відповів я, але мені здалося, що вона не дуже добре мене зрозуміла, тож заходився пояснювати:
— Оце — чернетки до роману, оце — матеріал для статті, а оце — вірші.
— Вірші?
— Так.
— А що таке вірші?
— Вірші, ну, як би це сказати? Вірші — це, найперше, красиві слова. А ще — це гра, — теж красива.
А оскільки вона мовчала, то я сказав таке:
— Віршами люди говорять те, чого не можуть сказати звичайною мовою, — на що дівчинка, у своїй манері, зреагувала одним-єдиним словом:
— Зрозуміло.
І, трохи помовчавши, попросила:
— Почитай мені вірші. Оцього.
— Це ще сирий матеріал, — спробував запинатися я, але, глянувши на її серйозне обличчя, сказав, — що ж, давай, спробую.
І я почав читати:

Обігрійся в моєму домі
Перед тим як знову піти
У далекі і незнайомі,
У холодні чужі світи.
Обігрійся на моїх грудях,
Наче мавка коло верби,
Не шукай поганого в людях,
Полюби, полюби, полюби.

Я зробив непомітну паузу, поглянув на мою слухачку, для того, щоб пересвідчитись чи слухає вона мене, але побачивши її зосереджене лице, вдихнув повні легені повітря і продовжив:

Моя ладо, моя пташко,
Як не просто тобі з крильми.
Ой, як важко, ой, як важко
Між людьми, між людьми, між людьми.
Щоб любити — потрібне небо,
А не мертві квіти на склі.
Щоб любити — вернутись треба
До землі, до землі, до землі.

— Гарно, — замислено сказала Олеся.
— Ти так гадаєш? — із завмерлим серцем перепитав я, бо замість похвали міг наразитись на критику.
— Так, — підтвердила вона, — чому б вам повсякдень не говорити цією чудовою мовою?
— Це не так просто, — відказав я і продовжив, як мені здавалося, повчальним тоном:
— Поезія — це наче мова свята, урочистих подій, піднесених станів душі…
— Ви не хочете, щоб свято було кожен день? — не дала вона мені завершити.
— Ми хочемо. Але ми не можемо, — сказав я з жалем в голосі.
— Розумію. Ви говорите красиво лише коли у вас красиво на душі, — розмірковувала уголос дівчинка, — весь інший час спілкуєтесь поганою мовою, — і поки я метикував, що маю відповісти, додала:
— Якщо це так, то, з усього видко, живеться вам не так вже й солодко.
— Ти все не так зрозуміла, — пробував я заперечити їй, — наша буденна мова непогана. Просто це мова звичайних днів. І живемо ми добре, — сказав я, але виходило це у мене якось мляво й непереконливо.
— І напевно ж є люди, котрі ніколи не писали віршів і навіть подумки не вимовляли подібних слів? — запитала дівчинка.
— Гадаю, є, — мусив погодитись я.
— Уявляю, яким їм виглядає життя, — по-дитячому щиро зітхнувши, зажурилася вона.
На це я лише промовчав.


Частина друга


ВСТУП У СНИ


Наскільки дивовижним не було б все те, що відбувалося зі мною впродовж останніх декількох хвилин і усього наступного дня, одна річ міцно засіла в моїй голові і ні на мить не давала спокою. Я весь час згадував, що розповіла мені ця маленька дівчинка про свій сон і мимоволі весь час повертався до нього.
Те, що Олесі снився сон, в якому, наче в дивовижному світі, я був тим, кого можна назвати «головний герой», дивним чином мене тривожило.
А вся справа в тому, що мені снилися точно такі самі сни, — сни навпаки.
В моїх снах була маленька дівчинка в помаранчевому платті, в помаранчевих черевичках із золотими пряжками, з діадемою на голові.
Це були дивовижні сни. В кожному такому сні я йшов невідь куди слідом за цією світлоносною постаттю, але, прокинувшись вранці, робив те, що й повинен був зробити на моєму місці професійний літератор.
Я був переконаний, що це моя творча особистість продукує сюжети для майбутніх творів і саме так до них ставився. Записував, редагував, передруковував у комп’ютер.
Сни не були регулярними. Іноді після такого сну наступного доводилося чекати багато років. Але якщо відкинути ту спотворену реальність, котра у вигляді сну щоночі непрохано вривається до нас упродовж життя, то вони легко вишиковувались у чіткий ряд, утворюючи цілісну картину.
З того часу у мене накопичилося чимало описаних картин, але я не надавав їм особливого значення. Адже це були лише сюжети, котрі, щойно прийде для них час, мали стати основою нових творів.
І ось — час настав. Але настав він не у той час, не у томі місці, не з тої нагоди, і зовсім-зовсім не так.

СНИ


Перший раз, коли я побачив цю маленьку дівчинку, вона жила у квітці лотосу і була того самого віку, що й зараз, а мені тоді ледь виповнилося шістнадцять років.
Досі не можу збагнути як таке могло трапитись. Чи то в тій місцині квіти були дуже великі, чи дівчинка надто мала.
Але не менш дивним було те, що відтоді минуло не менше двадцяти п’яти років, я з юнака перетворився на дорослого чоловіка, а дівчинка, котра уперше приснилася мені, досі залишилась маленькою дівчинкою.
Але тепер уже не тільки в снах.
Коли сон піднімався вгору реактивною ракетою, то можна було лише здогадуватись до якої зірки він збирається летіти. Але якщо він набирав висоту повільно, немов перевантажений пасажирами літак, тоді можна було розгледіти дівчинку і той дивовижний сад, де вона жила.
А його з повним правом можна було назвати квітковою планетою.
Там все було як у нас, тільки зроблене з квітів: і будинки, і дороги, і одяг, і навіть їжа.
Коли дівчинка хотіла їсти — вона просила квітку, щоб та скинула їй до ніг свою пелюстку; коли ж хотіла пити — то припадала губами до квітки і пила з чашечки її солодкий нектар.
Кожне плаття дівчинки нагадувало дивовижну чи то блакитну, чи то червону, чи золоту, чи от як зараз, помаранчеву квітку, всередині якої оселилось і жило маленьке тільце. А її руки і ноги, затягнуті в сонячну тканину, скидалися на крила та квіткові пелюстки.
Стежки і бруківка на цій планеті були вистелені різнокольоровими пелюстками. Коли хтось прямував кудись у справах, йому здавалося наче він перелітає з однієї квітки на іншу. А він не людська істота, котра, як на те, щоб літати, має аж занадто важке й переобтяжене турботами тіло, а безтурботний метелик або легкокрилий птах.
Але найдивніші на тій планеті звісно ж були будинки. Власне — не було ніяких будинків, тому всі, хто там мешкав, мешкали в квітках.
Там не було дорослих, тому у тому саду, наче не на реальній, а на якійсь казковій планеті, завше панували мир і злагода, всі були щасливі та веселі, а ще — там не було війни.
Оскільки на тій планеті усім заправляла дитина, то й планета не була круглою, а мала форму тарелі.
Це відбувалося через те, що діти розуміють, яку треба мати спритність, щоб встояти зверху на м’ячі, як це роблять артисти в цирку. Але як встояти на тому ж м’ячі, коли стати на нього знизу, навіть якщо ти найспритніший у світі циркач?
Це дорослі попридумували для себе закони гравітації і, лякаючи одне одного, розповідають жахливчики про силу тяжіння. І все лишень для того, щоб не літати; щоб оправдатися за відмову від даних їм при початку крил.
А діти не бояться літати. Навпаки, — вони вміють і полюбляють літати. Принаймні, поки не повірять дорослим, котрі на кожному кроці переконують їх, що люди не можуть літати, і самі не стануть дорослими. А доти вони щодня освоюватимуть нові континенти, планети та світи.
На планеті тарелі все було квіткове. Складалося враження, немовби з квіток народжений цілий світ.
Оскільки дівчинка була дитям квітів і не вміла ані готувати для себе їжу, ані будувати житло, то їй просто не залишалося нічого іншого як ночувати в квітці. А вдень ховатися під грибними парасольками, яких тут було вдосталь.
А ще вона любила ласувати суницями та іншими ягодами, котрі росли при самій землі. Дівчинка була така маленька, що до ягід їй не доводилося навіть згинатися. Навпаки, їй ще треба було ставати навшпиньки і тягнутися вгору, бо на самих пелюстках довго не проживеш.
Щоб оглянути сад чи з’їздити до улюбленої квітки в гості, дівчинка всідалася верхи на жуків, або ж вилазила на спини коників-стрибунців. А якщо подорож мала бути тривалою, то щоб її скоротити, вона вдавалася до послуг місцевої авіації — джмелів і хрущів.
Іноді для цієї ж мети вона сідлала гусеницю, котра мала вигляд цілого поїзда. Тоді дівчинка шкодувала, що у неї немає сім’ї.
Сад був чималенький. У ньому росли айстри, мальви, півонії, жоржини поруч з невідомими, рідкісними квітами та рослинами, які мали екзотичну, вибагливу форму пелюсток і листків.
Але головними квітами у цьому саду все ж таки були лотоси.
Вони мали різне забарвлення та іншу кількість пелюсток. Дівчинка почергово жила в кожному з них.
В кожній квітці вона жила одне окреме життя. А всього їх у неї було за числом лотосів — сім.
Перебуваючи в тій чи іншій квітці дівчинка здобувала новий, відмінний від попереднього, досвід. Їй відкривався зовсім інший, досі незнаний світ.
І той світ мало чим нагадував наші світи.

БРАТИ КАМЕНІ


Перша квітка, в якій жила дівчинка, мала незвичні як для лотоса чорні оксамитові пелюстки.
Вона була дитиною і не вміла лічити. Але коли наступного дня я прокинувся, то пригадав, що пелюсток було шістнадцять. Вони світилися дивним сяйвом і вдень і вночі.
Не знати як довго дівчинка жила в квітці. Самій їй здавалося, що вона мешкала у ній завжди.
Коли ти довго живеш у квітці, то з якогось часу тобі здається, що ти є цією квіткою. Принаймні, можна припустити, що з якогось до якогось часу воно так є.
Єдине, що можна сказати напевне, у тому саду вона мешкала сама.
Не те, щоб вона почувалася сиротою. Просто то була така планета, де не прийнято мати батьків.
Квітка була прекрасною. Можливо, найкращою серед усіх квітів. Особливо якщо зважити на ту обставину, що ця квітка — твій дім.
Не дивно, що дівчинці не хотілося покидати її. Адже ще невідомо чи інша квітка буде такою ж красивою й затишною. Либонь кожен, опинившись на її місці, в обіймах найкращої у світі квітки, мріятиме залишитися з нею назавжди.

Вона так довго мешкала в своїй квітці, що, воднораз, до неї прийшли неповороткі і важкі на підйом брати Камені .
Треба сказати, що брати Камені — були названі брати.
Один з них закотився на берег ріки, де був сад і нині мешкала дівчинка, з високої скелі, а інший — прилетів з космосу, тому з повним правом називався інопланетянином.
— Привіт, дівчинко, — чемно привіталися брати Камені.
— Привіт.
— Ходи з нами.
— Не можу, — сказала дівчинка, — я зайнята.
— Чим же ж ти зайнята? — поцікавилися брати.
— Я чекаю, що коли-небудь хтось прийде і скаже мені піти, — пояснила братам дівчинка. Але як тільки вона це сказала, то враз зрозуміла, що тими посланцями, яких вона так довго чекала, можуть бути саме брати камені.
Зрозуміли це й кам’яні брати.
— А куди ж ви йдете, що кличете, аби я все покинула і пішла з вами? — запитала дівчинка.
— Ми не знаємо, — сказав один брат, — та й ніхто не знає. Для нас важлива не мета подорожі, а сам процес ходи.
— Поясніть, — попросила дівчинка і потім довго слухала як, доповнюючи одне одного, брати Камені в найпростіших образах намагалися змалювати їй цю химерну ідею.
— Для того, у кого є мета, — почав перший брат, — рух із задоволення перетворюється на вимушену дію. Він неодмінно буде намагатися дійти до неї, долаючи численні перешкоди; у першу чергу, як найголовнішу перешкоду, долаючи себе.
— Зачасту, незважаючи на розтоптані квіти і розбиті до крові ноги, — доповнив його інший брат, — якомога швидше, сплативши високу ціну.
— Не факт, що він до неї дійде. Але вже саме те, що вона у нього є, перетворює його життя на жах, а самого його робить нещасним.
Брати камені говорили повільно, приблизно так, як йшли, тому, якби хтось сторонній захотів підслухати їхню розмову, йому знадобилось би ціле людське життя, щоб розчути бодай дві слові.
— Що ж до нас, то саме тому, що нікуди не поспішаємо, ми маємо змогу уповні отримати насолоду від процесу ходи, милуючись на красоти щедро розкидані творцем ландшафтів вздовж будь-якої, навіть найнепримітнішої дороги.
За весь час, поки говорили брати Камені, дівчинка не зронила жодного слова.
— Коли я летів крізь космос, у мене не було жодної мети, — розповідав інопланетний брат, — бо якби у мене була хоч якась мета, вона примусила б мене хвилюватися чи не зіб’юся я з правильного курсу.
— Навіть якби його метою була Земля, вона зіпсувала б йому життя, — вставив слово інший брат, котрий, з усього видно, знав це з власного досвіду.
— А ти хотів насолоджуватися вільним летом? — нарешті запитала дівчинка.
— Так. Я хотів дивитися на зорі.
— Нічого не бачить, окрім самої дороги, той, хто слідкує за дорогою, — знову доповнив його родич.
— Отже, Земля не була метою твоєї подорожі?
— Ну, звісно, що ні, — випередив з відповіддю брата інопланетянина його земний брат, — інакше як би він прилетів сюди? — на що той лише сказав:
— У мене взагалі не було мети, саме тому я досяг її, прилетівши на Землю.
— По дорозі милуючись зорями, — в задумі мовила дівчинка, на що брати відповіли відлунням:
— По дорозі милуючись зорями.
Дівчинка обвела братів задумливим поглядом.
— Те, що ми йдемо без видимої мети, зовсім не означає, що її у нас не має, — повели далі брати через якийсь час, зо сто років помовчавши.
— Як це? — здивувалася дівчинка.
— А так, — хором заговорили брати, — просто ми про неї не знаємо.
— Незалежно від того, хто з якої швидкістю рухається, вже сам факт того, що у нього є мета, свідчить про одне: ми неодмінно випередимо його і там, де він хотів бути попереду всіх, — ми будемо першими, навіть якщо лише збираємося вирушити в дорогу.
Але навіть після цих слів дівчинка залишалась незворушною.
— Ходи, — наостанок сказали брати, — ми навчимо тебе бути щасливою.
— А хіба зараз я нещасна? — запитала дівчинка з подивом.
— Щасливою ти зможеш бути лише тоді, коли у тебе не буде жодної мети, навіть мети бути щасливою, — наполягали брати, — коли мета не наказуватиме тобі залишатися і не штовхатиме в спину.
— Треба подумати, — завагалась дитина.
— Ти усюди встигатимеш, якщо кожне місце буде твоєю метою у цю конкретну мить, — з кам’яною упертістю вели своєї брати, — і зможеш бути не тільки першою, але почуватися єдиною.
— А якщо я не хочу нікуди йти? — пробувала оборонитись дівчинка.
— То це означає, що у тебе є мета — залишитись тут, або якісь прив’язки, наприклад, любов чи страх, котрі тебе утримують, — навперебій заговорили брати, поки один з них наостанок не випалив:
— А це означає, що ти нещаслива, — підвівши під розмовою умовну риску.
— Хіба можна порівнювати любов і страх? — запитала дівчинка з недовірою.
— Ну, звісно, — вже не так емоційно як досі сказав інопланетний брат, видно трохи втомившись.
— Але якщо я щаслива?
— Тоді ти нещасна, — не дав договорити їй інший брат, котрий був не проти того, щоб по-новому витку пустити розмову.
— У мене є друзі, дім…
— Якщо твої друзі втримують тебе — то не друзі вони тобі; якщо твій дім заважає тобі вирушити в подорож — то не дім він тобі, а тюрма, і ти нічого не втратиш, якщо їх покинеш, — наостанок сказали брати, ставлячи крапку у цій непростій розмові.
Розмова тривала довго, так довго, що навіть камені встигли насидітись на цьому місці, після чого піднялися і без поспіху пішли, сказавши дівчинці «до побачення» перед важкою дорогою.
Вони пішли повільно, майже непомітно для людського ока. А дівчинка ще довго дивилася їм услід і про щось розмірковувала.
Вони пішли повільно, так, як можуть ходити лише камені.
Вони пішли повільно, без поспіху, як ті, кому нікуди не треба квапитись.
У них не було жодних часових обмежень, тому, куди б не йшли, вони не могли нікуди запізнитись і в той же час, на відміну від багатьох, всюди були вчасно.

ВОВК І АНТИЛОПА


Минув час. На цю пору дівчинка мешкала в іншій квітці і у неї було чудове безтурботне життя, сповнене несподіванок і великих відкриттів. То був час червоного лотоса, котрий мав чотирнадцять пелюсток, які світилися дивним сяйвом і вдень і вночі.
Оскільки ігри на той час ще не були винайдені, дівчинка понад усе на світі любила розмірковувати. Щоб заповнити пустоти в часі і хоч трохи урізноманітнити життя.
От і зараз уся її увага була зайнята роздумами про долю Каменів.
Зовсім недавно, може якусь тисячу років тому, брати Камені подалися в мандри. Але до вчорашнього дня вона могла бачити їхні обриси на далекому горизонті. І от сьогодні вони зникли з поля її зору і ця обставина неабияк засмутила дівчинку.
Цей факт примусив її поринути в чергову глибоку задуму. Можливо саме через це вона прогавила той момент, коли до неї в сад забігло дві прекрасні істоти, з усього видно, наздоганяючи одна одну.
— Ти хто? — запитала дівчинка в істоти, котра так близько підійшла до неї, що можна було розгледіти якого кольору її очі.
— Я — Антилопа, — відповіла та і трохи наче засоромилась.
— А ти хто? — запитала дівчинка в іншої істоти, котра трималася від неї осторонь.
— А я — Вовк, — відповів той, низько опустивши голову.
— Як добре, що ви завітали до мене в гості, — сплеснула руками дівчинка, — сьогодні такий чудовий день!
Але, з усього видно, звірі не поділяли її захоплення. Та дівчинка цього не заува­жила.
— Можна мені трохи погратися з вами? — запитала вона, — а то бути одній серед цього моря квітів іноді буває трохи нудно.
— По-твоєму, ми граємося? — з цікавістю перепитав дівчинку Вовк.
— Але ж ви наздоганяєте одне одного? — питанням на питання відповідала та з непідробною щирістю у голосі.
— Дівчинко, коли одне наздоганяє іншого, то воно зовсім не означає, що це — гра, — із сумом зітхнула Антилопа.
— А що ж це, коли не гра? — щиро здивувалася дівчинка.
— Я втечею рятую собі життя, — сказала Антилопа.
— А я не їв від учорашнього дня, — загарчав Вовк. — Наздоганяючи її, я рятую від голодної смерті себе і своїх дітей, котрі залишилися вдома.
Дівчинка замислилась.
— Я розумію як втечею можна врятувати собі життя, але як, наздоганяючи когось, можна порятуватися від голоду?
Звірі лише подивилися спершу на дівчинку, а потім одне на одного.
— Насправді — все дуже просто, — після паузи сказав Вовк.
— Ти навіть не уявляєш наскільки просто, — підтримала колегу Антилопа.
— В такому разі, чи не краще тобі було б дати йому впіймати себе? Звісно, якщо правда, що від цього якимось чином залежить життя його діток, котрі можуть померти з голоду, — наївно розмірковувала дівчинка, звертаючись до Антилопи.
Тварина нічого на це не відповіла. Вона зауважила, що Вовк занадто близько підкрався до неї, поки тривала розмова.
Вона зірвала на ноги і, збиваючи пелюстки з квіток, у три стрибки перетнула сад, щоб за мить зникнути з очей за огорожею.
«Тепер вони гратимуть у хованки», — подумала дівчинка.
— Відпочинь трохи, — звертаючись до Вовка, сказала вона, радіючи, що у її саду зостався хоч один звір, — облиш її. Ось тобі банан. З’їж. Він солодкий.
І, трохи помовчавши, продовжила:
— Хочеш, я нарву тобі ще і ти віднесеш їх своїм малюкам?
На що Вовк лише посміхнувся і з гіркотою в голосі сказав:
— Якби ж то я міг нагодувати їх морквою, — після чого крутнувся на місці, обнюхав землю і побіг по сліду Антилопи.
Коли Вовк слідом за Антилопою покинув сад, дівчинка продовжувала розмірковувати.
Вона думала: як погано вчинила Антилопа. Вона тікає від Вовка і, тим самим, піддає смертельній небезпеці його Вовченят і самого Вовка.
Але щось у власних думках її тривожило.
Дівчинка була дуже маленькою, тому мала право думати так: вона не знала, що чекає на Антилопу в разі якщо Вовк наздожене її.

МЕТЕЛИК І МУРАХА


Щоб забути про Вовка і Антилопу, котрі здійняли в її душі цілу бурю суперечливих почуттів, дівчинка переключила свою увагу на Метеликів.
Метелики були найдосконалішими істотами в саду. Можливо навіть досконалішими за квіти і за неї. Дівчинка могла зранку до вечора милуватися ними як найпрекраснішими створіннями на всьому білому світі.
«Красиві як квіти і легкокрилі як птахи, — думала вона, — якби вони були невидимі, то їх з повним правом можна було зачислити до ангелів цього чудового світу».
Та, мабуть, вони й були ангелами. Перелітають з квітки на квітку, нікого не кривдять і зовсім не дбають про завтрашній день, — хто на таке здатен окрім ангелів?
Мабуть їх можна назвати людськими, земними ангелами. Зримими, тому найбільш близькими до світу людей.
І вона дуже здивувалась би, якби дізналася, що, замість того, аби оберігати цю неземну красу, люди ловлять їх, щоб ще живими пришпилити до стіни булавкою.

Дівчинка від ранку розмірковувала над цим лежачи у своєму ліжечку, прикрившись оксамитовою пелюсткою.
Сьогодні з нею трапилось справжнє диво. Невідомо що відбувалося з нею вночі, але вранці вона прокинулась в іншій квітці, не в тій, де звечора вкладалася спати.
Уві сні вона переселилася до іншої квітки. Незнайомої, але від того ще більш прекрасної.
Треба сказати, що дівчинка вже давно цього очікувала, тільки не знала коли це має статися.
Пелюсток у лотосі було на дві менше ніж у попередньому, тобто — дванадцять, і світились вони дивним зеленим сяйвом.
Зазвичай співрозмовників у дівчинки було не так багато, тому вона користалася кожною нагодою з ким-небудь погомоніти.
Тож коли сьогодні в поле її зору потрапив розкішної вроди метелик, вона не проминула нагоди порозмовляти з ним.

— На що подібні люди? — звернулася дівчинка до метелика із запитанням, яке давно її цікавило.
— Не знаю, — відповів метелик, — ніколи не бачив їх.
— Може вони подібні до метеликів? — допитувалася дівчинка.
— Це те саме, якби ти запитала чи подібні вони до ангелів, — відказував він.
— Хто ж вони?
— Вони, либонь, й самі цього не знають, — сказав метелик і перелетів з квітки півонії на квітку жасмину.
— Якщо шукати для них порівняння, то й одразу не скажеш з якого кореня вони походять, — вів далі метелик, — бо хто добровільно позбавить себе можливості стати хоч трохи схожими на ангелів? — і, сказавши це, він покинув жасмин.
— Авжеж, — зітхнула дівчинка, — мабуть, вони плазуни.
— Скоріше вони подібні до сусликів та ховрашків, — знову заговорив метелик після того як облетів двійко трояндових кущів.
— Ти так гадаєш? — зраділа дівчинка, бо, на її думку, доля гризунів все ж таки краща за долю плазунів.
— Живуть в своїх нірках, всього бояться і дбають як би побільше наносити зерна з чужого поля, — тимчасом перелічував метелик, — та нагуляти на боках жир.
Дівчинка помовчала, після чого сказала:
— Видно, для цього у них безліч причин.
— Може, подібно до ховрашків та сусликів, вони усвідомлюють, що роблять шкоду? Заподіяне зло — це кожний прожитий ними день? — не на жарт розійшовся метелик, — звідси й страх, що, рано чи пізно, це стане відомо усім.
— А, може, все значно простіше, і причина їхнього страху — наявність важкого фізичного тіла? — заговорила дівчинка. — Бо тільки той, хто носить тіло, відчуває втому.
— А я що кажу? — зрадів підтримці метелик. — Тіло — це, всього-на-всього, певна кількість м’яса, котра у когось сильнішого збуджує апетит.
— Так, — погодилась дівчинка, сумно поглянувши на метелика, який зависнув над черговою квіткою, — тільки духовне тіло не боїться бути з’їждженим...
Але подібний висновок, як для дитини її віку, мав виглядати дещо заскладним.

— Дармоїди, пустодзвони, — несподівано почула вона невдоволений голос десь ізнизу, — побачимо якої ви заспіваєте, коли зима прийде.
Дівчинка виглянула з квітки і побачила Мураху, котра звалила собі на спину важкенну стебелину, либонь у сто разів важчу за неї і, похитуючись на кволих ніжках, зібралася йти.
На відміну від Вовка з Антилопою, Метелики та Мурахи не бігали одне за одним, бо, здається, не відчували такої необхідності. До того ж, площини їхнього існування, на перший погляд, взагалі не перетиналися.
Однак, незважаючи на це, їхні взаємини не можна було назвати ідеальними. «Наче взаємини між людьми», — чомусь подумалось дівчинці в цю мить.
— Кого це ти лаєш? — звертаючись до Мурахи запитала дівчинка.
— Тих, хто не працює, — бубоніла собі під ніс Руда Мураха, котра з останніх сил впиралася лапками в землю, але стебло не кидала, тільки зрідка поглядала в бік мурашника, де її велика родина саме прибудовувала до хати веранду, чи не квапиться хтось з родичів їй допомогти.
Але, схоже на те, що на нашу неборачку ніхто не звертав жодної уваги, оскільки у кожного були свої власні клопоти.
Мурахи розбрелися по саду, шукаючи по усіх усюдах необхідний для будівництва матеріал.
— Навіщо так надриватися? — знову звертаючись до Мурахи, запитала дівчинка. — Чи не краще по власних силах шукати собі стебло?
— Ви, люди, ліниві, тому до пуття нічого не вмієте, — огризнулася Мураха, — ви як ті горобці, котрі чекають коли ластівки полетять у вирій, щоб захопити їхні гнізда, замість того, щоб збудувати собі власне житло.
Дівчинка від здивування аж рота відкрила. Вона не сподівалася стільки агресії від такої дрібної комашні. До того ж, досі вона не ставила собі запитання: хто вона. Мураха була першою хто зарахував її до людей.
А Мураха тим часом продовжувала:
— Це у вас ігри, забави, а нам, мурахам, ніколи глянути вгору. Творець створив нас не для розваг, а для роботи. От ми й працюємо, не покладаючи лапок. Тому, на відміну від вас, так багато встигаємо зробити у своєму житті.
— Але іноді варто відвести погляд від землі, щоб побачити небо, — відповіла дівчинка, яка вже трохи оговталась. — Ви, Мурахи, хоча б знаєте, що існує така річ як небо? А зорі? Ви бачили коли-небудь зорі? Чи смертельна втома кожного вечора валить вас з ніг і ви навіть не здогадується, що у світі існує ніч і нічне небо?
— Не знаємо ми ніякої ночі і немає ніякого неба, — огризнулася Мураха. — Немає неба вдень і немає його вночі.
— В такому разі може ви ніколи не бачили цих прекрасних квітів і не чули співу птахів?
— Все це дурниці, — кректала та, — у справжньої мурахи ніколи нема на це часу. Ми повинні постійно працювати. Тільки тоді зможемо чогось досягти.
Дівчинка подивилася на неї зі співчуттям і жалем.
— А люди ліниві, — ніяк не могла вгомонитися Мураха, — вони нагадують метеликів. Ті теж, замість того, щоб працювати, перелітають з квітки на квітку і слухають цей, — як його? — пташиний спів.
І тоді дівчинка зрозуміла наскільки різним може виглядати один і той самий світ. Все залежить від того, хто його бачить: мураха, метелик чи ти.
«Що ж тоді говорити про людину?», — знову в несподіваний бік навернула вона свої думки.
Те, що добре для метелика — неприйнятне для мурахи, а те, що добре для мурахи, для метелика — смерть.
Однак, попри все, світ був гармонійним. Він був гармонійним саме тому, що в той час, поки один працює, інший — творить красу і прославляє його співом. Бо для того, щоб один працював — інший мусив співати за них обох. А, щоб він співав — інший мусив працювати так, наче їх працює двоє.
Але хто б не квітнув, хто б не співав і хто б не працював, ніхто з них не кликав людину бути у них арбітром. Ніхто не кликав її на царювання. Ніхто. Ніхто й ніколи.
Людині відведено її власне місце і роль у цьому світі. Вона, коли захоче, може бути до всього причетною, а може стояти осторонь. Головне, щоб їй не закортіло переінакшити світ. Бо ніхто не береться перебудовувати дім там, де тебе запрошено лише в гості.

ВУЖ І ЗМІЯ


Одного разу на поріг дому, де мешкала дівчинка, приповзло дві змії, чим викликали в дитини шквал нестримних емоцій та вигуки захоплення. Змії були прекрасні, — вишукані, красиві та гнучкі, — від них неможливо було відвести погляд.
Побачивши їх дівчинка спершу подумала, що вони діти рослин, наскільки граційними були їхні рухи та досконалою форма.
На той час дівчинка мешкала в четвертому лотосі — квітці великих перемін, котрий мав десять рожевих пелюсток, які світилися дивним сяйвом і вдень і вночі.
Досі дівчинка жодного разу не бачила змій і не знала наскільки вони можуть бути небезпечними.
Вона відчинила двері свого квіткового дому, збігла східцями вниз і, посадивши собі на коліна по одній змії, завела з ними розмову.
— Хто ви? — запитала дівчинка, — і як вас звати?
— Я — Вуж, — відповіла одна істота.
— А я — Гадюка, — сказала інша і для певності показала жало.
— Ви такі чудові, — зі щирим захопленням говорила дівчинка, дивлячись як Вуж обкрутився їй довкола ноги, а Гадюка коштовним браслетом повисла на руці вище зап’ястя.
— Це ти так говориш, бо не знаєш нас, — відповіла Гадюка.
— Ті, хто вважали так як ти, — підтримав колегу Вуж, — потім сильно про це шкодували.
— Нізащо не повірю, — говорила дівчинка і, наче навмисно дражнячись, намагалася зв’язати докупи їхні хвости, бо перш за все була дитиною і, як кожна дитина, любила попустувати.
— Насправді ми — різні, — тим часом шипіла дівчинці на вухо Гадюка, котра вже обкрутилася їй довкола шиї, — і той, хто цього одразу не помітив, потім неабияк жалкував, що не зміг розгледіти яка тут на нього чатує небезпека.
— Вона каже правду, — сказав Вуж, — наша зовнішня схожість — це зоровий обман.
— Як на мене, то ви наче брат і сестра, — пручалася дівчинка.
— Ні. Це тобі так здається, — запевняв дівчинку Вуж і, щоб остаточно переконати її, продовжив:
— Я — Вуж, а вона — Гадюка. Я, здебільшого, сам потребую захисту, а вона — сама небезпека.
— Хіба таке можливе? — не йняла віри дівчинка.
— Ну, звісно, — сказала Гадюка. — Хоча зовні я подібна на Вужа та в руки мене ніхто не бере, бо я можу вжалити, а на кінці язика у мене смертоносна отрута.
Застукана зненацька такою несподіваною новиною дівчинка розгублено мовчала.
— У мене все якраз навпаки, — із сумом говорив Вуж, котрий своєю беззахисністю нагадував малу дитину. — Люди плутають мене з Гадюкою, тому обминають десятою дорогою. А коли зустрінуть на своєму шляху, то намагаються вбити.
— Що правда — то правда, — підтвердила сказане Вужем Гадюка.
— Хоча я не можу заподіяти їм хоч якоїсь шкоди, бо за своєю природою лагідний, — наче виправдовуючись за жорстокість людей наостанок сказав Вуж, — але на моє нещастя природа створила мене схожим на Гадюку.
І після цих слів запала гнітюча мовчанка.
Дівчинка враз зрозуміла, що у цьому світі є не лише добро, а у житті далеко не все влаштовано справедливо.
Тим часом змії, котрі зробили свою справу, непомітно відповзли, залишивши дівчинку в глибокій задумі.
Навіть якби вони хотіли залишитися з дівчинкою, то однаково цього зробити не могли, бодай з тієї причини, що їм більше нічого було їй сказати.
Далі до всього вона мусила доростати власним серцем.
І от Гадюка, що зі своєю смертоносною отрутою була замаскована під доброго Вужа, непомітно прошмигнула поміж квітів, щоб знайти свою, нагріту сонцем галявину і там залягти, вичікуючи на чергову здобич.
А Вуж, що на своє нещастя був надто подібний на змію, чим викликав неприязнь з боку людей, поповз у протилежний бік, щоб сховатися від тих, хто, полюючи на Гадюку, час від часу намагався спустити з нього шкуру.

ДВІ ЦИБУЛИНИ


Яким прекрасним не був би сад і до яких магічних обрядів не вдавався б садівник вирощуючи його, кожна окрема квітка в саду потребувала уваги і особливого догляду. Як все живе, що мешкало поруч з людьми.
А робити це було зовсім не складно. Виполоти бур’ян, спушити заступом землю, принести квітці напитися води.
І, треба сказати, дівчинка добровільно взяла на себе ці обов’язки і виконувала їх залюбки.
Рано-вранці, з першим сонячним промінням, вона вибігала в сад і допомагала кожній квітці промити заспані очі. Потім разом з метеликами вона цілий день кружляла по саду, пильнуючи аби не скривдив яку квітку злий розбишака бур’ян. І коли все було гаразд, допомагала квітам причепуритися, поправити розкішний наряд, а окремим невмійкам одягнутися і розчесати коси.
Це був час п’ятої квітки, восьмипелюсткового лотоса блакитного кольору, який світився дивним сяйвом і вдень і вночі.
І от коли дівчинка, своїм звичаєм, поралася в саду, невідомо звідки з’явився старий чоловік, схожий на мудрого сивого Бога.
Якби вона жила серед людей, то у неї не було б жодного сумніву на рахунок того, ким міг бути цей чоловік, оскільки саме таким мав виглядати Бог за уявленнями людей — сивим, в білих одежах, з довгою бородою та посохом.
Але на той час дівчинка нічого не знала про богів, адже досі ніколи не зустрічалася з людьми, тож не звернула особливої уваги й на цього.
— Доброго дня, дівчинко, — привітався сивий чоловік як тільки зайшов у сад.
— Доброго здоров’я, дідусю, — чемно відповіла дівчинка.
— А що це ти робиш? — поцікавився він.
— Виглядаю хмаринку, — відповіла вона просто.
— Від якої залежить чи буде сьогодні дощ? — знову заговорив дід, сховавши посмішку в бороду.
— А ви здогадливі, — у відповідь посміхнулася дівчинка.
— Важка, мабуть, робота? — далі правив він.
— Трохи є, — дівчинка охоче погодилась.
— А я думаю, що виглядати хмаринку, це не зовсім те, чим варто займатися, — без повчальних ноток у голосі мовив чоловік.
— Чому ж? — враз стрепенулася дівчинка від цих його слів.
— Бо незалежно від того буде дощ чи ні, твоє завдання — доглядати квітку, — сказав він. — Бо кого б ти не доглядала — доглядаєш себе, — і завершив мову здавна відомою приповідкою.
Чоловік говорив кумедно й так само кумедно був зодягнутий. На додачу до всього варто було лише глянути на його черевики, як одразу ставало зрозуміло, що він ще й чимало пройшов.
З усього видно, чоловік не збирався довго тут затримуватись. Можливо, в іншому місці його чекали важливі справи, тому дівчинка вирішила скористатися рідкісною нагодою з кимось поговорити аби більше дізнатися про той світ, котрий був поза її садом.
— Сідайте, будь ласка, — запропонувала вона, — може, ви голодні? У мене в саду є пречудові фрукти. Вони водночас втамовують голод і знімають спрагу.
— Ні, дякую. Я тут ненадовго. Відпочину трохи і буду йти, — чемно відмовився від частування чоловік.
— Деякі з цих дивних фруктів ростуть на оцих деревах, високо угорі, під самісіньким небом, — продовжувала говорити дівчинка, у такий спосіб припрошуючи чоло­віка до столу, — тому я можу підібрати їх лише коли вони падають додолу на землю, угледівши їх у високій траві.
— І ти не можеш з’ясувати на якому саме дереві вони росли? — здогадався чоловік.
На це дівчинка лише сумно зітхнула.
— Це правда, — сказала вона.
— Що ж, мені здається, я знаю як зарадити тобі, — сказав він, — а на згадку про себе залишу тобі ось це, — і поклав перед дівчинкою дві цибулини.
— Що я маю з ними зробити? — запитала вона.
— Посади їх.
— Вважайте, що я це вже зробила.
— Мало мати дві цибулини, — сказав він, — поки ти їх не посадиш у підходящий грунт, ніколи не дізнаєшся, що з них виросте.
А потім, звертаючись не так до дівчинки, як до самого себе, дивлячись кудись їй через голову, тихо сказав: «Майже як з людьми.»
Цибулини зовні були однакові, тому дівчинка була переконана, що з них має вирости щось дуже подібне одне до одного.
Щоб пересвідчитись в цьому, вона, не гаячи часу, викопала дві невеличкі ямки, поклала у них цибулини, прикидала їх землею і полила водою.
Чекати довелося недовго. Зважаючи на те, як уві сні все прискорюється, буквально наступної миті обидві цибулини дали перші паростки, а ще за мить — розцвіли.
Але розквітли вони по-різному. З одної цибулини виріс і стояв на стрункій ніжці юний красень тюльпан, а інша виявилась звичайною цибулею.
Тюльпан тішив серце, милував око і випромінював на всі боки чудовий аромат. А цибуля, як відомо, ніколи не вирізнялась особливою вродою. До того ж вона мала зовсім неприємний смак і обпікала рота.
— Дивно, як з однаковісіньких цибулин могли вирости такі різні рослини? — дивувалась дитина.
— Насправді — нічого дивного, — відповів їй чоловік. — Ніхто не знає можливості насінини і який всередині неї заховано потенціал краси. Поки не зацвіте.
— Так само як людини? — перепитала дівчинка, воліючи показати цьому дивному чоловікові, що й вона трохи обізнана з деякими речами у цьому житті.
— Так само як людини, — охоче підтакнув чоловік, вдоволений такою здогадливістю дитини.
— Але як це стосується іншої цибулини?
— Роль іншої цибулина не менш важлива, — сказав чоловік. — Вона хоча й не цвіте яскравим цвітом і має не зовсім приємний смак, однак за її допомогою можна зміцнити слабкий імунітет, а при застуді — вона просто незамінна.
Дівчинка замислилась. Досі вона була переконана, що найголовнішою ознакою будь-якої істоти у цьому світі є її зовнішня врода, її краса, але мудрий чоловік, наче випереджаючи подібні думки, несподівано сказав:
— Далеко не все в цьому світі вирішує краса.
— Але ж краса найважливіша? — насторожилась дівчинка.
— Так. Дуже важливо, щоб у світі була краса, — розважливо мовив чоловік, — але не менш важливим є те, з чого вона росте. На фоні чого її існування стає можливим.
Дівчинка хотіла, але не знала що на це відповісти.
На сам кінець, помовчавши, чоловік сказав замислено:
— У тебе попереду ще багато часу, тож нікуди не поспішай, але коли зможеш збагнути те, що я сказав, на цілий крок наблизишся до розгадки найскладнішої загадки — життя, найдивнішого дива.
І чоловік пішов, без поспіху, впоперек перетнувши сад, жодного разу не оглянувшись і не зупинившись.
Дівчинка більше ніколи його не бачила.
Їй було шкода так швидко розлучатися з ним, тим паче що інших людей досі жодного разу не траплялося у її короткому житті, але що вона могла вдіяти? Вона не встигла поставити йому ще цілу низку важливих запитань чи бодай довідатись хто він і куди мандрує.
Вона хотіла його зупинити, здається, навіть кричала йому щось навздогін, та все дарма: він не повернувся, а вона докричалась до того, що воднораз прокинулася від звуку власного голосу.

ПТАХИ
Те піклування, якими дівчинка оточувала кожну квітку в своєму саду, викликало щире захоплення. Але навіть його заледве можна було порівняти з тим, що вона отримувала від квітки навзаєм.
Адже квітка була духовним наставником дівчинки, магнетичним полем, енергетичним резервуаром, магічним центром, котрий допомагав їй світоглядно сформуватися і своєю енергією спрямовував по житті.
То був час, коли вона переселилась у шосту квітку, котра мала шість золотих пелюсток, які оберталися навколо власної осі за годинниковою стрілкою і світилися дивним сяйвом і вдень і вночі.
І от якось під вечір, коли дівчинка відпочивала після важкого дня, в сад до неї залетіли перелітні птахи.
Мабуть то була осінь, але дівчинка нічого не знала про пори року, а мені важко стверджувати щось напевне.
Бо якщо тобі долею визначено зустріти саме цих птахів, то куди б вони не летіли і звідки б ти не йшов, картина з птахами, підвішеними просто неба у визначеному місці у відповідний час либонь чи не від створення світу чекає на тебе.
Птахи, як і квіти, були різні на вроду. Дівчинка пильно придивлялася до них, не шкодуючи очей.
Були серед них такі, що мали яскраве пір’я, від яких неможливо було відвести погляд, в той час як інші зачаровували її своїм співом.
Однак були серед них й інші. Сірі, непоказні на вид, розбишаки та лінивці. А ще такі, що замість співати просто собі каркали, або не мали жодних голосів.
Та після спілкування з ними дівчинка відкрила для себе одну важливу річ: виявляється, на відміну від квітів, краса птахів не у зовнішній вроді.
Саме ті птахи, в яких було надміру яскраве забарвлення, виявились внутрішньо найменш обдаровані.
І це стосувалось не тільки співу.
Різнопері птахи тільки те й уміли, що випинати груди і розпускати хвости.
«Ну чисто тобі люди!» — сказав би метелик, якби побачив їх.
З птахами, схожими на людей, було нецікаво. Так само як з людьми, в яких розпущені хвости. Але дівчинка ще цього не знала.
— Хто ви? — запитала вона у яскраво розфарбованих птахів.
— Ми — Павичі, — відповіли ті, у яких були розпущені хвости.
— А ми — Папуги, — дружно відповіли ті, у кого були надміру надуті щоки та випнуті груди.
— Ми, Павичі, найдужчі серед птахів! — навперебій кричали одні.
— А хто найкраще у світі співає? Ми, Папуги! — горланили другі.
— Але мені здавалося, що найдужчі серед птахів — Орли, — завагалася дівчинка, — а краще за інших — співають Солов’ї.
— Тебе обманули! — намагалися збити з пантелику бідолашну дівчинку Павичі, а Папуги знай повторювали, це — наклеп! Тебе обманули!
Вони так горланили доти, доки на землю не впала чиясь чорна тінь. Коли дівчинка підвела очі вгору, то побачила красивого птаха, котрий на легких крилах кружляв у небі, наче міряв його висоту.
Звали цього гордого красеня — Яструб: його спокій своїм воланням порушили Папуги та Павичі.
Політ Яструба був прекрасним. Дівчинка милувалася ним як чимось довершеним і прекрасним.
Як тільки він з’явився, Павичі з Папугами вмовкли, наче пірнули під воду і розлетілися хто куди, підібравши під себе хвости. Дівчинка їх більше не бачила.
Хоча, здається, Яструб не збирався ні на кого полювати.
Але коли й він заховався за хмарами, на землю поволі почала опускатися ніч. І тоді на дереві серед зеленого листя обізвався Соловей.
Він саме вив собі гніздо на молодому ясені і від щастя не міг приборкати надмір почуттів.
Його спів зачарував дівчинку. Вона слухала і думала: як добре мати не лише очі, але й духовний зір. Бо лише за його допомогою можна розрізнити, що є справжня краса, а де краса оманлива.
Саме Солов’я дівчинка обрала собі за співрозмовника.
— Який чудовий твій спів! — зі щирим захопленням вигукнула вона.
Але старе уявлення про вроду таки далося взнаки. У неї мимоволі вихопилось:
— От якби ще мати таке ж яскраве забарвлення, — але усвідомивши, що сказала зайве, дівчинка засоромлено потупила погляд.
— А для чого? — без тіні образи в голосі запитав Соловей.
— Щоб ні в кого не виникало сумніву щодо твоєї вроди.
— Ти все говориш про зовнішню вроду, — мовив Соловей, — але батьки мене вчили не цьому. Вони казали: «Думай про вічне, зерня гірчичне. Думай про небо, що в грудях у тебе.»
І тоді дівчинка згадала, що колись квіти співали їй таку ж колискову, де було безліч чудових слів.
Вона сказала:
— На жаль, у мене не було батьків.
— Це нічого. Зате он у тебе скільки няньок. Тобі могли б позаздрити будь-яка принцеса чи принц, — розраджував дівчинку Соловей.
— Ти так гадаєш? — стрепенулася дівчинка.
— Звісна річ.
— Щасливий. Ти багато літаєш, красиво співаєш, а я сиджу у своєму саду і ніде не буваю. Я навіть не знаю хто я, — зітхнула дівчинка.
— Ну, цьому легко можна зарадити.
— Тож ти знаєш хто я? — запитала вона з надією в голосі.
— Звісно. Ти — дитя людей, — без тіні сумніву в голосі сказав Соловей.
— Ні-ні, — замахала руками дівчинка, — це якась помилка. Хоча мені те саме вже говорила Мураха. Я не можу бути дитиною людей.
— Ніякої помилки, — стояв на своєму Соловей, — ти що, ніколи не бачила людей?
— Ніколи, — зізналася дівчинка. — А ти?
— Я бачив їх сотні разів.
— І які вони, люди? — несміливо запитала вона.
— Точно такі самі як ти.
Після цих слів запала тривала мовчанка. Дівчинка була приголомшена цією новиною, яку розповів їй Соловей.
Їй уперше в житті стало по-справжньому соромно. Вона зрозуміла наскільки внутрішня врода є важливішою за зовнішню.
А як погано вона думала про людей!
Поміркувавши, дівчинка дала собі слово на майбутнє заглядати кожній живій істоті в душу, а не дивитися на її лице. І відтоді вона ревно дотримувалась цього. Бо невідомо, де твоє місце у цьому світі і хто — ти.

ЛЮДИ
Дівчинка бачила звірів, до неї приходили камені, приповзали змії, прилітали птахи. Коли ніхто не бачив, спускалися з неба ангели, перетворившись на метеликів і навіть об’являлися боги. І тоді, коли вже здавалось би нікому було прийти, до неї прийшли люди.
Дівчинка якраз переселилася в найпрекраснішу квітку у своєму саду — білосніжний нев’янучий лотос, котрий притягував до себе погляди як фата нареченої і мав тисячу пелюсток, які світилися дивним сяйвом і вдень і вночі.
З-поміж усіх, кого досі доводилось бачити їй, люди були найдивнішими.
Вони осуджували за неробство метеликів, але працювати так, як це роблять мурахи, їм заважали власні лінощі.
На відміну від каменів вони на кожному кроці запевняли, що у їхньої подорожі є мета, до якої, однак, жодному з них поки-що не вдалося дійти, отож у чому вона полягає, уявляли собі дуже приблизно. (Та цього виявилося досить, щоб перетворити шлях до неї на суцільне долання перешкод, а сам рух — на велике горе.) До того ж, на відміну від каменів, для того, щоб кудись дійти, вони рухалися занадто повільно.
У них не було чіткого поділу на вовків і антилоп, на відміну від звірів. У антилоп з людського стада могли виявитися гострі ікла і пазурі, а у вовка — заяча душа, через що його самого могли вполювати сови чи інші дрібні, голодні звірі.
Єдине, кого вони по-справжньому нагадували — це вужі та гадюки.
Такі ж безпомічні, такі ж беззахисні і, подекуди, такі ж слизькі як вужі, здалеку, поки не розгледиш їх і не притиснеш рогаткою голову до землі, може видатися, що то небезпечні змії.
Щоправда трапляються й протилежні випадки.
Іноді підходиш до такої істоти, бувши абсолютно переконаним, що то звичайнісінький вуж, а вона вистрілює блискавкою, попередньо згорнувшись в клубок, жалить тебе і вбиває своєю смертоносною отрутою.

Люди завжди хочуть справити на нас враження, тому приходять як герої, як завойовники чи визволителі, як зірки чи як боги, чи, принаймні, вони намагаються так прийти, ніби для нас не досить було б якби вони прийшли просто як люди.
— Хто ви? — запитала дівчинка, звертаючись до них.
— Ми — три царі, — відповіли їхні чоловіки, котрі були більше схожі на волхвів, чому дівчинка немало зраділа.
Їй здалося, що вона нарешті зможе втамувати свій голод до знань, адже волхви все знають.
— Звідки ви ідете? — знову запитала дівчинка.
— Ми не знаємо, — відповіли їй люди, так само як це зробили би камені.
— В такому разі куди ви йдете? — стояла на своєму вона.
— Цього ми не знаємо теж, — розгублено відповіли люди і додали: — І ніхто не знає.
— Але вас веде он та зоря? — запитала дівчинка з надією.
— Яка ще зоря? Ми нічого не знаємо про зорю, — сказав один.
— Нам ніколи заглядатися на зорі. Ми дивимося під ноги, щоб не впасти, — сказав інший так як це зробила би мураха.
Дівчинка розгубилася.
— Але те, що ви йдете, ви хоча б знаєте? — продовжувала розпитувати вона, все ще на щось сподіваючись.
— Авжеж, — сказали люди й одразу заперечили собі: — Тобто, ні, — заплутавшись в простих словах, поки не сказали: — Не запитуй у нас нічого, бо напевне ми нічого не знаємо.
— Хіба таке буває? — не йняла віри дівчинка.
— Ще й як буває! — сказав один цар, — якщо хтось каже, що ми ідемо, ми охоче погоджуємося з ним, особливо тоді, коли в цьому сумніваємося, — а інший додав:
— Але якщо хтось висловить протилежну думку, ми охоче до неї пристанемо.
— Навіщо ви це робите? — запитала дівчинка.
— На всяк випадок, — відповіли царі, — хтозна хто з них виявиться правий.
— Чому б вам самостійно не вирішувати: йдете ви чи ні? — продовжувала запитувати вона все ще на щось сподіваючись
— Це дуже небезпечно, — сказав третій цар, — і занадто складно.
— Як це?
— Для того, щоб бути в чомусь упевненому, потрібні критерії, за якими здійснюється обрахунок, або, принаймні, точка відліку чи точка кінцевої мети, — сказав один, — а у нас нічого цього немає.
А другий додав:
— Довіривши іншим вирішувати за себе все, що пов’язано з метою нашої мети, ми автоматично знімаємо із себе провину за неминучі прорахунки стосовно неї і перекладаємо на нього усю відповідальність за можливі наслідки.
Після такої відповіді дівчинка перебувала в легкій паніці.
— Тоді скільки вам років, чи є у вас діти, зараз зима чи літо, день чи ніч, ви, сподіваюсь, знаєте?
— Марно сподіваєшся, — подав голос з натовпу непривітний чоловік, а той, що стояв попереду, почав пояснювати:
— Це лише у природі неможлива зустріч цьогорічному снігу з минулорічним, та яблука, котре висить на гілці, з тими, які висіли на цьому самому місці у попередні роки, а у світі людей — все можливо.
— Злий чаклун наслав на вас прокляття?! — скрикнула дівчинка.
— Ні. Світ людей — неприродній.
— Як це?
— А так, — сказав третій цар і став пояснювати. — Хтось переплутав нас з деревами. Він посадив нас в землю і зажадав, щоб ми росли і плодоносили. І от ті, що росли на сонці, почали давати по декілька врожаїв за сезон, ті, що потрапили в тінь перших, заледве змогли давати по одному врожаю на рік, треті потрапили у вороже середовище, де їм доводилось постійно боротися з бур’яном, в запеклій боротьбі виборюючи право на життя, а четверті, через власні лінощі або-що, зовсім захиріли.
— І що з того? — все ще не розуміла дитина.
— А то. В одному натовпі запросто можуть зустрітися люди, між якими лежить тисячолітня прірва.
Але дівчинка, здається, досі не розуміла.
— Від цього руйнується лінійність часу, — сказав перший цар, — а час — це основа всесвіту.
— Я думала, основа Всесвіту — Людина... — розгубилася дівчинка.
— Нічого подібного, — заперечив другий цар і продовжив думку першого, — це виглядає так, якби ти зустріла в одну мить, в один день і в один час свою прабабусю, котра померла сто років тому і свою правнучку, яка через сто років повинна тільки народитися.
— Тобто, цей світ — діра? — запитала вона.
— Так. І в цю діру все, у тому числі й цей світ, поволі провалюється.
— Дивно, — тільки й сказала дівчинка, котра не хотіла в це вірити.
— Нічого дивного, — повів третій цар, — ти, коли бачиш у своєму саду золоте листя, знаєш, що це скарб цієї осені. А коли прилітають птахи і починають вити свої гнізда, то переконана, що це скарб цієї весни. А у світі людей все не так. У людей все можливе.
— Дивно, дивно, дивно! — вигукувала дівчинка.
— Звісно, що дивно.
— В такому разі, що ви самі хочете про себе розповісти?
— Розповісти? Кому цікаво слухати як ти народився, хоча нікого про це не просив, а потім усе життя намагався зачепитися за життя, але воно однаково стекло тобі по руках, як у спеку вода по тілі, — трохи роздратовано сказав один, а другий більш примирливо додав:
— Ми довго не могли одне до одного звикнути, життя — до тебе і ти — до життя, але, воднораз, ти з ним примирився. І от коли ти, здавалось би, знайшов з ним спільну мову, прийшли не ті, котрі тобі його дали, і віроломно забрали його, як ти не просив, щоб вони тобі його залишили.
— А хіба вже не діє принцип: став людиною — допоможи іншому це зробити? — запитала дівчинка.
— Діє. Аякже. «Бодай тобі народитися людиною», — кажуть тепер у нас, але це найтяжче прокляття із проклять, котре можна послати лише запеклому ворогу.
— Тоді що таке ви є? — запитала вона у відчаї.
— Ми? — перепитав один, — ми тобі вже на це відповідали.
— І все ж?
— Думаємо, ми залишки великої цивілізації, — сказала жінка, бо там, де була потрібна мужність — незамінними ставали жінки, — уламки затонулого в океані всесвіту корабля, які не є ані тією цивілізацією, ані тим кораблем, але, дивлячись на нас, можна собі скласти про неї приблизне уявлення.
І люди залишилися. Бо люди, на відміну від усього іншого, що існує у всесвіті, якщо воднораз прийдуть, то вже потім нікуди не вступаються.
Вони розбрелися по усьому саду з явним наміром залишитися тут назавжди і, витоптуючи квіти та корчуючи сад, почали будувати для себе житло.
А дівчинка поринула в задуму. Вона слухала людей і від болю їй стискалося серце. Вона думала, що бути людиною — велика насолода і легке завдання, а виявилося, що це далеко не найкраща доля.
Тепер їй самій треба було боронити від людей свій сад, свій світ і свою квіткову країну.
І вона була готова це боронити.
Проблема в іншому. Боронячи світ, сама вона тепер оборонитися від людей не могла, бодай з тієї причини, що теж виявилася людиною.
Коли дівчинка це зрозуміла, коли вона це пережила, вона була готовою до життя, вона була готовою до втрат і до болю.
Вона була готовою прожити це життя людиною.


Частина третя
ПОВЕРНЕННЯ
Сни в одну мить пролетіли крізь мою пам’ять немов перелітні птахи і я знову залишився наодинці зі своїм теперішнім цього чудового дня у своїй кімнаті з цією маленькою дівчинкою.
З появою Олесі у моєму житті для багатьох речей настав час переосмислення. Але найперше це стосувалося моїх снів.
Те, що я вважав сном, як з’ясувалося, насправді сном не було, а було паралельним життям моєї особистості. Життям змістовним і прекрасним, незрівнянно кращим за те, котре у мене було і яке тепер я будь-що хотів залишити собі поряд з першим.
Ця маленька дівчинка, крихітна істота, в сутності — найкраща частина моєї сутності, дивлячись на яку мені лячно було думати, що це — моя душа, в паралельному вимірі жила моїм нинішнім життям — життям дорослого чоловіка. А вимір той, зачасту, був не під силу мені, хоча досі я не знав іншого.
Зрештою — я вже трохи звикся. А скільки їй, маленькій, довелися всього витерпіти!
Тут було над чим журитися.
Думаючи так, я почав розмірковувати над тим, який з наших двох світів був справжній.
Той світ, де я дорослий чоловік, якому сниться, що він маленька дівчинка, чи той, де живе маленька дівчинка, якій сниться, що вона дорослий чоловік.
За логікою речей це були два абсолютно недотичні світи, які лише ледь-ледь дотикалися одне до одного на межі сну і яви, але ніколи не перетиналися.
Їхнє існування, як існування тіла і душі, мало свої, чітко окреслені межі.
Звісно, душа в разі крайньої необхідності могла заходити на територію тіла, так само як тіло вдиратися на територію душі, але чого вони ніколи зробити не могли — це лицем до лиця зустрітися.
За цією самою логікою я ніколи не мав зустрітися з дівчинкою. Ніколи. Але ми зустрілися. Он вона стоїть за два кроки від мене перед книжковою шафою і, схиливши набік голівку, приглядається до моїх книг, — і це було справжнім дивом.
Однак пам’ять, як і сон, має два боки. Я пригадав життя дівчинки, що було моїм сном і свідомо промовчав про те, що їй снилося.
Моє життя — ось що було її сном: дивовижно, незрозуміло і неможливо.
Не знаю яким чином їй могло наснитися моє життя, але слухати розповіді про нього у мене не було ані бажання, ані сили.
Хоча сам факт того, що життя дівчинки було моїм сном, у суті своїй було дивовижною дивовижею.
Якби я трохи раніше був налаштований проаналізувати свої сни, то вже давно міг зробити далекосяжні висновки. Цілком очевидно, що в снах хтось намагався повідомити мені щось важливе, але на той час я не здогадувався про існування якоїсь вищої світлоносної сутності і не вірив у жодне диво.
Ми не мали зустрітися, як не можуть зустрітися зима з літом, день з ніччю, людина з богом, а насінина з власним колоском, котрий з неї виросте. Бо між зимою і літом є весна і осінь, між днем і ніччю — вечір і ранок, між людиною і богом — теж бозна чого, а між зерниною, висіяною у землю і новим колоском — період народження і процес вмирання.
Все можливе, тільки неможливо, щоб сон був явою, а ява сном, але саме це трапилося.
Ми зустрілися і стали одне перед одним як тіло перед душею, як ягода перед квіткою, як вода перед кухликом, як вогонь перед сірником. Притому, що ця душа мала жити саме в цьому тілі, ягода зав’язатися саме з цієї квітки, вода наповнювати саме цей кухлик, а вогонь спалахнути саме з цього сірника.
Я і Олеся були в одній кімнаті, вивчали наші різні і, водночас, такі рідні світи, і намагалися збагнути чи то себе, чи то одне одного.

ПРОРОЦТВО
(Казка)
Якщо повернутися в переддень нинішнього ранку, коли Олеся в буквальному сенсі нізвідки з’явилася у моєму домі та увійшла у моє життя, то не зайвим буде згадати ту атмосферу очікування, в якій я його провів, і про деякі дивні знаки.
Так, сідаючи до письмового столу, замість того, щоб редагувати незавершений роман, котрий вже давно приспів, я поклав перед собою чистий стос паперу і розпочав писати новий твір, чого раніше ніколи не робив. Я почав писати казку.
Ось ця казка:
«В одному місті, на одній маленькій планеті, такій маленькій, що її важко розгледіти в надпотужний телескоп, жила маленька дівчинка. У тому місті дівчинку усі знали, і малі і дорослі, і всі її любили за те, що вона була доброю і вміла управляти снами.
Вона прикрашала сни квітами та розшивала різнокольоровими візерунками.
Якщо в людини були звичайні сни, в котрих та продовжувала своє повсякденне існування тільки в дещо спотвореному вигляді, дівчинка знала як перетворювати такий сон на казку, а його химерну споруду — на квітучий сад.
Якщо комусь таланило потрапити всередину такого сну, потім він будь-що хотів знову туди повернутися.
Подейкують, що дівчинка ця була не простого, а царського роду, але достеменно про це нічого не відомо. Єдине, що можна сказати напевне, це те, що довелося бачити на власні очі: дівчинка мала золоті руки і золоте серце.
Кожен з власного досвіду знає як нелегко жити на світі з таким скарбом. Особливо тоді, коли у тебе немає ні вірних слуг, ні армій, а єдина зброя, яку ти можеш застосувати, це — добро.
А оборонятись доводилось. Зовнішній світ був далеким від досконалості. На окремих планетах й досі правили злі чаклуни та зажерливі королі.
І от якось заздрісний маг, котрий був володарем сусіднього міста-держави, довідався від своїх шпигунів про дивовижну дівчинку. А коли він почув, що, окрім сили, добру дівчинку ніхто не охороняє, то одразу ж наказав своїм слугам викрасти її і замкнути у своєму чорному замку у Кончі-Заспі.
Заздрісний маг наказав дівчинці забути про свої колишні уподобання, оскільки тепер вона мала прикрашати сни лише для нього. А ще для його численних охоронців, придворних нашіптувачів та догідливих слуг.
Спочатку дівчинка категорично відмовилася перетворювати на сад брудні сни заздрісного мага та його свити. Але маг пригрозив, що накаже своєму війську напасти на місто, де раніше жила дівчинка і повідбирати у тамтешніх дітей геть усі сни. Тому, зачувши таку страшну погрозу, дівчинка змушена була погодитись.
Вона сказала, що для роботи їй потрібен природний матеріал.
Спершу вона попросила принести їй по пучечку листя з різних дерев для пошиття маскувального одягу для магового війська, бо тільки одягнувшись у належний одяг можна було потратити у відповідний сон. Потім зажадала сто букетів квітів і двісті оберемків різних трав, для шиття одягу для придворних та слуг мага, серед яких, слід сказати, були діти та жінки. А коли дівчинці усе це принесли, до неї в комірчину власною персоною прийшов заздрісний маг і приніс їй цілий міх коштовних каменів.
Виявляється, заздрість мага була такою великою, що навіть зараз він потерпав, як би у когось з його придворних сон не виявився кращим аніж у нього.
Оглянувши роботу дівчинки заздрісний маг вказав на коштовне каміння і зажадав, щоб його одяг був пошитий саме з нього.
Дівчинка на все погодилась.
Вона замкнулася у себе в комірчині і з властивою їй працьовитістю взялася до роботи.
Ніхто не бачив, що діялося в комірчині, адже дівчинка наказала не турбувати її цілий рік.
І от, коли минув рівно рік, двері комірчини відчинилася і втомлена безсонними ночами та виснажливою роботою дівчинка вийшла на поріг і оголосила, що одяг готовий.
Коли заздрісний маг забирав з комірчини свій одяг з коштовного каміння, йому заздрив цілий світ. Жоден із заморських королів не бачив такого дива.
Тим часом його військові, придворні, слуги, їхні дружини і діти, одні поперед одних, штовхаючись, увірвалися до комірчини. Вони одягали на себе хто що може, а деякі, особливо жадібні, натягували по декілька пар. Та передбачлива дівчинка зшила достатнього одягу на запас, тому, зрештою, всі залишилися вдоволені.
І от коли військо заздрісного мага одягнуло на себе новий одяг з листя і маршовим кроком розійшлося по казармах, щоб поринути в сон, вояки в одну мить перетворилися на дерева, а саме грізне військо стало звичайним лісом. Коли придворні і слуги заздрісного мага, разом зі своїми дружинами та дітьми одягнулися в розкішні плаття і сукні з квітів та лугових трав і розбрелися по спальнях у власних домах, вони несподівано почали перетворюватись на те, у що були зодягнуті. Одна групка стала лугом, інша — футбольним полем, третя — очеретом та осокою навколо ставка, а четверта — звичайною клумбою. І, нарешті, коли заздрісний маг, котрий не міг усього цього бачити, що відбулося з його військом, придворними та слугами, оскільки крутився перед дзеркалом у власних покоях, а не коло вікна, приміряв на себе костюм з коштовного каміння, то одразу поринув у глибокий сон, так що й сам не помітив, коли перетворився на великого каменя-валуна, а його палац — на велику скелю.
Відтоді у тому лісі блукають дикі звірі та іноді ходять люди по ягоди та гриби, на тому лузі моя бабуся припинає козу, на тому полі діти зранку до вечора ганяють у футбол, з того очерету над ставком підлітки вирізають сопілки, а з тої клумби батьки щороку зрізають квіти, коли першого вересня проводжають дітей до школи.
Що стосується тієї скелі, що десь під нею похований неоковирний камінь-валун, то на ній росте мох і хижі птахи в’ють свої гнізда.
Так дівчинка перемогла заздрісного мага, котрого здолав непробудний сон, такий сильний як його заздрість.
Після цієї пригоди дівчинка не повернулася до свого міста. Вона увійшла в чийсь сон і там залишилася назавжди.»

Ось така казка написалася мені на одному подиху, за день до появи Олесі. Вчора це могло видатися простим збігом обставин, але сьогодні, коли я вже знаю все, це виглядає як справжнє пророцтво.

АКВАРІУМНІ РИБКИ
Я знову, вкотре за нинішній день, поринув у роздуми. Це тривало недовго, може, хвилину, може, мить, а коли уява знову перенесла мене сюди, дівчинка стояла перед акваріумом і роздивлялася акваріумних рибок.
Вона так уважно вивчала рибок, котрі одна за одною плавали по колу в акваріумі, по-пташиному розправивши свої пишні плавники-крила, як перед тим я вивчав її.
Щоб не заважати їй я вдав що дрімаю. Поранкові сутінки неабияк сприяли мені. Я не помічав як минає час, і уявлення не мав скільки його минуло з часу її появи.
Я сидів і дивився, при цьому продовжуючи спостерігати за всім, що відбувалося в моїй кімнаті.
Не знаю, скільки це тривало. Поки Олеся не перервала мою медитацію своїм простим і, як завжди, несподіваним запитанням.
— Що це?
— Акваріумні рибки.
— Чому вони плавають по колу?
— А що їм залишається робити? — відповів я запитанням на запитання. — Допливши до стіни акваріуму вони розуміють, що проплисти її неможливо, тому вертаються назад.
— Дивно.
— Я б навіть сказав трагічно. Але для них це звично.
Дівчинка подумала і сказала:
— Мені здається, що акваріумні рибки дуже нагадують людей.
— Ти так гадаєш?
— Акваріумні рибки саме тим найбільше нагадують людей, що видаються дуже розумними.
— Он як?
— Так. А ще — їх багато, вони, коли захочуть, можуть бути дуже красивими, постій­но метушаться — поглянь, які граційні, але беззмістовні рухи і — завше думають про корм.
— Тобі не здається, що казати так, це трохи нечемно щодо нас? — запитав я.
— А жити так, щодо самих себе, як? — замість відповіді запитала вона.
Я промовчав, а Олеся продовжувала:
— Але у той же час рибки дуже нерозумні і, може, саме цим найбільше нагадують людей.
Я наче в рота води набрав. Зрештою, що я міг заперечити?
— Акваріумні рибки, подібно людям, роблять вигляд наче знають куди пливуть, тоді як насправді пливуть завше по колу, — продовжувала Олеся.
— Ти хочеш сказати, що ця непропливна шиба, зумисне зроблена з прозорого, але надміцного скла, не тільки для рибок непрохідна стіна? — сподіваючись не знати на що, запитав я. — Що в такий самий акваріум поміщено людину?
— Про це треба було б запитати у тебе, — відповіла мені дівчинка співчутливо.
Я ладен був образитися і, щоб показати це, насупився і звів на переніссі брови.
Але вона не зважала на мою міміку:
— Яким би великим не був акваріум, допливши до краю, людина, подібно до рибок, замість того, щоб сказати: «стіна» і пошукати інший, прямий вихід, — адже мусить десь закінчуватись стіна? — повертає назад й плаває по колу, — мовила Олеся.
— Не можу в це повірити, — майже пошепки вимовив я і про себе додав: — Мабуть, людина знає, що за стіною нічого, окрім погибелі, ні для неї, ні для рибок нема, навіть якщо котрійсь вдасться за неї виплисти. Тож навіщо наражати власне життя на ризик?
— Чому ж? Є, — так само подумки відповіла мені вона, — але назви ім’я хоч одного сміливця, якому вдалося випливти?
Як завжди в такій ситуації у мене не було що заперечити.
— Навіть у тих випадках, коли людина, подібно до деяких рибок, до краю акваріуму не допливає, — далі провадила вона, — то це зовсім не означає, що краю в акваріуму нема: просто акваріум цього разу трапився надто великий.
— Жахіття, — мимоволі вихопилося у мене, то єдине слово, на яке зараз я спромігся.
— Де ж вихід для бідних людей і бідних рибок, запитуєш мене?
Я не запитував. Я лише думав так, забувши, що вона вміє читати мої думки.
— Ну і де ж вихід?
— Вихід є, — переконано мовила Олеся. — Замість того, щоб усе життя плавати по колу, водночас впевнившись в міцності скляної стіни, спробувати зруйнувати межі штучного акваріуму, стрімко поплисти вверх і вистрибнути з води, перетворивши руки і плавники на крила, — і, сказавши це, вона розкинула руки, щоб показати як саме це слід робити.
— Так просто? — знову вирвалось у мене.
— Якщо знехтуєте застереження марновірів про нібито незнане, а тому вороже середовище там, угорі, — наостанок сказала вона, — і жахливі розповіді про тих, хто зважився на подібний крок, але загинув, ви — люди і рибки — можете покинути межі акваріуму і стати вільними.
Шокований глибиною суджень маленької дівчинки я не мав часу з’ясовувати окремі деталі того, що почув, бо вона пішла далі вивчати речі у моїй кімнаті, полишивши акваріумних рибок.

ДЗЕРКАЛО, ЯКЕ НЕ МАЛО ВЛАСНОГО ОБЛИЧЧЯ
І НІКОЛИ НЕ БАЧИЛО СЕБЕ
На протилежній стіні навпроти акваріуму висіло велике старовинне дзеркало, котре не просто відображало, а, здається, подвоювало весь довколишній світ.
Саме воно в цю мить привернуло до себе допитливу увагу дівчинки.
Вона стала навшпиньки, щоб бути вищою і уважно роздивлялася себе, а я піймав себе на тому, що завдяки дзеркалу зараз у моїй кімнаті було дві Олесі.
Було дві однаковісінькі дівчинки, два акваріуми з рибками, дві книжкові шафи, два лелеки, два настінні годинники, два письмові столи і два стоси рукопису. Щоправда, на одному з них вірші читалися задом наперед, рибки плавали в протилежний бік, годинникові стрілки рухалися не за годинниковою стрілкою, а навпаки, добавляючи цьому світові життя, а у дівчинки серце билося з того боку, з якого у лелеки була підібрана під себе одна нога, тобто, — правого.
З цього місця я не міг бачити свого відображення в дзеркалі, але знав, що завдяки йому у цьому світі є два мене, саме з тієї причини, що за його допомогою утворюється цілий паралельний світ, чи численні нові світи, в залежності від кута зору.
Це нагадувало процес оживлення.
А Олеся продовжувала стояти перед дзеркалом і роздивлялася себе й у мене мимоволі виникла підозра, що вона уперше ось так, лице до лиця, зустрілася із собою.
Чи то вона раніше ніколи не бачила дзеркала, чи то вона ніколи не бачила у дзеркалі себе, міркував я, гублячись в подібних здогадах.
— Дзеркало своїм призначенням дуже нагадує людей, — нарешті заговорила вона і я знову почув її недитячі розмисли.
— Незгоден, — на всяк випадок заперечив я, — не бачу поміж ними жодної схожості.
— Подібно до людини дзеркало не має власного обличчя, — взялася вона переконувати мене, — хоча у ньому може відобразитись безліч чужих облич. Подібно до людини, воно ніколи не бачить себе, у той час як за його допомогою можуть бачити себе інші.
— Цього не досить, — опонував я дівчинці.
— У дзеркала, як і у людей, немає свого власного внутрішнього світу, — почув я ще й таке, — воно відображає тільки те, що вже є, не менше, але й не більше.
— У нас дехто стверджує, що у дзеркалі було б значно більше сенсу, якби його розбити, — сказав я. — Розлетівшись на маленькі шматочки, воно збирало б і зносило докупи різні незнанні світи з усіх куточків всесвіту.
— Ні, — заперечила дівчинка. — Цим воно ще більше уподібнилося б до людей, повторивши долю акваріумних рибок.
Олеся витримала паузу, але, оскільки я мовчав, то сказала таке:
— Це напевно сумно ніколи не бачити себе й не мати власного обличчя.
Її остання фраза однаковою мірою могла стосуватися як дзеркала, так людей, але я вирішив цього не помітити.
— Нічого, — на всяк випадок сказав я, — дзеркало звикло
— Хоча, з іншого боку, — знову заговорила дівчинка, — воно так довго жило серед людей, що навчилося у них багатьох речей. Здебільшого — шкідливих.
— Всі ми переймаємо чиїсь звички, — у відповідь на це мовив я миролюбно.
— Люди — це наче розставлені дзеркала: нічого власного, лише відображення чужого світу, — наостанок сказала дівчинка.
Це, справді, виглядало трагічно. Ніколи не бути собою, ніколи не бачити себе і навіть не уявляти який ти на вигляд.
Але у людей залишалася крихітна надія, на відміну від тих самих дзеркал: це можливість побачити себе в інших.

ГОДИННИК, КОТРИЙ, НАСПРАВДІ, НІКУДИ НЕ ЙШОВ
Я вже нічому не дивувався. Тому лише завмер, коли Олеся відійшла від дзеркала і зупинилася перед великим настінним годинником.
Не думаю, що її цікавило котра зараз година. Взагалі я не впевнений чи вона знала назву і призначення цієї чудернацької штуки. Пришпилена механізмом до одного місця, та весь час рухалася по колу і у той же час вдавала, наче кудись йде.
Але постоявши хвилю дівчинка напрочуд легко збагнула суть і призначення цього пристрою, котрий ми називаємо годинником.
— Яка трагічна доля! — вигукнула Олеся і, трохи поміркувавши, додала, — достоту, як усе людське.
— Що тобі видається трагічним в існуванні годинника? — запитав я.
— Постійно робити вигляд, що ти кудись ідеш і в той же час за все своє життя не зробити жодного кроку, — відповіла дівчинка.
— Але ж він — іде, — наполягав я.
— Нічого подібного, — рішуче заперечила дівчинка, — як хтось може іти, при цьому залишаючись на місці?
— Я не вмію цього пояснити, — відказав я, трохи збитий з пантелику.
— І не треба, — сказала вона, — твоє пояснення навіть для дитини виглядатиме дуже смішно.
Я промовчав, а Олеся повела далі, після нетривалого перепочинку:
— Але наскільки трагічнішою має виглядати людська доля у порівнянні з годинником, — звертаючись ні до кого, сказала вона, але навіть якби питання адресувалося мені, я однаково не знав як на нього відповісти.
— Ви вимірюєте свій час, своє життя і самих себе тим, хто, за самою своєю природою, одвіку нікуди не ходив й нікуди не піде, — майже розпачливо сказала вона, — це справді трагічна доля.
Єдине, на що я спромігся, це мовчати і мовчки слухати її. Але ще ніколи в житті я не мовчав так безборонно.
— Я вже бачила щось подібне, — плив її сповнений сумом голос.
— Що ж ти бачила? — поцікавився я.
— Я бачила як вовк наздоганяв антилопу.
— Он як? — перепитав я з недовірою.
— Знаю, це — жорстоко. Але у цьому, принаймні, є якийсь сенс. Але який сенс у тому, що годинникові стрілки наздоганяють одна одну?
— Вони — вбивають час, — сказав я, заледве розуміючи як подібне могло зірватися мені з вуст. Адже переді мною, все ж таки, була дитина.
— Он воно що! — вигукнула дівчинка. — Вони вбивають час і, разом з ним, намагаються убити нас?
— Ні. Не думаю, — почав виправляти я, — не впевнений, що у них є такі наміри.
Але як можна було зробити висновок з мовчазної реакції Олесі, моя останню репліка не здалася їй переконливою.
— Коли хтось відходить, він не просто звільняє місце, він — звільняє час і місце у ньому для іншого, — замість того, щоб знайти переконливі слова сказав я натомість.
— У вашому світі щось можливе без того, щоб ніхто не вмирав, задля народження іншого? — запитала вона.
— Не знаю, — чесно зізнався я, — я не впевнений.
І додав:
— Час вбиває нас, а його самого вбивають маленькі годинникові стрілки. Все справедливо.
— Який жорстокий світ! — у відчаї вигукнула дівчинка.
Я не знав, що на це відповісти. І кого в цю хвилину мені хотілося більше пожаліти. Себе чи цю маленьку дівчинку. Людей, котрих вбиває час, чи час, котрий безсилий протистояти нікчемним годинниковим стрілкам.

ТРОЯНДА І КАКТУС
А за вікном був ранок, початок чудового сонячного дня, і було літо. Розглядаючись по моїй кімнаті дівчинка обійшла довкола столу, підійшла до вікна, відслонила фіранку і завмерла зачарована.
Було чудове поранкове повітря, сповнене заклопотаним гудінням комах, співом птахів і дивовижним запахом свіжоскошених трав та дозрілих плодів, котре у відчинене вікно приніс десь іздалеку легкий вітер.
Було глибоке небо, прохолодне, але не студене, як набрана звечора у відра вода, котрою особливо приємно умивати лице. А з краю на ньому — сонце, достигле й соковите, викупане у блакиті, воно повільно собі пливло як у воді груша.
А ще були квіти. Вони були такі гарні і так багато їх було, що скидалися на дивний сон чи марево.
Аби не втратити цього відчуття, дівчинка на мить зажмурилась. Але коли вона розплющила очі, видиво нікуди не зникло, а все так само квітло й буяло за вікном як щось абсолютно справжнє й від цього ще більш неймовірне.
Дівчинка одразу полюбила тутешні квіти. У певному сенсі, вона сама була однією з них, не менш вродливою космічною квіткою.
Але особливо їй сподобалася Троянда. Показна із себе, горда аристократка і в той же час вразлива до глибини душі, безперечно вона була принцесою серед квітів.
Раніше Олеся ніколи не зустрічалася з принцесами, бо там, звідки вона прибула, їх не було, але саме такою мала бути справжня принцеса за її уявленнями.
Дівчинка наблизилася до вікна і зачаровано роздивлялася ту, котра спалахувала маленькими вогниками у проміннях сонячного світла. Ці маленькі ліхтарики прикрашали Троянду наче новорічну ялинку поміж зеленого листя.
Але то були не ліхтарики, то були квіти.
— Трояндо, люба, ти така красива, наче новорічна ялинка! — захоплено вигукнула дівчинка, а я з приємністю відзначив, що на її планеті теж ростуть ялинки і приходить новий рік.
Вона перехилилася через підвіконня і потягнулася до квітки так, як це можуть робити лише поети і діти, котрі не можуть встояти перед виглядом такої небаченої краси.
Але вже наступної миті дівчинка зойкнула і швидко відсмикнула назад руку: захопившись, я забув її попередити про колючки.
— Що це? — сполотніла лицем питала Троянду дівчинка. — Ти така вродлива, чому ж твоє тіло під зеленим листям вкривають гострі колючки?
І Троянда заговорила. І це було ще одне диво, бо у моєму світі квіти досі не вміли говорити, адже це — світ навпаки.
— Бог наділив мене вродою і всім неодмінно хотілося до неї торкнутися, — озвалася Троянда, — і, як наслідок такої пильної уваги з боку тих, хто хотів помилуватися моєю вродою, залишались розтоптаний цвіт та поламані гілки. Не раз я гірко плакала від болю, просячи у бога хоч якогось захисту, — продовжувала квітка, — і він почув мої молитви. І от одного разу, щоб трохи захиститися, дав мені колючки.
Дівчинка замислилася. Вона ніяк не хотіла вірити, що краса мусить захищатися. Що навіть досконала вродою Троянда мусить у цьому світі мати колючки.
Але дива на цьому не закінчились. Видно з суцільних відкриттів та несподіванок мав складатися весь нинішній день.
Почавшись з фантастичної появи дівчинки, день приніс стільки усього і все ще не хотів закінчуватись. А я, якби міг, залишився б з ним назавжди. Бо, зізнаюсь чесно, у мене ніколи не було такого дня.
Тим часом увага дівчинки перенеслася на мого давнього співмешканця пана Кактуса, котрий, скільки себе пам’ятаю, казковим колючим страховиськом жив на моєму підвіконні.
Пригадую як його спочатку боялася моя доня. Їй здавалося, що він постійно на всіх сердиться. Однак потім вона потоваришувала з ним. Навіть почала кликати «дідом». Як з’ясувалося, він зовсім не такий страшний.
Кажуть, що кактуси цвітуть, але дуже рідко, тому мало хто бачив їхній цвіт. Наче папороті квітку, дуже небагатьом таланило бачити його цвіт.
І от сьогодні трапилось те, чого від старого сердитого Кактуса ніхто не міг сподіватися: на самому вершечку його солдатської чуприни спалахнуло яскраве полум’я! Уподібнившись до своєї посестри Троянди, котра цвіла по той бік віконної шиби, наче вітаючи появу гості з потойбік сну, цієї дивовижної дівчинки, Кактус — зацвів.
— Ти теж тому такий колючий, щоб ніхто не міг топтати твого цвіту? — згадавши недавню розмову з Трояндою, перепитала у Кактуса дівчинка, — напевне, було чимало охочих зірвати твою прекрасну квітку, тому, щоб відлякати особливо запопадливих, ти випросив у бога колючки?
— Зовсім ні, — самими колючками посміхнувся старий пан, — колючки у мене були одвіку і, можливо, саме тому, що я такий колючий, й ні у кого не було охоти торкатися до мене руками, зосередившись на внутрішньому житті, я весь час самовдосконалювався, і, не привертаючи нічиєї уваги, зацвів.
Дівчинка стояла біля вікна і дивилася то на Кактуса, то на Троянду, то на їхнє яскраве цвітіння, то на їхні гострі колючки. Тепер вона розуміла, що причина для цвітіння, так само як причина для колючок, може бути абсолютно різна.
В одному випадку гострі колючки можуть бути причиною яскравого цвітіння, а в іншому — якраз яскраве цвітіння може спричинитися до появи гострих колючок.

ТЕМРЯВА І СВІТЛО
Так непомітно минув день, котрий завдяки маленькій дівчинці, приніс мені безліч незабутніх вражень. Олеся з безпосередністю дитини раділа й дивувалася усьому, що зустрічалося на її шляху. А я, завдяки їй, несподівано для себе відкривав той кут зору, в якому це можна було бачити.
Я довідався про дивовижні речі і пережив стільки всього, що, за інших обставин, для цього потрібно було б не одне життя.
Але все приємне рано чи пізно мало закінчуватися. Кінець повинен бути навіть у казок. (Бодай з тієї банальної причини, що колись мусить лягати спати наш улюблений головний герой.)
Дівчинка була така маленька, що я дуже швидко придумав для неї ліжечко, зсунувши докупи два крісла, а сам вмостився на своєму старому дивані.
Я погасив світло, але довго не міг заснути через неймовірну кількість думок.
Тихе місячне світло рівно лилося через ледь заслонене вікно і разом із зоряним небом навшпиньки входило до кімнати.
Я згадав, що дорослі навіть серед ночі мають піклуватися про дітей, — щоб вони не розкрилися, щоб на підлогу не зсунулася ковдра, щоб улюблена іграшка уві сні не намуляла щоку, щоб міцним і спокійним був їхній сон, — тому встав з ліжка і, намагаючись не рипіти, пішов подивитися як там моя маленька гостя.
І яким же ж було моє здивування, коли я наблизився до ліжечка, де лежала Олеся.
Дівчинка лежала у своєму маленькому ліжечку, обернувшись личком до вікна і навіть не збиралася спати. Як мені здалося в наступну мить вона мало не плакала.
— Чому ти не спиш? — запитав я в Олесі.
— Сумно, — відповіла дівчинка й додала, — і трохи страшно.
— Мені теж буває сумно, коли минає черговий день, якого більше ніколи не буде у моєму житті. Але завтра буде новий, котрий стільки всього принесе, — спробував я розрадити дівчинку, — так що не варто сумувати, тим паче, лякатися.
Я думав, що вона скаже, що боїться темряви, що їй страшно залишатися одній, бо темряві й самотності властиво лякати дітей, а ще — що їй не хочеться розлучатися з улюбленими іграшками, з друзями або щось таке, але почув у відповідь зовсім інше.
— Мені сумно не від того, що минає день, де нам було так хороше, тобі й мені, хоча трохи є, і страшно не від нового невідомого, що принесе завтрашній день, — намагалася дівчинка поділитися власними переживаннями, — а від того, що день минає взагалі. Адже це виглядає так, начебто він вмирає.
— Тобі сумно й страшно, що минає день? — здивовано перепитав я у неї. — Ти хотіла б, щоб день ніколи не закінчувався?
— Правда, було б гарно? — зраділа дівчинка, що я такий здогадливий і сіла у ліжечку.
— Але якби не було ночі, люди не знали б що таке місяць і ніколи не бачили б, якими прекрасними можуть бути розквітлі у небі зірки: їм не було б про що писати вірші, про що мріяти, куди спрямовувати свій погляд, — врешті-решт вони не знали б куди далі йти, — видихнув я майже на одному подиху і, заохочений мовчанням дівчинки, котра уважно дивилася на мене, продовжував розвивати свої думки.
— До того ж, якби в одних людей ніколи не закінчувався день й завше світило сонце, то в інших ніколи не закінчувалася б ніч і вони завше ходили б в темряві. А це, погодься, було б дуже несправедливо.
Я лише глянув на дівчинку, щоб пересвідчитись яку дію мають на неї мої слова і вів далі.
— Ніч мусить настати бодай для того, щоб в інших людей, на іншому боці планети, настав день: найголовніше, чого повинна навчитися дитина і повсякчас пам’ятати про це у дорослому житті, це те, що неодмінно слід ділитися з іншими, навіть з незнайомими їй людьми, сонцем та світлом, — заокруглив я останню фразу.
— Так само як вони діляться з нами зірками та місяцем? — перепитала дівчинка.
Я лише посміхнувся у відповідь.
— А хіба всі люди варті світла? — знову почала допитуватися у мене Олеся.
— Всі, — ствердно відповів я їй.
— Навіть ті, що живуть вночі?
— Вони — у першу чергу.
— Дивно.
— Таке життя.
— Але якщо я віддам комусь власний день і сонце, то це так, наче я поступлюся йому своєю улюбленою іграшкою. І що у мене залишиться? — завагалася дівчинка.
З усього видно, вона дуже любить своїх ляльок, — подумалося мені, — а сказав я таке:
— Не переймайся. Найбільше світла має якраз той, хто найбільше світить.
— Як сонце і місяць? — не давши мені закінчити, перепитала дівчинка.
— Як сонце і місяць.
Після цих моїх слів личко дівчинки засвітилося.
— Світло, яке йде від нього і досягає людей, неодмінно назад до нього повертається. А той, хто нікому не світить й не відображає світло, направлене на нього, живе в темряві і його життя дуже сумне.
— Він, напевне, дуже самотній, — скрушно зітхнула дівчинка.
Якусь мить ми помовчали.
— Хіба людині буває достатнього власного світла? — знову поцікавила Олеся.
— Для справжнього світла — ні, — відповів я, — зазвичай людині бракує власного світла для справжнього світла.
— І тоді їй на допомогу приходить світло інших людей? — здогадалася вона.
— Саме так, — ствердно відповів я, — якщо не прийматимеш світла інших людей — житимеш в темряві.
Олеся уважно дивилася на мене і я у темряві ловив її погляд.
— Але ще більша темрява чекає на того, хто, поряд з власним світлом, котре іде із середини нього, не відображає зовнішнє світло і не відсилає його для інших людей, котрі його потребують, — і, сказавши це, дівчинка перевела погляд за вікно, де виблискував синім світлом повний місяць.
Він не мав власного світла. І усе своє життя відображав сонячне світло. Але скільки світла від нього до нас йшло! Дивовижно.
— Ти можеш бути сонцем, а можеш бути місяцем, але це не так важливо. Бо якщо твоє покликання світити тоді, коли це не може зробити сонце, то доля твоя — щаслива. І не так вже важливо чи ти при цьому ще й даруєш комусь тепло, — ще говорив я, але невідомо що із казаного мною Олеся почула.
Вона заснула. Вона посміхалася вві сні і краєм вуха прислухалася як місяць, досвід­чений перукар, найдорожчою у світі фарбою сріблить її волосся.
Вона більше не боялася темряви і не жалкувала за днем, котрий минає. Відтепер вона чекала ночі, як людина, котра знає, що коли у неї ніч, то з іншого боку планети, у інших дітей — день і світить сонце.
Дівчинка від усього серця раділа за тих незнаних їй людей, так, наче у тому, що комусь світить сонце і у когось день, була і її заслуга.
А я ще довго почувався гордим з того, що доклався до того, що маленька дівчинка з далекої зірки прибувши на нашу, таку далеку від досконалості планету, змогла засвоїти такий важливий для життя у космосі урок, згідно якому чим більше світла ти віддаєш, тим більше його повертається до тебе. Бо сонця і світла у нашому космосі вистачить усім — бо сонця і світла хочуть і варті усі — і воно повинно ділитися на всіх порівну. Освітлюючи кожну істоту, кожен дім і кожну планету.

***
Того вечора я ще довго не міг заснути. Лежав у темряві з розплющеними очима, намагаючись осмислити все, що відбулося зі мною впродовж дня і краєм вуха дослухався як поруч, на сусідньому ліжечку, рівно дихає прекрасна дівчинка.
Час від часу маленькі принцеси та принци повинні відвідувати нас і неважливо звідки вони з’являються. З інших планет, з наших снів чи створюються нашими бажаннями і уявою.
З того часу як у моєму домі і у моєму серці поселилася маленька дівчинка, я був наче сам не свій, одержимий чимось незвичним. Мені хотілося стрибати, бігати, ра­діти життю, сміятись і літати. Мені хотілося жити. І я — жив!
Я жив, як ніколи до цього.
Зараз я почувався трохи втомленим, але то була приємна втома. Це була втома від роботи, від інтенсивності життя, а не просто життєва втома. Непомітно підкравшись до мене, вона намагалася взяти своє, а я навіть не пробував пручатися.
Спершу вона напустила на мене дрімоту, а потім прийшов справжній сон, як завжди непомітно, щоб ніхто не міг розгледіти його обличчя.
Я заснув, наче відправився в країну сну, в тривалу й давноочікувану подорож. Але, незважаючи на те, що я спав, зі мною траплялися пригоди і дивні дива, котрі в реальному житті могли хіба-що наснитись.
Я спав і думав: «Що воно таке, що мені весь час сниться сад?» — але хто мав дати мені відповідь?
І тоді я почув голос.
«Сад — це ти, — казав він, — невже не зрозуміло? В серці кожної людини квітне сад і живе серед квітів маленький хлопчик чи дівчинка.»
«Але як ті птахи і звірі, котрі невідомо звідки приходять у мій сад? Невже вони так само живуть в мені?», — знову запитав я.
«І навіть ближче, аніж ти думаєш», — сказав мені голос.
«Що ж робити?», — запитав я стривожено.
«Остерігатися, — порадив він, — весь час бути насторожі.»
Почувши таку відповідь, про зміюк я вже не став розпитувати.
Далі я просто спав і уві сні цього разу точно знав, що сьогодні мені не присниться. Мені не присниться маленька дівчинка в помаранчевому платті і таких самих черевичках, бо відучора вона жила поруч зі мною, в одній кімнаті, на якийсь час залишивши сон.
Сни тепер були мені нецікаві. На сон обернулась моя реальність. От тільки я не знав як довго триватиме цей прекрасний сон.

Частина четверта
ЧЕРЕВИЧКИ
Вранці я прокинувся о звичній для себе порі і, гадаючи що дівчинка спить, намагаючись не рипіти, повернувся у ліжку на зручний бік, щоб не розбудити свою гостю. Яким же ж було моє здивування, коли, глянувши на ліжечко де мала спати Олеся, я побачив його порожнім.
Я звівся на лікті і стривоженим поглядом побіг по кімнаті, але за мить заспокоївся. У дзеркалі, котре займало мало не пів стіни, відобразилось її зосереджене личко і чимось стурбований погляд.
Це викликало у мене щиру, внутрішню посмішку.
Попри величезну кількість речей, котрі були не під силу дорослій людині і які уміла робити ця маленька дівчинка, вона була дитиною. Вона володіла дивовижним умінням переключатися з дуже серйозних речей на прості забави і звичайні дитячі ігри.
Треба сказати, що на цю пору стояли надзвичайно погожі дні. Не дивно, що, прокинувшись рано-вранці, дівчинка квапилася вийти надвір, але ніяк не могла знайти свої черевички.
Вона вже дивилася під ліжко, заглядала до шафи, залазила під диван, питалася у іграшок і навіть поглядала у мій бік. Але оскільки іграшки ніяк не реагували, а по мені не було видно, що я над нею пожартував, дівчинка продовжувала нишпорити по кутках, та черевички наче крізь землю провалилися.
І тоді дівчинка здогадалася: миші. Миші, котрі завжди жили в цьому домі під підлогою та на горищі.
Відколи я себе пам’ятаю, миші завжди у нас жили. (А, може, вони гадають, що це люди живуть у них?) Так само, як два коти. Так, наче будинок справді належав не тільки людям, але й мишам. Так, наче люди, миші та коти давно поміж себе про все домовились.
Миші ніколи не йдуть на людську територію, хіба за виключенням тих випадків, коли приходять позбирати з підлоги хлібні крихти, а люди не вторгаються у володіння мишей, а коти виконують роль арбітрів.
Дівчинка підійшла до коробки з іграшками, котрими вже давно ніхто не грався, бо у нашому домі давно не було малих дітей і, вподобавши собі, взяла на руки пухнасту кішечку.
Не те щоб вона дуже сумувала за своїми черевичками. Невідомо чи були вони нові. Просто їй було прикро від того, що надворі такий чудовий день, а вона не може з дому вийти.
— Кішечко, люба, — звертаючись до іграшки, яку тулила до грудей, мовила дівчинка, — вилізь на горище і пополохай мишей. Запитай у них, навіщо вони погризли мої улюблені черевички.
Але плюшева кішка мовчала. А дівчинка чекала хоч якоїсь відповіді і щодо своїх черевичків, і щодо мишей. Хоч не хоч, я просто був змушений бодай щось пояснити.
— Не журися дівчинко, — сказав я, — та не нарікай на мишей, адже вони люблять гратися з кожним, наче пустотливі дітки.
— Але ж мої черевички, — не вгавала дівчинка.
— Ото біда, — стенув я плечима, — купимо тобі інші.
— Я не хочу інші, — все ще гнівалася дівчинка, — а ці миші такі нечемнющі. Вони усе гризуть. Тому я на них сердита.
— Звісно, миші нечемнюхи. Але навіть коли вони нароблять шкоди чи щось погризуть, то згодом неодмінно з’ясується, що добра у цьому значно більше, — запевняв я дівчинку.
При цих словах вона замислилась.
— Якби миші не погризли тобі якусь річ, то це значить, що тобі ніколи не купили б нову. Бо навіщо купляти нову річ, коли в дитини є стара? А це, напевне, так сумно усе життя ходити в одних черевичках, — кінець фрази я вимовив зумисне жалісливим тоном, від якого, здавалось, розчулилась навіть плюшева кішка.
— То, виходить, миші можуть приносити користь? — усе ще з недовірою перепитала Олеся.
— Звісно.
— І лиха не буває без добра?
— Подумай, як би ми могли відрізнити що є добро, якби поруч з ним не стояло лихо?
— Але ж миші можуть прогризти дірку в мішку із зерном і хтось замість пшениці принесе додому порожнього куля, — все ще не хотіла здаватись дівчинка.
— Здебільшого в житті саме так й трапляється, — миші прогризуть мішок із зерном, але прогризуть вони мішок саме у того, хто під час жнив пташкам й ховрашкам у полі зерна не залишив.
— І що?
— За допомогою мишей відновлюється справедливість.
— Неймовірно! Як все мудро в житті влаштовано! — вигукнула дівчинка.
— Аякже. Пташки позбирають зерно, яке сипалося з дірявого мішка, поки його дорогою ніс чоловік і будуть ситі та з голоду не помруть. І все це завдяки мишам.
— А яка користь із самих пташок? — знову запитала дівчинка.
Відчувалося, що вона знала відповідь на останнє запитання, але запитувала, щоб перевірити себе й зайвий раз упевнитись у правильності власної відповіді.
— Ну, по-перше, птахи слугують виправданням для мишей, на той випадок, якщо ті прогризуть дірку у мішку із зерном, — намагаючись максимально точно формулювати свою думку, сказав я, — а, по-друге, виглянь у вікно, — попрохав я дівчинку.
Вона з кішкою на руках підійшла до вікна і зупинилася.
— Що ти там бачиш? — запитав я.
— Небо, — покірно відповіла та.
— А ще.
— Зграю пташок.
— І що ти про це думаєш?
— Красиво, — сказала Олеся.
— Вірно. В птахах, як і в квітах, на перший погляд жодного сенсу нема, адже вони майже ніколи не переродяться в щось таке, що має прикладне значення для нас чи є вкрай необхідне. Тільки й того, що, дивлячись на них, стають добрішими наші очі і теплі струмені вливаються у наші серця, і ми розуміємо, що це — красиво, — не знаю де я знаходив такі слова, але тут мені була потрібна пауза, щоб вдихнути повні легені повітря.
— У кожної квітки, у кожної рослини, у кожної тварини, птаха чи комахи є власна дорога і мета, котрі людині, за всього її бажання, не пройти, не осягнути, не відшукати і не здолати. Зрештою, — підсумовував я, — нам це й не потрібно. Бо у нас, у кожного, є власна дорога і власна висока мета, і треба жити і йти до неї так, щоб, дивлячись на нас зі своєї нірки, зі своєї зірки, зі своєї квітки, з висоти свого лету чи зі свого гнізда, рослина, тварина чи птах, дивлячись на нас, могли сказати про нас: красиво.
Я завершив. І завершив, як мені здалося, красиво. Запала мовчанка. Дівчинка перестала шукати свої черевички. Тепер вона залізла з ногами на канапу і сиділа замислена.
Здається, вона засвоїли черговий урок, зовсім непростий як на початок життя, згідно з яким треба прощати малі та великі кривди. Бо якою не була б кривда, вона неодмінно вийде комусь на добро, а добро, рано чи пізно, обов’язково до тебе повернеться.
Навіть малі і справді трохи капосні істоти можуть прислужитися людині у великих речах. А коли людина зробить помилку, вони допоможуть її виправити.
І — найголовніше: щоб там не знати що, але треба жити так, щоб, дивлячись на тебе, інші могли сказати: красиво.
Як тільки дівчинка усвідомила це, черевички одразу знайшлися.
Виявляється, вона сама звечора виставила їх за поріг.
Урок було засвоєно, тож само-собою відпала потреба у такий спосіб її вчити.

СТІЛ
Перед тим як дівчинка поселилася у моєму домі я майже нічого не знав про дітей. Знав, що вони люблять вставати рано-вранці, застеляти свої ліжечка, умиватися, розчісувати волосся і в усьому слухатися старших.
А ще я знав, що вони понад усе на світі полюбляють їсти манну кашу. Але, погодьтеся, цих знань надто мало, щоб можна було сказати, що я знав дітей.
На цьому, щораз новому для дорослої людини поприщі, я робив лише перші кроки, а вони цього разу були для мене чомусь особливо важкі.
У дорослому світі й досі побутує та хибна точка зору, що слова і вчинки дитини не варті того, щоб зайвий раз ними перейматися. Якими дивними ті б не видалися, вони не заслуговують на увагу саме тому, що це вчинки та слова дітей.
Але навіть під цим кутом зору поведінка моєї нинішньої гості, а особливо її погляд на світ, вимагали особливого реагування.
Провівши разом скількись-то часу я мимоволі звернув увагу на те, що коли у поле зору Олесі потрапляла якась незнайома річ, вона дивилася на неї так, наче бачила крізь неї цілий світ і розмовляла як з живою істотою.
Не було б нічого дивного, якби об’єктом її досліджень ставали рослини, квіти, птахи, комахи чи ще якісь безсловесні, але живі істоти. Однак коли вона розмовляла з письмовим столом чи каменем, з якого хтось невідомий витесав наші сходи і поріг, це завжди дивувало.
Ну що цікавого міг розповісти їй старий кам’яний поріг, котрий, як мені здавалося, не розмовляв зроду? Та, виявляється, він не просто вмів розмовляти. Він розповів дівчинці не одну дивовижну історію.
Не варто забувати, що за нашими людськими мірками, камінь такий старий, що просто мусив геть усе на світі знати.
Камінь прожив на цьому світі не менш як сто мільйонів років і бачив таке!
Він розповідав їй про планету динозаврів, про мамонтів і про яйце-райце. І не тільки про це!
Він бачив комету, котра багато мільйонів років тому прилітала з космосу і принесла із собою перші живі організми, які потім, в тутешніх умовах, розвинулися в людей.
Бачив прибульців, бачив першу людину, бачив живих богів. А ще: пережив десятки потопів, землетрусів, вулканів та зміну кліматичних умов.
Але, попри все, камінь вважав себе юним. І небезпідставно.
Якщо прикласти до нього вухо і спробувати вловити те внутрішнє життя, котре бурлить у ньому, той прихований ритм, то стане зрозуміло, що його серце б’ється один раз у тисячу років. За цією камінною арифметикою серце каменя билося тисячу разів за мільйон років, а цього безперечно досить, щоб вважати його немовлям.

Коли у цьому світі навіть звичайний камінь був здатний на справжні дива, то можна собі лише уявити, які дивовижні історії міг розповісти дівчинці справжній письмовий стіл.
У порівнянні з каменем письмовий стіл був просто юний. Та не дивлячись на свій зовсім юний вік, іноді він поводився як старий-престарий дід: втомлений життям, буркотливий і надокучливий.
Але як тільки хтось сідав до нього і, звертаючись як до живого, казав йому «Привіт», стіл починав поводитися зовсім інакше.
Бо понад усе на світі стіл любив ігри та забави.
Однак з ним вже давно ніхто не грався. Мої діти виросли і роз’їхалися, батьки покинули цей сумний світ, а я зроду не розумів мови столів, тож зі столом не було кому розмовляти.
І так тривало до сьогоднішнього дня. До появи у моєму домі Олесі — цього дивного дівчати.
Я дочекався коли вона завершить оглядати речі у моїй кімнаті і запросив її за стіл, бо вже давно минув час сніданку.
Дівчинка вилізла на трохи зависоке для неї крісло, а коли обперлася гострими ліктиками на стіл, той, своїм звичаєм, зарипів, чим викликав у неї вигук щирого захоплення:
— О, який цікавий стіл! — не стримала вона своїх емоцій.
— Стіл як стіл. Його давно вже треба було викинути через цей неймовірний рип та ніяк не зберуся купити новий, — говорив я, бо справді нічого особливого не бачив в цьому старому столі, котрий дістався мені від мого дідуся.
— Який ти неуважний, — дорікнула мені дівчинка, — стіл зовсім не рипить. Це у нього така манера розмовляти.
— Я не розумію мови столів, — насупився я, бо не знав, що сказати.
— Одразу видно, що в твоєму домі давно не було дітей, — зітхнула дівчинка, котра останньою фразою мимоволі зачепила мене за живе.
Можна подумати, що дитина здатна почути те, чого не чує і не розуміє дорослий, освічений чоловік, — мовив я про себе.
А поки я розмірковував над цим, Олеся схилила на бік голівку й, приклавши вухо до поверхні стола, почала дослухатися до тих загадкових звуків, до справді дивної мови дерев’яного стола, котрою впродовж сорока років він намагався порозумітися зі мною.
Я зачаровано слухав, а вона, ретельно добираючи слова, перекладала на мою мову те, що стіл намагався нам сказати.
А йому, виявляється, направду було що сказати! Адже не могла маленька дівчинка, навіть інопланетянка, придумати таке, що не здужав би оповісти хоч би маститий літератор.
То тільки дорослі вважають, що їхня мова суттєво відрізняється від мови столів чи, скажімо, тварин або птахів, але діти думають зовсім інакше.
Діти саме тому чують мову живої природи і розуміють її, що, ще не навчившись говорити, вміють слухати.
То вже згодом, навчившись говорити й ставши дорослими людьми, вони так багато говорять, що зовсім втрачають дар слуху.
Дорослі люблять говорити про себе.
А діти поводяться інакше. Коли вони сідають їсти чи робити уроки, в залежності від того, для чого призначається стіл, той починає розповідати їм про ті давні-прадавні часи, коли він ріс у лісі і був деревом.
Так було й цього разу.
— І що ж він каже? — скептичним тоном запитав я, маючи на увазі мову стола, бо все ще не вірив, що столи вміють розмовляти.
— Він каже, що народився у лісі, — повела мову дівчинка, — там, де й повинні народжуватися справжні столи, котрі доволі довго не знають хто вони, поки не прийде лісоруб і, заглянувши усередину дерева, не розгледить їхню сутність.
І далі Олеся, слово в слово, переповіла те, що говорив їй стіл і у мене не було підстав їй недовіряти.
Як я міг зробити висновок із її слів, у стола був не тільки вроджений талант опові­дача, але й хист блискучого оратора. Він розповідав про диких звірів, котрі жили у тому лісі, і прекрасних птахів, які серед його гілля вили свої гнізда. Згадав мисливців, котрі час від часу навідувалися сюди, і руденьку білочку, яка в його стовбурі мала своє дупло, куди щоосені зносила гриби та горішки.
Я уважно слухав все, що говорила дівчинка.
— А потім прийшли люди і зміряли його на поруби, бо здавна відома їхня любов мислити цифрами, — додала від себе Олеся. — Ще до того, як спиляти дерево під корінь, обчімхати його руки-гілля, обдерти кору-одяг і оголено-беззахисне розпиляти на дошки, вони вже знали скільки столів з нього вийде.
Внутрішньо я трохи зніяковів після таких слів, котрі, однак, видавалися мені великою мірою слушними.
— Так що твоєму дідусеві, — далі линув Олесин голос, — залишалося прийти до крамниці і заплатити ціну за стіл, щоб потім за ним вчилася твоя мама, ще тоді, коли була школяркою, а ти не народився.
Як це тепер далеко, — подумалося мені, — і як шкода, що це ніколи не повернеться.
Але Олеся, видається, мала іншу думку.
— Потім за цим столом вчився ти, потім — твоя донька, і ще вчитимуться твої онуки, звісно якщо ти його не викинеш, — підсумувала дівчинка.
Вона говорила так, що, мимоволі, само-собою у її мові утворювався міцний зв’язок, котрий, однак, мав не лише підтримувати інтерес до оповідки. За допомогою речей і слова можна було простежити неперервний зв’язок, який завше існує поміж представниками різних поколінь, а це значно важливіше. У цій ситуації було великим шансом зберегти все це, у першу чергу за допомогою речей, й нічого не втратити через недосконалість людської пам’яті.
— Скільки разів стіл йшов до першого класу, коли черговий школяр або школярка вголос вимовляючи літери, старанним почерком виводили свої перші склади, і яке то було щастя уперше прочитати власноруч написане, — продовжувала дівчинка перекладати їхню розмову, свою і стола, на мою — геть недосконалу мову.
— Стіл стільки разів ходив до школи й кожного разу на відмінно закінчував десятий клас, що знав шкільну програму краще за будь-якого учителя.
Дівчинка повертала розмову то в один, то в інший бік і робила це просто і невимушено.
— А свідком скількох сімейних трагедій був стіл, скільки листів писалося на ньому, коли хтось із членів родини був далеко від дому, — несподівано сказалося мені, — це могли б бути історії не для одного роману.
Я подивився на Олесю і побачив, що та задоволена мною.
— Навіть проводжаючи близьку людину в останню дорогу, її клали на стіл, — уже зовсім по-дорослому сказала вона, — стіл народжувався, ріс, старів і мудрів разом з мешканцями дому.
Після таких слів мені теж кортіло вставити слово:
— Але люди вмирали, люди йшли, а він ніколи нікуди не ходив.
— Так, — додала дівчинка, — а для чого йому це? Він кожного разу, разом з кожним новим поколінням, відроджувався і жив; він знову радів життю по-новому.
Дівчинка завершила, а, може, завершив стіл, розповідь, котру подумки і вголос доповнював я і не знати хто саме з нас трьох поставив крапку в кінці цієї дивовижної оповіді.

ВІКНО І ДВЕРІ
За той короткий час, що Олеся пробула у мене, ми неабияк зріднилися. Важко собі уявити, що ще недавно ця маленька дівчинка не знала мене, а я, відповідно, нічого не знав про неї.
І от зараз на цілий білий світ вона була мені найближчою. На якусь мить мені здалося, що вона відчуває до мене те саме і від усвідомлення цього було особливо приємно.
Долаючи сором’язливість дівчинка підійшла до мене і сіла на коліна. Це було так несподівано, що спершу я навіть розгубився. А коли опанував себе, то відчув приплив тепла і ніжності.
Поза мою волю до горла підкотилися теплі клубочки і стало волого в кутиках очей. Я вже давно не відчував чогось подібного.
— Чуєш? — нахилившись до мого вуха прошепотіла вона.
— Ні, — чесно зізнався я.
— Невже не чуєш? — дивувалася дівчинка.
— Кажу тобі — «ні», — приймаючи запропоновані правила гри й собі зашепотів я, хоча не знав, що саме мав би почути.
— А ви, дорослі, справді таки глухі? — глузливо запитала Олеся. — Це, мабуть, вікове?
— А там, звідки ти прибула, — не зостався в боргу я, — всі діти такі кмітливі?
— А там, де ти живеш, всі дорослі такі зануди? — сказала і засміялася вона.
— Ні, — у відповідь посміхнувся я, — тільки деякі.
Ми трохи помовчали, однак цікавість розпирала мене, тож я заговорив перший:
— Ну, гаразд, — сказав я, — що ж ти чуєш?
— Сперечаються вікно і двері.
— І про що ж вони сперечаються?
— Звісно про що: хто з них головніший.
— Цікаво було б послухати, — удавано зітхнув я, як той, кому не дано збагнути таїну цієї премудрості.
— Що ж, — без зайвих церемоній Олеся згодилася бути моїм перекладачем у цьому незнаному світі, — слухай.
Певна річ я не проминув скористатися її порадою і ось що мені довелося почути:
— Вікно каже:
«Я тут найголовніше. Завдяки мені можна побачити цілий світ. Я впускаю в життя людей світло.»
«Але ж через тебе в життя людини входить ніч.»
«Це дрібниці. З ніччю приходить те, що несе із собою ніч: світло далеких зірок і місячне світло.»
«А як же тіні, які оживають по кутках і своєю появою лякають діток?»
«Тіней приспить сон. Або розженуть ангели чи мамина колискова. Але навіть вони гартують волю і вчать долати страх. Я ж даю можливість людині мріяти. А що може бути важливіше?»
«Дія.»
«Може й так. Але будь-яка дія починається з мрії її здійснити.»
Тут Олеся зробила невелику паузу, зберігаючи інтригу.
Але мені нетерпеливилося.
— І що ж відповідають вікну двері? — запитав я у дівчинки.
— Двері кажуть:
«Ми тут найголовніші. Завдяки нам людина може вийти у великий світ, а не просто побачити його, і якщо стане у неї на те сил та снаги, його підкорити.»
«А якщо їй це непотрібно?»
«Тоді вона може зачинити свій маленький теплий світ від великого холодного світу. При тому, неважливо де вона сама знаходиться в цей час — всередині чи назовні.»
«Що в цьому доброго, коли ховати себе від світу чи не впускати до себе світ?»
«А то ти не знаєш? Світ — жорстокий. Завше треба пильнувати, щоб лихо не пролізло у твій дім, а хто в цьому допоможе людині, якщо не ми? — але коли їй треба відчинити навстіж двері, щоб впустити у своє життя красу, то ми також до її послуг. Людина може здійснити свою мрію завдяки нам і, водночас, ефективно боронитися»
«Але нападати на когось, в разі якщо людина виявиться поганою, вона теж зможе завдяки вам?»
«Ми даємо можливість. А як людина нею скористається, це питання до неї, а не до нас. Бо хто візьметься заперечувати, що завдяки нам можна зробити безліч хороших справ? Наприклад — впустити до своєї оселі подорожнього.»
І так вікно з дверми сперечалися дуже довго.
Якоїсь миті мені здалося, що то не Олеся переповідає, що балакають вони, а я сам чую їхню розмову.
Але так само несподівано як я почув їхні голоси, вони раптово примовкли.
А сталося це через те, що Олеся злізла з моїх колін і пройшлася по кімнаті.
І так траплялося кожного разу. Як тільки ця маленька дівчинка заходила до кімнати, всім одразу ставало зрозуміло, що найголовніша тут вона і усі суперечки припинялися.

КУМЕДНИЙ ВИПАДОК
Відколи Олеся оселилася у мене, я весь час мимоволі порівнював її зі своєю донькою. Мені були приємні ці порівняння. Коли моя донька була маленькою, вона була дуже схожа на Олесю. Іноді мені здавалося, що хтось невідомий вигадав машину часу чи несамохіть повернув його у протилежний бік, внаслідок чого я опинився в минулому, а Олеся — моя донька.
Обидві дівчинки були істотами світлоносними, а це означає — абсолютно досконалими, однак це не вадило їм водночас бути дітьми.
А бути дітьми, це — бути дітьми: гратися в ігри, пустувати і бодай зрідка вередувати, як це роблять усі діти у їхньому віці, навіть якщо вони діти світла.
Мені напрочуд цікаво було спостерігати за Олесею. Здавалось, з її появою оживало те, що давно було неживе у довколишньому світі.
У дівчинці всього було понад міру: надмір енергії, надмір фантазії і надмір мрії. Одне слово — надмір життя.
Попри те не варто забувати, що кожна дівчинка, за власними уявленнями, вважає себе принцесою, тобто, особою царського роду, якій час від часу хочеться поцарювати.
Була такою й Олеся.
Бувало тільки-но протре заспані оченята як одразу починає давати якісь розпорядження, котрі, втім, ніхто не поспішав виконувати, — ні квіти, ні іграшки, ні птахи з комахами, ні навіть я.
Тож пересвідчившись, що всі довкола неї були особами незалежними, а, може, навіть королівського кореня, дівчинка потроху навчилася робити все сама.
(Зізнаюся по-секрету, що особами з домішками блакитної крові у цьому домі були кактус, павук, котрий мешкав у кутку за шафою, одне смішне мишеня, а часами, під відповідний настрій, навіть я.)
Вона сама одягалася, умивалася, розчісувала перед дзеркалом довге золоте волосся, застеляла ліжечко, мила після себе посуд і навіть чистила взуття. От чого вона ще не могла робити, так це шнурувати черевики і заплітати косу, але тут на допомогу їй приходив я.
Але, виявляється, мало самій давати собі раду, — треба вміти бути корисною усім, хто поруч із тобою.
Так, одягнувшись вранці, треба навести лад у своїй кімнаті, у першу чергу серед своїх іграшок. Умившись, треба не забути вікнам і дзеркалу протерти очі та умити личко. Випивши склянку молока, полити свої улюблені квіти. А поласувавши печивом, винести крихти птахам, не забуваючи і мишей, котрі щоночі спускаються на кухню з горища.
Саме це ми, люди, часто забуваємо робити.
І от одного разу трапився кумедний випадок.
Світ збунтувався.
Першими заговорили вікна.
— Кожен день ви дивитесь крізь нас і ми робимо все від нас залежне, щоб світ відкрився перед вами у всій своїй повноті. А вам шкода хвилини, щоб протерти нас вологою ганчіркою? — і, сказавши це, вікна вкрилися водяною парою, котра, буквально на очах, перетворилася на льодяну плівку.
Скільки після цього Олеся не хухала на них, за цілий день вона не змогла прохухати навіть маленьку дірку.
Того дня зажурена дівчинка так і заснула, дивлячись на обледенілі вікна.
Таке з нею трапилось уперше. А, може, вона була ще надто мала, щоб розуміти, що для того, аби розтопити кригу і побачити чистим маленьке віконце у великий світ, треба розхукувати не скло, а серце?
Але на цьому нещастя не закінчилися.
Наступного дня настала черга птахів та квітів.
— За те, що ви милувалися квітами і втішалися спілкуванням з нами, а самі лінувалися винести нам жменьку кришок, а квітам — горня води, не бачитимете нас сто днів, — від осені до весни, — сказали птахи, а квіти мовчки підтакували їм, похитуючи в такт голівками. — Тільки навесні ми прилетимо із вирію, а квіти знову зацвітуть, звісно, якщо до того часу у ваших серцях скресне крига, — і після цих слів птахи зібралися у зграї і полетіли у теплі краї, а квіти відцвіли.
Здавалось, навіть сонце і місяць, котрі світять всім і кожному, сподіваючись, що, отримавши задарма, люди охоче ділитимуться світлом з усіма, в цю мить були чимось невдоволені і сховалися за хмари.
Тільки кактус промовчав. І все через те, що не надто був вправний у нашій мові. Він просто одцвів. А наступного його цвітіння треба чекати сто років.
Виявляється, кактусам теж потрібне тепло. А ще — їм потрібна дружба. Інакше вони ховаються всередину від самотності. Як усе в цьому світі, кактуси розквітають нашою любов’ю.
І тоді дівчинка заплакала.
Вона плакала від досади на себе, бо враз збагнула, що літо могло б тривати вічно, і сонце та місяць могли б світити вічно, і квіти могли б цвісти вічно; що тільки через нашу неуважність квіти відцвітають, світло поступається місцем темряві, а на землю приходить зима.
Я почувався винним у тому, що приходить зима і відцвітають квіти, тому взявся втішати дівчинку. Хоча нестачу птахів упродовж декількох зимових місяців так гостро не відчував.
— Не побивайся, дівчинко, — сказав я, звертаючись до заплаканої дитини, — в житті трапляються моменти, коли усім нам здається, наче наші справи найголовніші. Адже у власних очах усі ми принци та королі.
— Що, всі? — щиро здивувалася Олеся.
— Звісно. Кожна, навіть найменша істота, почувається королем у власному житті.
— Але хіба на світі може бути так багато принців і принцес, королев і королів? — запитала дівчинка, котра вже ладна була погодитись на принців і принцес, але не знала як бути з такою великою кількістю королев і королів?
— Може, кожен з нас сидить на троні у власному замку і як може володарює у власній стороні.
— Де ж знаходяться ці володіння? — поцікавилися вона.
— Чиє де. Чиєсь на зірці, чиєсь у нірці, хтось вимостив свій трон в одній-єдиній квітці, а хтось — володарює у сні.
— Ти теж десь володарюєш? — несподівано запитала дівчинка.
— Ну, звісно, — сказав я.
— І як далеко сягають твої володіння?
— Не дуже далеко.
— Наприклад? — домагалося від мене конкретної відповіді наполегливе дівча.
— Мені хочеться думати, що я абсолютний володар свого розуму, також мені частково вдається управляти власним серцем, мені належить якась частка у цій країні і на цій планеті, а ще я володію якщо не контрольним, то значним пакетом акцій у своїй сім’ї.
— Хто ж тоді твої слуги? І усіх цих коронованих осіб? — знову запитала вона.
— В країні королів і принців слуг немає, — спробував я розтлумачити, — кожен, хто вважає за важливі свої справи, має знати, що у інших вони не менш невідкладні. А хто шанує своє право, так само повинен поважати чуже.
Здавалось, дівчинка була заскочена такою несподіваною новиною.
— От нам здається, що у квітки немає нічого важливішого як милувати наше око вродою і дарувати пахощі, — вів я далі, — а птах наче створений для того, щоб ми могли слухати його спів.
— А хіба ні? — запитала Олеся.
— Ні, — сказав я. — Адже ця квітка — не просто квітка, а королева квітка, а ця пташка — не просто пташка, а королева пташка: невже комусь було б приємно, якби королева квітка чи королева пташка покинула свій трон, щоб перетворитися нам на слугу?
— Ні, — самими губами прошепотіла дівчинка, а голос її затремтів.
Вона знову ладна була розплакатись, бо навіть не підозрювала, що живе в оточенні таких титулованих осіб.
Відтоді Олеся дуже змінилася. Вона не тільки робила все за себе, але й навчилася допомагати іншим. Брала від інших рівно стільки, скільки могла віддати, і чим більше віддавала — тим більше отримувала.
А робити приємне іншим, виявляється, дуже просто.
Дівчинка засвоїла надзвичайно важливий у цьому житті урок, можливо, найважливіший: якщо виявляти іншим свою увагу, якщо дарувати їм своє тепло і добро, то його кількість у світі буде збільшуватися. Воно проникатиме усюди і поширюватиметься з кожним днем, щоб дійти до кожного, наче сонячне світло.

ОДНОКРИЛИЙ АНГЕЛ
Я помітив, що тим місцем, яке особливо приваблювало Олесю, на відміну від багатьох тутешніх дітей, була книжкова шафа. Вона уміла оцінити зібрані на ній скарби і від цього було надзвичайно приємно.
От і зараз вона зупинилася біля книжкової полиці і з допитливою увагою дитини розглядала дитячий альбом моєї доньки.
Як той затерся поміж моїх книг, було для мене загадкою. Олеся приглядалася до нього від учорашнього дня і от сьогодні до нього дійшла черга.
Зворушений цією сценою я віддався спогадам. Переді мною пливли картини, котрі трапилися в цьому домі бозна коли. Я дивувався, що й досі їх пам’ятаю.
Як далеко тепер ті часи! Чи здатна людська пам’ять втримати бодай дещицю з того, що ми пережили. І щоб ми робили без фотографій?
Я саме розмірковував про це, коли дівчинка несподівано відкрила альбом на тому місці, де було розміщене фото моєї п’ятирічної доньки.
Наступне запитання сформулювалося само-собою:
— Коли ти народилася? — запитав я в Олесі, бо на вигляд їй могло бути п’ять або шість років.
Але моє питання залишилося без відповіді.
— Коли твій день народження? — знову запитав я, оскільки дівчинка барилася з відповіддю та вона продовжувала мовчати.
— Скільки тобі років? — за інерцією далі запитував я, бо не хотів вірити у те, про що вже здогадався.
Однак дівчинка мовчала. З її розгубленого вигляду було видно, що мої запитання застали її зненацька.
— Ти не знаєш, коли твій день народження? — не зміг я приховати свого здивування.
— Ні, — ніяковіючи, щиро зізналася дівчинка.
Тепер уже трохи розгубився я, але вигляду вирішив не подавати.
— А що таке «день народження»? — наважилась запитати Олеся після якоїсь паузи.
— День народження — це відлік твого життя, — мовив я трохи пафосно.
— А як щодо тих, хто живе вічно? — знову своїм запитанням здивувала мене дівчинка.
Однак цього разу я мав твердий намір розплутати цей клубочок до кінця, тож сказав безапеляційно:
— У тих теж повинен бути день народження.
— Як це? — перепитала дівчинка.
— День народження — це початок, — не вельми дбаючи про логіку, сказав я, — а початок повинен бути навіть у вічного, у того, що згодом кінця не матиме.
Олеся мовчала. Мовчав і я. Ми помовчали рівно скільки, скільки було необхідно для того, щоб така кмітлива дівчинка як Олеся, засвоїла отриману інформацію.
Після цього мені залишалося запропонувати:
— Давай влаштуємо тобі день народження.
— А можна? — з недовірою запитала дівчинка, але я відчув надію в її голосі.
— А чому б ні? — сказав я, — давай сьогоднішній день вважати днем твого народження.
— Згода? — потерпаючи як би вона не відмовилась, запитав я.
— Згода, — чемно відповіла дівчинка.
«Значить, у нас буде свято», — подумки мовив я. І, не гаючи часу, ми почали приготування до першого у її житті дня народження.

Якби Олеся була звичайною дівчинкою, то ми до цього дня готувалися б заздалегідь. Запросили б хрещених батьків, двоюрідних братиків і сестричок, дідусів з бабусями, тіток з їхніми дядьками й дядьків з їхніми тітками та усіх сусідських діток. Але де за один день знайти дитині одразу так багато друзів і родичів? Тож ми вирішили перший її день народження святкувати удвох.
Ми прибрали кімнату, прикрасили її квітами, наготували безліч смачних страв і запросили до святкового столу всіх, хто літав, ріс на клумбі, жив за шафою та на горищі. Але головне питання, яке непокоїло мене, досі залишалося невирішене.
Подарунок. Серед безлічі іграшок я не знав що вибрати. Адже це мало бути щось незвичне.
Врешті, обійшовши не по-одному разу майже всі дитячі магазини у місті, я сів у тролейбус тридцять сьомого маршруту і поїхав на найбільший в районі Троєщинський ринок.
Звісно, можна було вирішити все набагато простіше, традиційно купивши якого-небудь рожевого тюленя чи блакитного слона, але дівчинка чекала дива.
А Троєщинський ринок вже сам по собі — диво.
Заморські купці, вуличні перекупки, шовк, атлас, шербет, цукрова вата, халіфи, переодягнені у торговців, заклинателі духів, переодягнені у простолюдинів, кишенькові злодії, замасковані під лордів, і полісмени, замасковані під шахраїв. Люди усіх рас та континентів і найкращий крам з усіх кінців світу, могли причарувати уяву дорослого, а не лише дитини.
Я довго ходив поміж рядів. Приглядався, прицінювався, вертів у руках не одну річ і вже ладен був й з цього ринку розчаровано повернутися додому з нічим.
Аж раптом при самому виході мою увагу привернув дивний вусатий чоловік.
На ньому була старовинна вишита сорочка і білі, з домотканого полотна, штани. Він був узутий в личаки, а на голові мав солом’яного бриля. І з лагідною посмішкою, котра освітлювала все навколо, а не тільки його лице, чоловік продавав ангелів.
Ангели були маленькі, двадцять сантиметрів заввишки, з сумними очима і наївними обличчями, — чоловік розклав їх, підстеливши газету, просто на землі.
Люди йшли, не помічаючи ангелів, аж серце завмирало від страху, що котрась нога ненароком наступить на них. Пилюка з-під ніг людей піднімалася вгору і сірою пеленою осідала на їхні білосніжні, справді ангельські, хоча й порцелянові тіла.
Не знаю скільки я простояв дивлячись на них. Але якоїсь миті, прислухавшись до внутрішнього голосу, вирішив, що те, що так довго шукав — знайшов.
Я взяв на вигляд найменшого, котрий був найбільше припорошений пилюкою, крайнього, який стояв у найнебезпечнішому місці — найближче до ніг людей.
Схилившись додолу, я обережно взяв його до рук, різким подихом здмухнув з нього пилюку і ангел вмить білосніжно засяяв.
Не торгуючись, я виклав гроші, заплатив чоловікові за ангела невелику ціну і за якихось півгодини вже стояв на порозі своєї хати.
Спершу я хотів приховати подарунок до вечора і урочисто вручити його дівчинці, коли сядемо за святковий стіл, але хіба можливо щось приховати від цієї малої дзиги — цього непосидющого маляти?
Поки я скидав верхній одяг, поки відносив на кухню пакети з продуктами, Олеся побачила як з одної сумки на неї дивляться чиїсь сумні оченята, потягнулася туди ручками і за мить, коли я ще навіть не встиг відкрити рота, міцно тулила до грудей свого ангела.
«Це мені?» — питав її щасливий погляд, звернений до мене. Діватись було нікуди: довелося признатися, що то був саме її ангел.
Лише після того, коли почула, що то її ангел і ніхто не збирається у неї його відбирати, вона відняла його від грудей.
При першому ж погляді на ангела нам обом стало зрозуміло, що з ним щось негаразд.
У ангела не було одного крила.
Я заходився нишпорити в порожній сумні, сподіваючись, що крихке порцелянове крило відломилося по дорозі і його легко можна буде приклеїти. А Олеся, схилившись над підлогою, шукала його на килимовій доріжці. Крило могло відламатися, коли вона з усіх сил пригортала його до себе. (Адже я був переконаний, що на ринку крило було!) Однак всі наші пошуки виявилися марними: крила ніде не було.
У розпачі я вже було вирішив, що немає іншої ради як знову їхати на ринок і повернути чоловікові цього бракованого ангела. Чи, принаймні, обміняти його на іншого, на такого, що має пару крил.
Але Олеся почала просити мене не робити цього.
Вона з усіх сил пригорнула ангела до своїх грудей, голос її тремтів, а в очах стояли сльози:
— Не забирай у мене мого ангела, — сказала вона таким тоном, що різав мені серце, — адже інший, навіть стократ кращий ангел, буде не мій.
— Але ж…, — почав було я, та вона не дала договорити.
— А те, що у цього одне крило, так це зовсім не страшно, — вела вона далі, — крило може вирости, може знайтися, а, може, у мого ангела зроду ніколи крила не було; може, щоб у ангела було два крила, дитина сама мусить докластися власних зусиль?
Я слухав і не вірив, що це говорить така маленька дівчинка, і що чути це випало саме мені.
— А на ринку того чоловіка вже може не бути, — далі вела Олеся, — або він не захоче забирати назад ангела, сказавши, що то його зіпсував ти.
Я мовчав, а вона трохи помовчавши додала:
— Але найгірше, коли він погодиться обміняти мого бідного ангела на нового, з парою міцних крил.
— Чому? — запитав я, — будь ласка, поясни.
— Бо я люблю цього, — сказала вона, — хіба не зрозуміло? Та й чи потрібен мені чужий ангел, хоч і красивий?
Я не знайшовся, що їй заперечити.
А вона продовжувала:
— З цим ми уже подружилися, а з новим хтозна як воно піде, — сказала Олеся, — та й хіба кидають друзів у біді?
— А хіба він у біді? — запитав я аби щось запитати.
— А хіба ні? Куди подітися в цьому світі моєму бідному ангелу, якщо я від нього відмовлюся? — відстоювала власну думку Олеся. — Хіба хтось інший його пожаліє, візьме у свій дім? Особливо після того, коли придивиться і побачить, що той однокрилий?
Вона говорила про ангела не як про порцелянову ляльку, а як про справжнього ангела-охоронця, якого кожна людина повинна мати якщо не від народження, то вже згодом знайшовши його. І в її словах відчувалася велика правда і якась могутня, досі невідома сила.
— Можна, він у мене залишиться? — врешті попросила вона і заперечити їй було несила.
Відтоді в нашому домі все змінилося.
Олеся поставила ангела біля свого ліжечка на вікно і щонайменше два рази на день з ним говорила. Вона говорила з ним увечері перед сном, розповідаючи що у неї цікавого трапилось за день. А вранці вона розповідала йому сни і плани на наступний день, одразу після того як прокинулась.
І з ангелом трапилось диво!
Коли дівчинка мала успіхи, коли була слухняна, коли не лінувалася — у ангела брунькувалося і, наче листочок на дереві, росло крило! Коли ж вона бешкетувала, була неслухняною і капризувала — крило згорталося в бруньку і знову ховалося всередину.
Причини появи чи відсутності крила були зрозумілі, хоча незрозумілі механізми такого дива.
Якщо припусти, що кожна людина має ангела, то коли це справжній ангел, у нього має бути лише одне власне крило, а інше він отримує від людини. Своїми добрими вчинками людина дає своєму ангелові друге крило — і тоді він літає. А своїми поганими вчинками людина відбирає у свого ангела крило — і тоді він падає.
Якби люди могли бачити ангелів, вони бачили б скільки їх літає в небі, спроможних саму людину піднести високо, аж до самих зір. А скільки однокрилих, тих, котрі через погані вчинки людей забули відчуття справжнього лету. Ходять, опустивши голову серед людей, вже не кажучи про тих, котрі падають.
Коли маленька дівчинка зрозуміла це, її поведінка докорінно змінилась. Вона робила лише ті вчинки, котрі давали можливість її ангелу літати і бути двокрилим.
Навіть я, дорослий, змінився.
І хоча я не міг бачити свого ангела, на прикладі ангела Олесі я пам’ятав, що він — з одним крилом, і лише від мене залежало чи навчиться він літати чи залишиться однокрилим.
Кожна людина залежить від свого ангела, котрий опікується нею, навіть від того, який з одним крилом, але так само і ангел залежить від людини. Завше треба пам’ятати, що кожен наш учинок матиме наслідок не лише для людей, котрі нас оточують і для нас самих, але й для нашого ангела.
Поки тривала ця історія з ангелом, минуло чимало часу. Весь цей час дівчинка жила в стані звершеного дива. Зворушений, я також неймовірно радів, що бодай у зрілому віці дістав підтвердження того, що на нашій планеті теж можливе диво.

ОЧІКУВАННЯ
Я помітив, що коли Олеся щось глибоко переживала, вона не йшла за розрадою до дорослих і не плакала, наслідуючи дітей. За прикладом дорослих дівчинка впадала в глибоку задуму. Таким чином у нашому спілкуванні утворювались паузи, якими я кожного разу користався, щоб й собі трохи порозмірковувати.
Якщо говорити про моє життя, то його умовно можна було назвати «життям в очі­куванні». І у цьому немає нічого дивного. Всі ми чогось очікуємо.
Одні очікують змін, інші — що зможуть збагнути таємницю життя, треті — що воно просто мине, а четверті — що колись виростуть.
У кожному такому чеканні є певний сенс, навіть якщо хтось очікує коли ж він розбагатіє чи гайнує свій дорогоцінний час на інші безглузді затії.
У цьому сенсі я не був жодним винятком.
Спершу я чекав коли закінчу школу, потім — коли почну самостійне життя, коли прийде перше кохання, коли одружуся, коли досягну успіху в житті, коли народяться діти.
Але це було те, що лежало на поверхні.
І лише тепер мені стало зрозуміло чого я чекав: я чекав цієї зустрічі.
Я передчував її, я як міг наближав її, я якимсь містичним чуттям знав, що вона відбудеться.
А ще — я писав вірші:

Вернусь із ночей
До твоїх очей
Потиском руки,
А краще — піснею.
Крізь густий ефір
Полечу до зір,
Повернусь назад —
Любов’ю чистою.
Лиш тебе одну
Ніжно пригорну,
Спокушу навік
Словами й чарами.
Через сотні літ
Вернемося у світ,
В світ, де люди ходять
Тільки парами.
Доленько моя,
Ти завжди , де я,
Ангелом кружляєш
Понад хатою.
Віра і любов
Нерозлучні знов,
З третьою сестрою
Теж крилатою.
З далечі доріг,
Там, де на твій поріг,
Міряю свою
Дорогу кроками.
Я тебе люблю,
Я тебе люблю
Чуєш? — я люблю тебе
Допоки ми.
З літа до зими
Нерозлучні ми,
Нерозлучні як
Дитинство з казкою.
Міцно обніми,
Нерозлучні ми,
Нерозлучні як
Любов із ласкою.
Доленько моя,
Ти завжди, де я,
Ангелом кружляєш
Понад хатою.
Віра і любов
Нерозлучні знов,
З третьою сестрою
Теж крилатою.


Я писав вірші, щирі і наївні, наполовину дитячі, котрі за інших обставин ніколи б не побачили світ. Але я навіщось писав їх, упродовж багатьох років і акуратно складав до шухляди.
Мабуть, я завше вірив і знав, особливо тоді, коли ні у що таке не вірив і нічого такого не знав, що настане такий день, прийде такий час і вони знайдуть свого адресата.
Я знав, що навіть коли через недолугість пошти чи забудькуватість відправника залишиться невідправленим якесь важливе послання, то, рано чи пізно, адресат сам до нього прийде, якщо воно буде для нього вкрай необхідним.
Саме так воно й сталося. Олеся прийшла до віршів. Вона притягнулася сюди. Тепер вона забере їх із собою, з цього світу, у свої, безумовно кращі світи, де їм, сподіваюся, буде добре.
А мені, натомість, залишить всього потроху:
Трохи туги, щоб завше пам’ятати про ту, котра була тут і пішла назавжди. Трохи болю, щоб ніколи не забувати, якими далекими є два наші світи. Трохи світла, щоб ніколи не згасала надія на новий день. Але найбільше — любові.


ЗАВЕРШАЛЬНА СЦЕНА З ДІВЧИНКОЮ
Не знаю звідки з’являються ці відчуття, але якоїсь миті я відчув: настав час прощатися. Воно прийшло несподівано, десь із глибини і я злякався.
— У мене таке відчуття, що завтра вранці не застану тебе, коли прокинуся, — одного вечора сказав я Олесі, вкладаючись спати.
— Справді, — не заперечувала вона, — мені вже час вирушати.
— Ти хотіла піти не попрощавшись? — запитав я і голос мій зрадливо затремтів.
Дівчинка довго мовчала перш ніж сказати:
— Найкраще це робити у сні. Тоді можна уникнути цієї важкої сцени прощання.
— Я не спатиму всю ніч! — вигукнув я у відчаї.
— Не треба. Прошу тебе, — як маленького почала вона мене вмовляти. — Буде боляче тобі і мені. Ми обоє легше це переживемо, коли я непомітно зникну.
— Ти могла б зостатися, — спробував я ще так врятувати ситуацію.
— Ти ж знаєш, що це неможливо, — сказала Олеся з жалем. — Вони такі різні — наші світи. Мені було б важко тут, а тобі ще зарано до нас. Але ти прийдеш, я впевнена, і ми зустрінемось, щоб бути разом.
— Коли ж настане цей час? — запитав я з якоюсь надією.
— Коли все, що запланував зробити у цьому житті, виконаєш.
— Довго доведеться чекати.
— Нічого, — сказала вона, — адже ми, люди, терплячі.
Мені було приємно чути, що вона прилучає себе до людей, і Олеся це знала.
— Одначе, гарно ми з тобою провели час. Як ти гадаєш? — запитала дівчинка після якоїсь паузи.
— Гарно. Все наче у сні, — відповів я і додав: — Тому — неправдоподібно гарно.
— А хто я, по-твоєму? — запитала дівчинка якось дуже серйозно.
— Ти? — перепитав я і не знав що відповісти.
А й справді — хто вона? Невже та, що приходить у сні?
— Я дуже не хотів аби ти була лише моїм сном, — сказав я і голос знову мене зрадив.
Здається, вона все зрозуміла.
— Спи, — намагаючись заспокоїти мене, сказала дівчинка, хоча мало би бути все якраз навпаки, — сьогодні не відбудеться нічого такого, чого не мало би статися.
Легко їй казати.
— Ти ж знаєш: все найголовніше у нас відбувається у сні, — сказала вона наос­танок.
Так. Я знав це. Але у мене було неспокійно на душі. Я був безсилий щось змінити, а від безсилля хотілося плакати.
Однак навіть цього я не міг собі дозволити. Якщо мені було так важко, то як мала почуватися вона? Я мусив бути сильним і допомогти дівчинці пройти це непросте випробування.
— Зустрінемось, — наче оглянувшись назад, ще раз запевнила мене вона і на цей раз я знав, що це була правда.
А вже за мить я наче стрибнув з парашутом і провалився в повітряну яму.
Мабуть вона таки справді могла керувати сном. Бо чого в цю ніч мені тільки не наснилося!
Ельфи і феї, маги і чаклуни, далекі світи і зірки, і, звісно ж, цивілізації, які існують паралельно з нашою. Зрозуміло, що вони роблять уві сні, і тепер я вже знаю як сам туди потрапив.
Олеся допомогла мені. Без її допомоги мені туди добратися було б надзвичайно складно.
Видається, що ця казкова галактика, посеред якої знаходиться планета квітів та снів, існує паралельно з нашою. Тобто, вона всюди і навкруги, а посланці з неї час від часу приходять до нас, щоб нам про це нагадати.
Але хто тепер мав мені все докладно розтлумачити?
Дівчинка відбула, а я залишився без компасу, без необхідних знань, з обмеженими можливостями і, щонайгірше — без провідника, геть безпорадний.
ДВІ ПРОЩАЛЬНІ ЗАПИСКИ
Не знаю скільки часу дівчинка пробула у мене — може, день, може, вічність, може, місяць, може, мить — оскільки годинникові я більше не довіряв, телефону чи телевізора у мене не було, а з сусідами я не спілкувався. Просто коли того вечора я вкладав її спати, то раптом зрозумів, що вночі вона відлетить на свою планету і вранці я її не побачу.
Так воно й сталося. Коли я прокинувся вранці наступного дня, то одразу зрозумів, що гості у моєму домі не стало.
На столі лежала записка:

«Пробач, що йду не попрощавшись.
О третій ночі наш зореліт (будемо називати його так) пролітав досить близько від ноосфери землі і я, без особливих зусиль, змогла до нього дістатися.
(А наступного хтозна скільки довелося б чекати.)
Тобі якраз снився той чудовий сон і я не хотіла його переривати. Адже сон — це головне. Він — не мить. Він — назавжди.
Але не хвилюйся. Я завжди буду поруч. А ще — у мене є подарований тобою ангел.
Якщо колись тобі захочеться поспілкуватися зі мною — дочекайся ночі, лягай і спи, і я обов’язково з’явлюся.
Навіть якщо вранці тобі здаватиметься, що тобі нічого не снилося — не зважай: те, що ти не пам’ятаєш сну, зовсім не означає, що його не було і ми не бачилися.
Мені буде приємно, якщо час від часу ти мене згадуватимеш.
Навряд чи я ще колись зможу відвідати твою планету. Тож чекатиму тебе тут.
Прощавай.
До зустрічі.
Олеся».

Ось така записка. Що тут коментувати?
Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа, я й досі не знаю.
Зрештою, це не так важливо. Значно важливіше інше: коли такі посланці приходять — а у мене є підозра, що, у свій час вони приходять до всіх без винятку людей — ті починають мінятися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять в дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини.
Мені було сумно без тої, котра принесла стільки світла у моє життя. А ще я знав, що жити як раніше вже не зможу.
Звісно, я багато чого не встиг у неї розпитати і після того, коли вона зникла, дуже жалкував, що докладніше не довідався про те місце, звідки вона прибула і куди повернулася.
Мені було сумно. Я плакав.
Але така несподівана поява дівчинки у моєму житті була для мене добрим знаком. Вона стала для мене провісником великих перемін. Але про це я розповім якось іншим разом.
Згодом, крок за кроком, я намагався пригадати все, що відбулося тут і, здається, мені це вдалося.
Наостанок я мав хоч якось віддячити дівчинці, котра повернула в моє життя ельфів і гномів, знову змусила повірити у добрих фей і золотих рибок та навчила розуміти мову дверей, вікон і навіть старого письмового стола, бо за час її перебування тут я не встиг цього зробити. Тому, навздогін їй, пишу цю книжку.
Нехай вона стане посланням для усіх дорослих, котрі, можливо, досі не чули голосу маленької дівчинки у власній душі і, водночас, пам’ятником цій світлій постаті.
А ще — я присвятив їй вірша. Я назвав його «Проста казка».

Появись у сні
Казкою далекою,
Якось по весні
Прилети лелекою.
Спалахом вгорі,
Золотистим променем,
Шепотом зорі,
Незабутнім спомином.
Прилети здаля
Птахою-кометою,
Будь мені завжди
Сонцем і планетою.
Піснею влети
У відкриті двері,
Віршем оживи
Вранці на папері.
Скупана в огні
Остудися росами,
По моїм житті
Йди ногами босими.
Звий собі гніздо
У моїх долонях,
Жду тебе щодня,
Наче сонця сонях.

До побачення, Олесю. Спасибі, що була у моєму житті.
Не кажу «прощай», бо, переконаний, що ми колись ще обов’язково зустрінемося.
Може, у цьому, а, може, у іншому житті. Але це вже не так важливо.
Я — чекатиму.

Немає коментарів: