"Неопалима купина" вітає своїх читачів тепер і в електроннім варіанті!!!

Тут Ви зможете прочитати вибрані статті з нашого журналу, познайомитись із нашими книгами, а також буди в курсі усіх наших новин!!!

Нагадуємо передплатний індекс часопису "Неопалима купина"-
94689 - 7 гривень 67 копійок на місяць!!!

94690 - бібліотечка журналу - справжній зріз сучасного літературного процесу! Щодватижні нова книжечка!!!

...вартість передплати на місяць - 5.57 !!!

І останнє - (найголовніше) - як Ви щось пишете, то бігом несіть нам!!! Висилайте на адресу в Києві - вулиця Олеся Гончара, 52, офіс 17! (або ото просто й приходьте із своїм свіженьким рукописниченятком під пахвою !!!)

Телефончик наш (воно ще й факсо) - (044)
486-18-17

23 квітня 2008 р.

РОДОВІДНО-БІОГРАФІЧНІ ЖАНРИ В ДАВНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Валерій ШЕВЧУК



РОДОВІДНО-БІОГРАФІЧНІ ЖАНРИ
В ДАВНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ


Скажемо насамперед, що ніхто досі не збирав у тематичний, антологічного характеру збірник твори вказаного у заголовку жанру, хоча розсипано, за різних оказій вони друкувалися, не раз і в рідкодоступних виданнях. І це при тому, що ці пам’ятки мають виняткове значення і для встановлення даних біографій більш чи менш значних особистостей з нашого минулого і для уявлення про родове життя представників освіченого стану, ба для встановлення хронології і їхнього життя і суспільних діянь, адже на раз трапляється (визначаю тільки тут ці дані й зафіксовано), що в певних випадках може скорегувати встановлену хронологію.

Звісно, я на ставлю перед собою мети подати повну інформацію про такі пам’ятки, задум був скромніший: з одного боку, дати уявлення про ці мало вивчені жанри, у межах яких творилися родовідно-біографічні твори; показати, з другого боку, їхній прохід у часі, тобто визначити традиції, зупинившись на яскравіших зразках. Але в усьому має бути межа, адже йдеться про величезний часовий простір, починаючи з XI, коли ці жанри почали з’являтися, аж по XIX століття – в останньому створено також значний масив подібних творів, але з того століття, що вже виходить за межі набраного мною часового простору, я вибрав тільки ті зразки, в яких оповідається про людей найпізніше з початку XIXст., а в основному – XVIII-го, тобто хронографію про тих людей, котрі були політично пов’язані з Козацькою державою, а в культурному ракурсі – з явищами українського бароко. Зрештою, масив родовідно-біографічних творів XIX ст. – це окрема тема, досить багата на пам’ятки, але принаймні цей вибір дасть змогу більш-менш повно визначити рух жанрів у часі, який мене цікавить. Відтак значення пам’яток не тільки історичне (це головна їхня вартість), а й літературне, тому до чисто історичних пам’яток докладаються й літературні, бо їх годі поміж себе розділити – одні одних цікаво доповнюють, і це доконаний факт.

Найдавніший і найвідоміший родовідно-біографічний (чи тільки біографічний) жанр – житія, розділяю їх на світські та церковні. З постанням літописання серед світських вирізняються передусім княжі житія, але в «Повісті врем’яних літ», найдавнішому нашому літописному зводі події біографії тієї чи іншої державної особи не групуються в окремі оповіді – ця традиція з’явиться хіба в XVI столітті у М.Стрийковського, а пристосовуються до літописної форми, тобто подаються по роках, які складають літописа, а отже, – в розсип. Упорядники т.I багатотомового видання «Тисяча років української суспільно-полі­тичної думки» В.Яременко та О.Сліпушко (К., 2001) спробували повибирати ті дані з різних літописних подань, створюючи тим самим княжі житія – такий підхід можливий, але при встановленні автентичних пам’яток жанру ще дочасний, адже житія ще не відірвалися, сказати б, від тіла літопису в окремі закінчені твори родового-біографічного жанру, хоча ембріони жанру складають. Ми цим шляхом не підемо, а оглядатимемо княжі житія ті, що утворюють окремий твір і то з різночасся.

Деякі із княжих житій, присвячені таки князям, але тим, котрі пізніше проголошені святими (княгиня Ольга, Володимир Великий, Борис та Гліб, Михайло) із княжих перетворились у церковні житія, відтак здобули рис агіографічних оповідань, отже, від природи княжого житія, певною мірою, відірвалися, перерісши із історичних пам’я­­ток у літературні, а відтак захопивши побіч із достовірними фактами їхніх біографій елемент фантазійний, що чинився з потреб церковної пропаганди – в цьому типі фіксуємо з’єднання княжого житія із агіографічним, хоча природа одного й іншого різна: в княжому житії літописна, в агіографічному – християнсько-дидактична. Такого типу оповідання (про княгиню Ольгу чи Володимира Великого) могли бути створені ще в часи Київської держави, але ті зразки до нас не дійшли, відтак про княгиню Ольгу знаємо агіографічне оповідання хіба за списком XVII ст., а одночасно за «Четьями Мінеями» Д.Туптала, хоч основа їхня могла бути й давня, з XI–XII століть, коли в нас фіксується агіографічна традиція. Але річ певна, що з протягом часу оповідання цього типу набирали літературних ознак наступних епох. Як відбувався цей процес, яскраво видно із «Житія преподобного отця нашого Симона» із 1661 року. Досить його порівняти із первовзором із «Києво-Печерського патерика», щоб помітити, що оповідання із XVII ст. зазнало значної стилістичної обробки в дусі бароко (як зазнавали й відбудовані тоді київські храми), воно просторіше давнього, є й текстові зміни, а основне, тут ужито барокової поетики, зокрема принципу концепту, в основу якого кладуться поняття: сонце, місяць, зірки. Через це Симон тут прикрашений «мисельними зорями, місяцем та сонцем»; печерські святі «примножені наче зірки»; святий Теодосій «як місяць, примножував оті зорі»; Симон обмислював подвиги Антонія «немов світозарного сонця» і т.д. Давні агіографічні, ба княжі, житія того не знали, їхній стиль простий, оповідь стриманіша. Те саме стосується і до опо­відань про Володимира Великого, зразки яких знаємо також із XVII століття.

Як уже сказано, княжі житія відриваються від літописного тіла вже в «Хроніці» Матвія Стрийковського, яка справила на наше літописання значний вплив, згадати б значною мірою від неї залежну «Хроніку» Т.Софоновича з другої половини XVII ст. – саме він подав цікаві зразки житій українських князів – для прикладу – його житія Ярослава Володимировича і Данила Романовича. М.Стрийковського, здебільшого звуть польським літописцем, звісно, таким він був, бо широко описував події польської історії, але правильніше його називати істориком Великого князівства Литовського передусім, а вже тоді польським та українським. І це він чинив за ренесансною традицією, подавши і власну маніфестацію у вірші «На ту саму «історію» Є.Є.Тишовицький, староста смоленський», де є такі рядки:

Дотіль Литва, Жмудь, Русь теж Стрийковському має
Чинить свою подяку, скільки час триває…

Відтак, віддаючи йому подяку, скажемо, що після нього в українській літописній традиції почали писати історію через осіб правителів, у нас – князів, відтак створювалися самостійні княжі житія, пізніше й житія гетьманів та інших державних діячів; особлива увага при цьому надавалася князям із коліна Рюриковичів – Острозьким та Четвертинським, а з роду Гедиміновичів – Вишневецьким.

Житія ж агіографічні, як сказано, творилися на інших підставах. Найдавнішим, що до нас дійшло, треба назвати «Повідання про святих Бориса та Гліба» з XI чи XII ст., оповідь про яких творилася не так для закріплення історичної про них пам’яті, як з метою дидактичною, про що вістить уже афористичний початок: «Не буде невинним лихий, а нащадок праведних захований буде». Відтак Борис та Гліб подаються тут як «нащадки праведних», але саме оповідання твориться більш у стилі літописної оповіді, тобто фактографічної, аніж при грі фантазії, що так властива агіографічним творам, автори яких розуміли присутність Бога у нереальних житейських виявах, що звалися чудами і при неймовірних ситуаціях, хоча Бог у розумінні філософів XVII–XVIII ст. – це найреальніша реальність і творець найімовірніших ситуацій, тобто світової гармонії, тоді як чуда – вислів дисгармонічний, що порушує природний, а отже, Божий закон. Але саме на такій основі й почала творитися фантастична література, хоч фантастичного елементу в «Повіданні про Бориса та Гліба» ще небагато. Таким чином агіографічне оповідання (і це яскраво видно вже у «Києво-Печерському патерику» із XIII ст.) здобуває з’єднання із чудодійним оповіданням, через що воно з історичної точки зору менш ймовірне порівняно з літописним, де реаліка має більше значення, ніж вигадка, хоча й тут відбуваються зміщення в догоду навчальності твору чи політичній тенденції.

Найвидатнішим письменником в обох жанрах, літописному та агіографічному, можна назвати Нестора-літописця (1056–1114), автора однієї з редакцій «Повісті врем’яних літ» і ряду творів агіографічних: «Сказання про Бориса та Гліба», «Житія Теодосія», а також трьох оповідань, уведених до «Києво-Печерського патерика»; «Сказання про те, від чого дістав назву Печерський монастир» (фактично це житіє св.Антонія, засновника Києво-Печерського монастиря), «Слово про перенесення мощів преподобного отця нашого Теодосія Печерського» і «Сказання про святих перших черноризців печерських». Саме агіографічні житія Нестора-літописця і лягли в основу «Києво-Печерського патерика» і саме цю працю продовжили Симон та Полікарп, витворивши в такий спосіб найдавнішу збірку агіографічних оповідань, творену в стилістиці християнських синаксарів, лімонаріїв та Четьї Міней, але в цьому випадку йдеться про святих лишень одного монастиря.

Чи можна вважати цю книгу історичним документом і за нею вивчати реальне життя подвижників того монастиря? Певною мірою так, але дуже обережно: без сумніву ті оповіді трохи реаліки захопили, але вони, більшою мірою, пам’ятки таки літературні, котрі мають у собі й запозичення книжні і значною мірою фантазовані через поетику християнських чуд. Але саме завдяки творам Нестора-літописця. Симона та Полікарпа в українській літературі було закріплено основи жанру агіографічного оповідання, яке здобуло особливий розквіт у XVII ст., коли «Патерик печерський» було вперше видано друком – досі існували різні рукописні редакції, зокрема Арсенівська з 1406 року і дві Касьянівські з XV століття. Ввійшов «Києво-печерський патерик» до великої «Четьї Мінеї» митрополита Макарія (I пол. XVI ст.), в XVII ст. свою переробку збірки зробив С.Косов, що вийшла польською мовою в Києві («Патерикон», 1635), існує рукописна редакція Й.Тризни, а в 1661 році в Києві-таки вийшов друком «Патерик або Отечник Печерський», що його проблематично приписують І.Гізелю – ця книга виходила ще в 1678 та 1702 роках. Значною мірою, ввійшли оповідання патерика і до знаменитих «Четьї Міней» Дмитра Туптала (II пол. XVII – поч. XVIII ст.), а в 1763 р. в Києві видано «На славу святої єдиносущої Тройці» – це збірка служб святим Києво-Печерського монастиря, тобто героям «Києво-Печерського патерика», що ремінісцензувалась у духовну поезію. Як бачимо, традиція, започаткована Нестором-літописцем і закріплена Полікарпом та Симоном у «Києво-Печерському патерику» мала довгу протяглість у віках і зумовлювала постання інших агіографічних житій, як «Страждання святих новоявлених мучеників Михайла, князя Чернігівського й Теодора, боярина його» чи «Житіє та життя отця нашого Йова Ігнатія із Любарова» (про Й.Конягиницького), анонімне «Житіє святого отця нашого Димитрія Ростовського» чи «Житіє і страждання святого преподобного Макарія» здогадно Т.Петровського, житіє уніятського архієпископа полоцького Йоасафата Кунцевича тощо. Інколи вони творяться у формі документального життєпису, а часом захоплюють і поетику чуд.

Загалом же чудодійне оповідання від житійного починає в XVII ст. відділятися. Окремі збірки про чуда творять П.Могила, А.Кальнофойський з його «Тератургимою» 1638 р., І.Денисович в «Параргоні чудес» (1639), І.Галятовський («Скарбниця потрібна», 1678), Т.Софонович – «Повість про преславні чуда святої великомучениці Варвари», Д.Туптало в «Руні орошеному» (1680) тощо. Завершує традицію житій по-справжньому визначний твір М.Ковалинського «Життя Григорія Сковороди», написане 1794 року, як визначає автор «в давній манері», тобто в поетиці житій. Твір повний розмислів і оповідає не лише колізії життя визначного філософа, але й подає виклад основних його філософських постулатів – йдеться про його твори, а загалом для автора Г.Сковорода той, «хто постає між віч­ністю і часом, світлом і пітьмою, істиною і неправдою, добром і злом», але вибирає «істинне, добре, досконале».

Своєрідним жанром родовідно-біогра­фічної літератури стали повчання, що є водночас твором дидактичним з викладом науки батька дітям чи діда внукам, а водночас це твори й автобіографічні. Основником цього жанру в Україні належить уважати великого князя київського Володимира Мономаха – це найдавніша автобіографія з повчанням у нашій літературі, що дійшла до нашого часу. Написано її перед смертю, тобто після 1117 р. помер же князь в 1125 році, відтак здобуває собі ще й форми заповіту дітям, водночас, це визначна державотворча пам’ятка, в якій узагальнено образ християнського володаря. Тут багато цитат із Святого Письма, найбільше з Псалтиря, немало розмислів, а водночас викладаються віхи власного життя. За своїм значенням «Повчання» Володимира Мономаха залишилося, як неперевершений своєю фактографічністю та мислительною потугою твір.

Автобіографії творяться і в подальшому часі. З XVI століття знаємо їх три і всі цікаві. Так визначний український мислитель XVI ст. Станіслав Оріховський в 1564 році творить автобіографію в листі до Яна Франциска Коменддоні, який згодом стане папським нунцієм у Польщі та кардиналом; при цьому автобіографія твориться на пропозицію самого адресата. Генеза цього послання практична: мислитель виправдовувався за порушення приписів, зокрема щодо целібату, римо-католицької церкви, в якій перебував священиком; вона фактологічна, ділова і має велике значення для пізнання так званої «римо-католицької руси»; тут автор зве своєю Батьківщиною Україну («Вітчизна моя Русь»), водночас – це докладний виклад віх особистого життя мислителя. А найближче до «Повчання» Володимира Мономаха стоїть «Настановлення дітям і правила до їхнього виховання, розпорядження про влаштування церков, шпиталів та школи», написане 11 липня 1577 року Василем Загоровським, який тоді перебував у татарській неволі, куди потрапив після однієї із битв із нахідниками. Так само, як твір Володимира Мономаха – це заповіт. Загалом заповітів у той та пізніший час писалося багато, але їхні автори переймалися виключно передачею дітям та родичам свого майна, реєстр якого там сухо викладається. Нераз заповіти подають розписи родини, відтак, коли хтось із тієї родини вписав своє ім’я до історії, ці розписи можуть стати і вельми цікаві, набуваючи часом і характеру родинної хроніки. Таким є «Духовний заповіт» Василя Гулевича від 1601 року, адже саме він був батьком знаменитої Гальшки Гулевичівної, котра фундувала Київське братство зі школою, яка виросла потім до академії і стала духовним серцем України; вже через це розпис її родини в заповіті має значне історичне значення.

Але «Наставлення дітям» В.Загововського вартісне з іншого боку, бо тут віднаходимо не тільки розпис його родини, з лона якого, до речі вийшло знамените «Пересопницьке євангеліє», але й програму життя й діяльності національно-свідомого шляхтича, який цікавився не лише приватними справами своєї родини, а брав близько до серця проблему виховання своїх дітей і творення в своїх маєтках культурного осередку, де мав бути шпиталь – місце притулку для старих та уломних, новопобудована церква, а головне, школа для довкі­льних дітей, в якій дяк мав переписувати стародавні книги. Таким чином, саме завдяки таким людям, як Василь Загоровський, не байдужим до творення культури та просвіти в своєму народі, та культура в той час і творилася, принаймні можемо побачити, як це практично відбувалося. Побіч із тим твір автобіографічний і доносить через авторське «я» події та факти свого життя.

Залишив докладно розписану віршем автобіографію згаданий вище Матвій Стрийковський, але знову-таки своєрідну. Тут трохи оповіджено про дитинство та навчання, докладніше про написані та видані книги, але найбільше оповідається про близькі й далекі мандрівки з пригодами. Отже, автобіографія тут сполучається із поетикою пілігрімської літератури; у цій традиції пізніше напише свої знамениті «Мандри» Василь Григорович-Барський, відтак його об’ємний твір стане просторою автобіографією з одночасним описом усьо­го побаченого – так чинили й інші творці пілігрімської літератури. М.Стрийковський до автобіографії докладає ще й вірші невдячникам автора (Зоїлам) і прихильні від­гуки різних осіб про працю його життя «Хро­ніку», видану в Кролевці в 1582 році, сюди й автобіографію й супутні вірші й уміщено.

Усі три автобіографії з XVI століття створено в поетиці Ренесансу, який зосереджував увагу на окремій людині і визнавав її вартісність у світі, не раз вивищуючи її. Вивищувало окремих осіб і Бароко, але прихильники цього світобачення воліли писати своє ім’я та прізвище на титулках найдрібнішими літерами, або й не позначали його зовсім – у моралі було самоупослідження автора – традиція порушується у XVIII столітті, коли знову з’являються під впливом Просвітництва більші автобіографічні викладки.

Так уніятський митрополит Юрій Винницький уводить свою коротку автобіографію до «Записника» від 1708 року, але вона є скупим реєстром фактів. Такі ж лапідарні автобіографічні замітки «Моє життя», складені із «Заповітом» у 1771 році у формі повчання із наказами внуку М.Бонячевського; творить свою автобіографічну оповідь С.Лукомський та Г.Політика, у формі «Діяріуша» Д.Туптало та І.Горленко – записки останнього вклав у родовідне сказання про Горленків Ілля Квітка. Всі ці пам’ятки приносять цікавий автентичний документальний матеріял про згаданих осіб та їхніх родичів чи оточення.
Але вершиною цього жанру у XVIII столітті треба визнати «Моє житіє і страждання, мною, Іллею Турчиновським, священиком і намісником березанським написане в пам’ять дітям своїм, і внукам, і всьому потомству» від 1746 року – на жаль, ця високоцінна пам’ятка не дійшла до нас повністю – втрачено кінця. Як бачимо з самого заголовку, автобіографію написано, як і твори Володимира Мономаха, чи В.Загоровського, чи М.Бонячевського у формі повчання дітям та внукам. Вартість же цієї пам’ятки не в тому, що її писала визначна особистість, а що це оповідь про життя й пригоди одного з численних представників так званих мандрованих школярів – особливого стану, що поповнював склад учителів у нижчих школах. Вони співали в церковних хорах, виставляли театральні дійства, шукали й собі шкіл для підвищення власної освіченості, творили свою особливу школярську чи нищенську поезію, витворивши оригінальне й цікаве низове бароко, а відтак розносили й свою освіченість у своєму та сусідніх етносах. Вони не видавали книг, але творили їх рукописно, а бувало, ставали й духовними світочами народу, як ним став Григорій Сковорода, людина довгий час цього-таки середовища, але із розумом та освіченістю вищої міри.

Осібно варто повести мову про генеалогічні оповідання. Вони могли бути поетичні та прозаїчні, але в основу клали родовий розпис, тобто історію того чи іншого роду, зупиняючись підчас на окремій, часом визначній, особистості. Так у продовження княжих житій описували князів уже нового часу, XVI–XVII століть, які ще не відірвалися від свого етнічного кореня, а продовжували жити в натуральному етносі і при старожитній вірі. Свого часу при зрості польської експансії це мало велике значення при обороні задля збереження національної ідентичності. Найбільше писали про князів Острозьких, Вишневецьких та Четвертинських, які вважалися чільними українськими родами, своєрідними батьками нації. На це були свої підстави, бо, як уже згадувалося Острозькі та Четвертинські були Рюриковичами, тобто спадкоємцями київського престолу, а Вишневецькі та Корецькі – Гадеміновичами, спадкоємцями престолу литовського.

Князь Костянтин-Василь Острозький закономірно вважався чільником української нації (в його часи поняття нації в українському середовищі вже існувало) і сам це добре розумів, відтак перетворив родове місто Острог не тільки в політичну, але й у культурну столицю України, зібравши сюди учених мужів, заснувавши вищу школу і друкарню, що видавали книги, потрібні в тому часі, тобто створивши потужного українського культурного осередка. На це не шкодував кошту.

Величаву поему на честь К.-В.Острозького видав у 1600 році Симон Пекалід, вмістивши в ній генеалогію роду Острозьких, де свідчив:

Роду історія: славиться років сімост герб Острозьких,
Пращури знатні його та могутні, якими Русь наша
Вславилась завжди: ось пращур наш Рус став відомий у світі,
На берегах Бористена князь Кий спорудив моцну кріпость.
Рюрик з великим старанням об’єднав всіх жителів диких,

– отже, родовід ведеться з IX століття від Рю­рика, але в пращури записується і легендарний князь Рус і за­сновник Київської держави та Києва в ранньому періоді Кий. І далі подається розпис князів, аж доки князь Данило, безпосеред­ній предок Острозьких, став королем:
… Галицьке згодом князівство
Йде і несе нагороду – корону для Руського краю.

Поему написано з сумного приводу: розламу спілки українських князів («князівської Руси») із козаками, зокрема тут описується повстання, а властиво заколот, К.Косинського, яке закономірно осуджує­ться, бо привело, певною мірою, до розколу нації, батьком якої й був князь Костянтин-Василь, адже:

Сам він приніс ось корону монарха найвищого, й врешті
Нову величність, що бачила різні уже небезпеки,
Бажаний погляд змогла піднести в піднебесся високе, –

тобто йдеться про відновлення української Князівської держави, ясніше не скажеш. Відтак генеалогічний розпис роду Острозьких подається як славні діла, що їх чинили гідні нащадки гідних батьків та дідів, які й описуються аж до Федора, князя Острозького, знаменитого батька князя Костянтина-Василя Костянтина Івановича Острозького, описуються і їхні подвиги, також славиться Острог, як княжа й загалом культурна столиця, а сам Костянтин-Василь зветься Аполлоном:

Князь Костянтин – Аполлон наш прекрасний, достойний
Краю обширного…
Подібний, навіть просторіший розпис генеалогії Рюриковичів подає Іван Домбровський у поемі «Дніпрові камени», виданій близько 1619 р., і в цей спосіб не лише твориться розпис славетного роду, але й української державної традиції, що її наступником був рід Острозьких.

У тому-таки часі, тобто 1621 року написав своє генеалогічне оповідання про князя Костянтина-Василя Острозького, ввівши його до свого полемічного трактату «Палінодія, або книга оборони», Захарія Копистенський, де прямо сказано, що князь веде родовід «від славного Володимира, в святому хрещенні Василя, монарха великого, і Данила – князів руських нащадок… перший поміж князів руських, великий наступник та втіха всього народу руського, мур залізний на українах» (тобто на кордонах краю). За жанром оповідання належить до похвал, отже, має панегіричний характер, але й подає генеалогічні викладки, говорить і про синів князя Костянтина-Василя. Загалом автор рівняє його з царями (так само чинить у геральдичному вірші Д.Наливайко, про що далі), переоповідається розмова князя з польським королем Стефаном Баторієм, що доповнює характеристику князя.

Але рід Острозьких не зумів утриматися на своїй високій позиції: після смерті Олександра Костянтиновича Острозького, а тоді й головного чільника Костянтина-Василя, двоє юних синів Олександра Костянтин та Іван у загадковий спосіб померли, а дочка Анна-Алоїза була одурманена єзуїтами, відтак славетний рід зійшов з історичної сцени – вважається, не без допомоги єзуїтів. Відтак інший чільник духовного й культурного життя України Петро Могила, пише оповідання «Про загибель роду Острозьких», яке можна назвати генеалогічним лише тому, що вістить про кінець цього найславнішого родового дерева і є ніби доповнення генеалогічного розпису інших авторів. Це ж оповідання назагал житійне, але, хоч ідеться про світських осіб, написане в агіографічній поетиці із містичними вплетеннями, не без конфесійної ідеології полемічного зразка: відхід від віри карається Богом. Про це оповідає княгині Анні Костчанці, матері юних Острозьких, якийсь пілігрім через листа, попереджаючи княгиню, бо йому, мовляв, явився Божий янгол і наказав ознайомити княгиню, «аби ти синів своїх Костянтина та Івана від віри не відводила», інакше вони «в одному році помруть», що й сталося з деяким зміщенням: у 1618 році помер Костянтин, а в 1619 «того ж місяця, і дня, і години, коли минув один рік, Іван, молодший». Відповідно кладеться мораль: «Знайте-бо, о доброродні руського православного роду гілки, що залишилися, і не зваблюйтеся відпасти до іншої віри, але твердо й нерушно в ній стоячи, утверджуйтесь; коли ж відступили від правовір’я, повертайтеся знову і прийме вас Бог» – проблема ставиться вельми актуальна на той час, бо саме тоді українські князі та шляхетство масово відступали від своєї віри, через що П.Могила вістив: «Згадайте-бо собі, о православний, благочестивий роде руський, як багато князів, доброродних панів має Мала Росія, і доки пробувають у грецькому правовір’ї… звеличені, славні і примножені були. Коли ж православ’я відступилися, то невдовзі із шумом погинули і пам’ять їхня зникне», тобто подано моралістичну проповідь, яка мала свої реальні підстави, бо подібне сталося і з родом Вишневецьких – це можемо простежити через родовідно-біографічні твори, що оповідають про цей рід, з-поміж якого знаємо й українських національних героїв – знаменитий Байда-Вишневецький, засновник Запорозької Січі, але й ренегатів, як звісний Ярема Вишневецький.

Досить високо, як український патріот, оспіваний був у 1585 році, здогадно Жданом Білицьким, брат у перших Байди Михайло Вишневецький – староста черкаський, а потім каштелян київський – про це вістить поема на його честь «Епіцедіон». Михайло не чинив таких екстравагантних діянь, як Байда, утримуючись у межах законів Річі Посполитої, але обоє вписуються в історію українського державотворення; Михайло ж подається як будівничий Князівської України, відтак автор «Епіцедіону» називає його гетьманом України (до речі, вживаючи цю назву досить послідовно: не Русь, а саме Україна), вістить про оборонні подвиги князя Михайла супроти татар та московитів, що несли Україні загрозу кожен зі свого боку (Байда, правда, намагався порозумітися з Москвою, але марно), а ще князь Михайло створив у своєму маєтку рицарську школу для військового навчання шляхетської молоді. Одне слово, його, Михайла:

Ворожая великість ніяк не лякала,
Був не страшний москвитин і турчин з завоєм,
Татарин войовничий з кроволийним боєм.

Вказується й на литовське коріння цього роду:

Був предок того князя від роду значного,
З Литовського князівства ішов здавна, з того
Славетне було плем’я Корибута цього.

Ще в заслугу князя Михайла ставиться відновлення зруйнованих городищ в українській землі. Загалом твір можна назвати житієм пропам’ятного гатунку, адже писався на смерть князя-героя.

Загалом рід Вишневецьких досить міцно тримався православної віри й українських традицій, а матір’ю відступника Яреми була відома Раїна (чи Ірина) Могилянка з не менш славного для України роду Могил, яка прославилася меценацтвом для православних монастирів. Але Ярема був зваблений у молодому віці, перейшов у римо-католицизм і став лютим ворогом свого народу. На це відступлення написав лист-плач тодішній київський митрополит Ісая Копинський (1631 р.):

"Великий жаль, милостивий княже, – писав митрополит, – серця нашого усіх нас, духовних і всього православного християнства обіймає, бачучи Вашу княжу милість, пожадану втіху нашу, що не наслідуєш старожитної релігії грецької предків і батьків своїх; не менше плаче і ляментує церква Божа, матір наша, що нею, Ваша княжа милосте, зволяєш погоржувати». Є тут і генеалогічна викладка роду Вишневецьких:

«Почавши від Ольгердів, прадіда Вашої княжої милості» до засновника родової гілки Дмитра Корибути, князя сіверського, та інших предків до Яреминого батька Михайла, котрий «велику славу має усюди». Відтак «предки й покоління Вашої княжої милості – всі були славнії і мужнії рицарі, всі були релігії грецької, і їм те нічого не шкодило, а від того ще славніші були» і «Ваша княжа милість тільки один від них мав би бути відлучений?» І ставиться закономірне запитання: «Чому Ваше княжа милість не маєш вірі предків своїх наслідувати, у яких Ваше княжа милість народився?» Говориться, що князь дався «звестися людськими намовами». І закликається не даватися «зводитися політичними раціями». Через такі вчинки, прирікає митрополит, «вічне на тому неблагословенство буде залишатися». Цікаво подано факт, що мати Яремина, вмираючи, прокляла сина за відступництво. Ось ці слова: «Знаємо всі, милостивий княже, від якими страшними умовами з боку релігії та обов’язками і клятвами родительки Вашої княжої милості, з цього світу сходячи, залишила – на чиї то душі впаде?» Годі при цьому не зазначити: ця гілка Вишневецьких висякла на сині Яреми Михайлі, хоч той і став польсь­ким королем.

Здавалося б, тодішня українська суспіль­­ність мала б цілком відвернутися від відступника, але в 1648 році, 1 травня, якраз перед вирішальними битвами на початку Визвольної війни Б.Хмельницького, слухачі класу риторики Києво-Могилянської Колегії на чолі з Т.Баєвським урочисто виставили твір «Предки ясносвітних князів Корибутів Вишневецьких у своєму нащадку, ясносвітному князі пані Єремії Корибуті Вишневецькому, воєводі руському, старості канівському і т.д.», ще є геральдичним панегіриком і де подається найдокладніший розпис цього роду, а щодо самого Єремії, який незабаром почне кроволийну війну супроти повсталих козаків, говориться ще й таке:

Тут своїх предків оживить спанілий
Наш Єремія, рушаючи сміло
Дідам у приклад. З великих діл, знаєм:
Бажання й мужність природні єднає.
Перед очима діла предків стали,
Відваги, війни в умі разом грали, –

на сьогодні ці слова, знаючи подальші «діла» Яреми Вишневецького супроти свого народу, видаються блюзнірством. Але ця пам’ятка свідчить, що на початку повстання Б.Хмельницького не всі українці були охоплені вільнолюбними помислами, передусім українська шляхта, яка поставилася значною частиною до повстання вороже, хоч немало тієї шляхти влилось у ряди повсталих, навіть очолили повстання; не треба скидати з уваги й тієї рації, що в усі часи в нашому соціумі з’являлися прислужники, які за гріш могли написати будь що.

Гілкою князів Вишневецьких були Корецькі: один із них Самійло двічі потрапляв у турецький полон, першого разу втік, а другого таки загинув, задушений. Про його життя оповіла дума, яка дійшла до нас у записі з другої половини XVII ст., але Корецького тут названо Дмитром, відтак смерть його описано подібно до Байдиної, з чого можна зрозуміти: дві думи (про Байду і С.Корецького) змішалися через по­дібність ситуацій загибелі. Але пам’ять по собі цей Самійло залишив таки героїчну.

Як бачимо, і Острозьким і Вишневецьким, як чільним українським князівським родам, уділено в родовідно-житійній літературі чимало уваги, і це ще не все – далі розглянемо присвячені їм геральдичні вірші та епітафії.
По тому ж, коли українська суспільність утратила цих своїх чільників, увага еліти перейшла до князів Четвертинських, які твердо трималися православ’я, відтак уже їх почали вважати за чільний рід, адже були, як і Острозькі, Рюриковичами.

Про князів Четвертинських написав генеалогічне оповідання Захарія Копистенський (1623), воно стало передмовою до книги «Бесіди святого Івана Златоустого». Тут визначається «висока шляхтність роду Вашої княжої милості», «ідуча з монархів роських, що тронували в Києві» і подається генеалогія від Світослава, тобто Святослава І Ігоревича, через Володимира Великого, Ярослава, Володимира Мономаха та інших великих київських князів. Володимиру Мономаху при цьому виділяється особлива увага. Загалом же ця гілка йде від князя Святополка, син якого Олександр, за З.Копистенським, володів містом Четверня, від чого князі назвалися Святополк-Четвертинськими – загалом генеалогія подається досить докладна. Відтак автор резюмує: «Щасливий ти є, що плем’я і рід твій у роді пресвітлих тих монархів роських є і пробуває; щасливий ти є, що і до цих часів ласкою Божою по своїм місті Четверні залишаєшся. Отож, як Давид зі свого, хоч і малого, Витлиєма тішився, і ти зі своєї Четверні утішайся, як із най­більшого міста, оскільки тут старожитне гніздо і дім є»; відзначається і несхитність цього роду в православній вірі, оповідається героїчна історія роду з похвалою князю Стефану – окрім його прихильності до духовенства, відзначається й те, що «ваша княжа милість природний свій славенський діялект, або мову, любиш і виславляєш і, силу його розуміючи, радо книги того діялекту читаєш і багатьох до читання і закоханості в ньому велиш побуджувати»; при цьому подано високу оцінку «мові славенській, що мові грецькій природно узгідна» і яка досконаліша латинської.

Як бачимо, українські інтелектуали першої половина XVII ст. велику увагу віддавали своїм князям, хоч із ними не завжди добре велося. Поруч із ними в генеалогічних оповіданнях виславлено й шляхетські роди, які ще трималися православної віри і не відривалися від свого народу. Так Петро Могила написав генеалогічні оповідання про Проскур-Сушанських (два) і про Стеткевичів-Любавицьких; писали наші письменники і про роди шляхетсько-духовні: П.Беринда про рід Копистенських, Я.Садовський про рід Желіборських.

Окремий блок творять життєписи чи родовідні записки про козацьких гетьманів та провідників. Про найдавніших із них збереглися описи в думах: «Про Байду» чи «Про Самійла Кішку», але їх було записано з вуст кобзарів щойно в XIX ст., тобто як літературні, зафіксовані на папері в час повстання вони не збереглися. Відтак найдавніший життєпис гетьмана козаків написав Касіян Сакович у 1622 році з приводу його смерті у «Віршах на жалібний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» – життєпис створено у формі епіцедіону, але не в панегіричному творі, – а в декламації, що була проголошена спудеями Києво-братської школи в час похорон героя. Окрім біографічного викладу та хроніки героїчних діянь, докладається похвала, в якій П.Сагайдачний рівняється до давньогрецьких та римських звитяжців, після чого подається: які повинен з’являти гетьман чесноти, тобто на прикладі П.Сагайдачного твориться ідеальний образ козацького провідника.

Особливого інтересу «Короткий опис Сіркових діянь» анонімного автора з його рукописної віршової хроніки другої половини XVII ст. Цей твір, як і «Епіцедіон» Ж.Білицького чи «Вірші» К.Саковича також промеморіяльний, бо написаний у 1681 році після смерті знаменитого запорозького і козацького ватажка. Тут нема опису предків І.Сірка, зате докладно описано його героїчні діяння, очевидно, не без привнесень, бо в окремих описах знаходимо ремінісценції з «Повісті врем’яних літ» із княжих житій Ігоря Рюриковича та Святослава Ігоревича, зокрема в описі їхніх жорстокостей, але загалом житіє має свою документальну вартість.

Біографічні виводи про українських гетьманів розкидає по своєму літописі Самійло Величко: часом вони подаються із окремим заголовком, часом уводяться в текст без нього і спеціяльного виділення, але в усіх випадках мають характер коротких життєписів.

Що ж стосується родовідного розпису родів козацької старшини, то перші твори цього типу з’являються щойно у XVIII, а продовжується ця традиція у XIX століттях. Іноді родовідні записи подаються у формі стислого реєстру. Так відомий архітектор Іван Григорович-Барський до рукопису «Мандрів» свого брата Василя дописав таку хронічку родинного життя, так само родинну хронічку ввів до свого «Записника» і митрополит Ю.Винницький.
Своєрідною родинною хронікою є «Записна книга прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана (1728–1787)». Своєрідність цієї пам’ятки та, що ініціятор ведення записок був неписьменний і записи велися за його веління писарем, окрім того, сюди вписувалися важливі родові документи: купчі, універсали, чолобиття, а деякі літописні записки списано із літопису Самовидця. Водночас записано спогади осавула про його життя, зокрема участь його у походах. Після смерті М.Мовчана в 1742 р. родинні записки продовжив його зять Андрій Мазаракій.

Має наближення до родової хроніки «Посвідчення» Григорія Політики, хоча літописної форми він не вживав, а лишень викладає коротку історію свого роду. Так само родинною хронікою треба вважати «Старовинні замітки про рід Горленків» Іллі Квітки, написані, очевидно, в кінці XVIII ст. Мета цього писання утилітарна: автор бажав обілити своїх предків Горленків через їхню участь у повстанні І.Мазепи; з другого боку, твір має родинний характер і таке обілення могло творитися не так для суспі­льної опінії як для «безпорочної» родової пам’яті, бо авторові були чужі резони національно-визвольних змагань свого народу, відтак праг прищепити нащадкам замість нормальної гордості за подвиги предків казенність мислення та вірнопідданість Російській імперії. Зрештою, приводом до написання записок був намір видати «власноручні записки преосвященного І.Горленка», отже, автор таки хотів свого часу їх надрукувати, тому й приправляв офіціозною оливою. Відтак родинна хроніка тут з’єднується із публікацією автобіографії білгородського єпископа, що доповнюється даними автора, а в додатку І.Квітка подає ще й листи Іоасафа до матері і до харківського полковника Андрія Горленка, також до невідомої особи, що є цінними джерельними додатками до родинної хроніки.

І нарешті добірку родинних хронік знаємо з XIX століття, але всі вони стосуються часів Козацької держави, хоч і захоплюють події й описи представників родів із першої половини XIX ст.

Видатний український історик, літературознавець та етнограф Михайло Максимович підійшов до своєї родинної хроніки як учений, користуючись не лише спогадами родичів, але й чималим документальним матеріялом. М.Максимович був із славетного роду, з якого вийшли видатні мазепинці; відповідно ж до опінії свого часу він, як і І.Квітка засуджує повстання І.Мазепи, хоча, можливо, й позірно, бо при цьому подає чимало об’єктивних даних. Інші члени цього роду були духовними, а серед них видатний поет початку XVIII ст. Іван Максимович, чернігівський архієпископ, загнаний потім на митрополичу посаду у Тобольськ. Нащадки синів Максима Васильківського, родоначальника Максимовичів, пригрітого І.Мазепою, продовжували служити, як старшина в структурі Козацької держави. Загалом ця хроніка належить до найдокладніше розроблених, хоча головна увага зосереджена на бубнівському сотнику, ще одному Івану Максимовичу, від якого безпосередньо походив і автор хроніки. У примітках свої подання він документує, або ж уміщує цілком документи, подає перекази, розпис Київського намісництва, вводить сюди й коротку автобіографію.

Загалом родинні хроніки Горленків, Максимовичів, Іскрицьких та Стороженків складають своєрідну цілість, яка разом узята є частиною великої хроніки родів української старшини, серед якої було немало патріотів, хоч не обходилося й без відступників чи людей інфантильних або й хижацького типу, що дбали лишень про власну кишеню; з падінням Козацької держави весь цей стан здеградував у російське дворянство і поступово почав, служачи російському царизму, втрачати свою природну прив’язаність до свого етносу, хоч і не цілком, принаймні рід Максимовичів видав у XIX ст. видатного вченого М.Максимовича, який вельми цікавився своїм генеалогічним корінням, рід Горленків – блискучого есеїста, етнографа та знавця української старовини Василя Горленка, рід Кониських – письменника й літературознавця Олександра Кониського, рід Стороженків – видатного українського письменника Олексу Стороженка і кількох учених, серед яких автор родинної хроніки; нащадком Забіл був український поет Віктор Забіла; Грабянок (Гребінок) – Євген Гребінка; Квіток – Григорій Квітка-Осно­в’яненко; Копистенських – письменниця Галина Журба; Маркевичів – історик і поет Микола Маркевич; Гоголів-Яновських – Микола Гоголь; дрібні старшинські роди Кулішів дали нам Пантелеймона Куліша, Білозерських – ціле гроно: Ганну Барвінок, Василя Білозерського, редактора «Основи»,письменниць Любов Яновську та двох: матір (Наталка Полтавка) й дочку Надію Кибальчич – список цей можна продовжити, отож і в бичуванні відступництва козацької старшини треба знати міру, хоч і таке бичування має реальну підставу, адже недаремно писав анонімний автор «Історії Русів»: «Генеральні і полковники, що мали своїм обов’язком за інших часів скликати збори і посилати депутацію до Двору про вибір нового гетьмана, сим разом (після скинення К.Розумовського. – В.Ш.) з вибором принишкли, а, уроївши собі, що всі рангові маєтності, за прикладом гетьманських, приречені на вічну роздачу теперішнім їхнім власникам, як останнім зі старої системи урядникам, спокійно вичікували на ту подію і, тішачи себе надією зробитися коштом нації багатими власниками, зоставили ту націю дожидати сповнення обітниці Отця Небесного, але самі в розрахунку своєму прикро помилились, бо згодом сталося з ними не так» (Історія Русів. – К. 1991. – С.316).

Рід же Іскрицьких, від якого залишилася хроніка, хоч і не видав у XIX ст. визнач­ні­ших представників, все-таки про родинну пам’ять дбав і хоча ініціятор написання хроніки Олександр та автор її Теодор Іскрицькі були російськими офіцерами, полковниками, мали до свого минулого інтерес, а отже, були не цілком здеградованими. Ось як пише про ренегацію роду Т.Іскрицький у «Сказанні про дідів»:

«Вступ Іскрицьких у Росію супроводжувався цілковитою втратою майна у Польщі, але вони, не маючи нічого в Росії (зважимо: не в Україні і не в Малій Росії, а вже просто Росії. – В.Ш.) дуже зріднилися з новою Вітчизною, уже проливали за неї кров свою, сіяли свої кістки на кримських полях і кропили потом твердині Пскова, оберігаючи Лівонію… Повернення до Польщі (власне, на Правобережжя, де Іскрицькі служили не Польщі, а тамтешнім гетьманам. – В.Ш.) вже не було, ми поселились у Росії, ось уже сто сімдесят шість років, як ми з вірою служимо під прапорами Росії, займаємо місця у судах її, і той-таки Орел, політ якого не зупинили ні Альпи, ні Балкани, ні Саганлук, ні твердині Людовіка XIV (йдеться про російські імперіялістичні війни. – В.Ш.) отінив герб наш. Одна думка, одне наше щастя бути цілковито росіянами (виділено мною. – В.Ш.), а при імені милого государя, за вказівкою його героїв, вигукуючи, пом’яну милість твою в роди родів – летіти нам на ворогів Росії. Лінійка і циркуль, багнет, мідне жерло, чавунне ядро, шаблі Тули і Златоуста – все наше, все на погибель ворогів, від них ми можемо дістати самі рани і смерть, але все інше – від Росії та царів її».

Як бачимо ренегація ніби цілковита, а одначе й цей рід був пов’язаний із І.Мазепою, наближений до гетьмана Д.Апостола, дружина якого Уляна була з Іскрицьких, сестрою того Василя Іскрицького, що був козацьким полковником на Правобережжі і мав конфіденції із І.Мазепою, а потім перейшов на Лівобережжя.

Отже, всі ці козацькі роди, нащадки яких створили свої родинні хроніки, так чи інакше були свого часу пов’язані з гетьманом І.Мазепою, належачи до горішнього ешелону влади, але поступово дрібніли, аж поки, як казалося, не виродились у росій­ське дворянство, хоча не всі проголошу­вали такі дурнуваті філіпики російському самодержавству й імперіалізму. Зрештою, ці хроніки – цікаві документи, які допомагають вислідити ті схеми, за якими відбувалася ренегація українського старшинського стану, як вони відривалися від власного народу і ставали слугами, за Т.Шевченком, «отечества чужого», стаючи людьми з «цинновими гудзиками», тобто скидаючи національну одежу, образно кажучи, і вдягаючи мундири тієї держави, що нищила індентичність їхнього етносу; з другого боку, дещо в тому зберігаючи, а загалом маючи інтереси більше станові, ніж національні чи духовні, хоч і без того не обходилося. Траплялося, правда (принаймні так сталося з родом доносителя і зрадника І.Мазепи В.Кочубея), що роди, зв’язані питомими коренями з Україною, згодом цілком винародувлювалися і входили в етнос чужий.

Оцей процес (обезголовлення української нації через утрату вищого стану, як відомо, відбувся в Україні двічі: в першій половині XVII ст., коли українська магнатерія та шляхта масово полонізувалася, і вдруге в другій половині XVIII ст., коли вона русифікувалася) впливав на національний розвиток негаційно, але не скажемо, що фатально, бо народ в обох випадках знайшов у собі енергію й потугу для відродження, однак саме на вищому стані лежить вина за те, що так мало змагалися при втраті власної держави, а ще й зі своєї ініціятиви посилали своїх дітей навчатися у чужі школи (в першому випадку – єзуїтські, в другому в Росію, а ще й для служби в російських урядових структурах та війську – про це яскраво оповідає в «Сказанні про дідів» Т.Іскицький). Такі були реалії, відтак носіями самобутності нації знову ставали нижчі стани, а ще менталітет утримувався через творену свідомою частиною освіченого стану автентичну культуру та науку.

Окремо треба сказати про геральдичну поезію, творену в XVI–XVIII століттях, епітафії та пропам’ятні написи на портретах, що творять окремі різновиди родовідно-біографічної літератури. Не претендуємо на повноту й цього огляду, але й вони, цього типу твори, подають немало цікавих фактів і визначають певні традиції утримання родової пам’яті. Так геральдичні вірші писалися, як правило, під гербом можновладця, магната чи шляхти, тут роз’яснювалися їхні символи. Такі герби із геральдичним віршем здебільшого містилися у друкованих виданнях, що свідчило: цю книжку можновладець чи шляхтич фінансували. Як правило, ці вірші короткі і шаблонові, але трапляються й довші, в яких створюється образ мецената. Так в одному з найдавніших цього типу, прикладеному до видання «Литовського Статуту» 1588 року поет А.Римша пише просторого вірша на честь Лева Сапіги, підканцлера Великого князівства Литовського: окрім розпису й тлумачення гербових символів, автор створює похвалу Сапігам із власними розмислами на тему, що людину за обличчям легко розпізнати, «як на лиці не буде машкари тримати». Ще просторіший вірш на герба новгородського (в Чорній Руси) воєводи Теодора Скумина, прикладений до книги «Апостол» (1591) – це героїчний вірш, що прославляє подвиги мецената у військових змаганнях, але без конкретного фактажу – в цьому й була специфіка такого роду поезії.

Особливо ж видатним людям геральдичні вірші пишуться не раз різними авторами і в різному часі, зібрані разом вони складають невеликі цикли.

Зрозуміло чому особлива увага надається князеві Костянтину-Василю Острозькому – той займався значною меценатською діяльністю, зрештою, як уже казалося – це був у часі другої половини XVI – початку XVII століть чільний український рід. Отож, коли було видано першу друковану українську «Біблію» (Острог, 1581) з ініціятиви князя К.Острозького і працею гуртка вчених на чолі із Герасимом Смотрицьким, останній уміщує на початку видання вірша на герба Острозьких, прославляючи князя і закликаючи його бити «мисленного супостата», а для цього й потрібне Слово Боже, «бо у світ ідуть вовки нещадимо гнівнії» – українська нація вже й тоді була загрожена. Сам же К.Острозький, пишеться у вірші, підносить себе до «Константина Великого», візантійського імператора, що утвердив християнство в своїй державі, відтак князь «до великої глибини богослова… подібний», бо саме він «усім по чину представив тут божественне Писання», при цьому тлумачаться і символи гербу Острозьких. На меценатську діяльність князя вказуть і вірші на його герба С.Зизанія-Тустановського від 1596 року в книзі «Казання святого Кирила» – цікаво, що гербові символи тут не тлумачаться, зате це чинить Д.Наливайко у вірші до видання листу александ­рійського патріарха Малетія від 1606 року, кожному символу присв’ячуючи окремого вірша; не забуває поет указати, що Острозькі – нащадки князя Володимира Великого, саме тут К.Острозький прирівнює­ться до Аполлона, а культурний осередок у Острозі зветься Парнасом. А в чудовому розмисловому вірші «На старожитний клейнот князів Острозьких» цей-таки поет звіщає, що рід «із царями недарма рівняють» (1612); панегіричного типу геральдичного вірша Острозьким подав і Малетій Смотрицький у 1608 році. Вже ці викладки реально свідчать, що бували чисто геральдичні вірші, але часом вони вбирали в себе панегіричну чи героїчну поетику.

Із роду Рюриковичів походили ще й князі Огинські, епіграму на їхнього герба написав у 1611 році той-таки М.Смотрицький (до видання книги «Нового Заповіту») без цікавих думок, а лише з тлумаченням символів. Ще одного вірша на старожитний клейнот Огинським пише М.Смотрицький 1616 року з нагоди подружнього з’єднання Огинських із Воловичами – досить рідкісний зразок шлюбного геральдичного вірша – обидва роди фінансували видання «Євангелія учительного»; там-таки вірш на клейнот Хоткевичам, до речі, Хоткевичі були зв’язані подружнім зв’язком із князями Корецькими.

Другий більший блок присвячено князям Вишневецьким, що підкріплює вищеподану думку, що після Острозьких таки Вишневецькі шанувалися як чільний український рід. Вірші на їхнього герба писали М.Сморицький, К.Транквіліон-Ставровецький (зокрема на герба Ірини (Раїни) Могилянки, княгині Вишневецької) і П.Могили, але вони шаблонні, лишень із тлумаченням символів.

Два вірша присвячено гербу князів Чарторийських, які були литовського кореня, споріднені із польським королем Владиславом III, через що К.Транквіліон-Ставровецький зве їх «плем’я королів можних знаменитеє» (1619 – у книзі «Євангеліє учительне»). Досить талановито тлумачить гербові знаки Чарторийських Касіян Сакович (у книзі його авторства «Трактат про душу») (1625). Цікаве те, що Чарторийські тут уявляються в образі кінного воїна, що гонить у порожньому полі невідомо кого – алегорія вражаюча. І справді, цей рід для України ніби причеплений, сторонній.

Кирило Транквіліон-Ставровецький присвячує вірша на герба князям Пузинам, один із яких Олександр був серед фундаторів Луцького братства (1618). Славить цей поет і князів Корецьких, про яких була мова, які субсидували видання книги «Євангеліє учительне», видане в Рахманові 1619 року, але що цікаво: механічно повторює свого вірша на герба Чарторийських, змінивши лише прізвище; цього ж вірша повторює з малими варіяціями втретє в «Перлі многоціннім» (1646) – зразок крайньої шаблонізації, хоча в іншому геральдичному вірші на герба князям Корецьким в цій-таки книзі творить досить цікавого панегіричного вірша на честь Самійла Карловича Корецького (не того, про якого була мова), але хвалить його за подвиги в римо-католицькій конфесії – рідкісний зразок такої геральдичної поезії; зрештою, це пояснюється переходом автора до унії.

Ще один значний блок стосується гербу князів Святополк-Четвертинських, на яких після загибелі роду Острозьких та ренегації Вишневецьких перекинулася увага української суспільності, як до першого роду. Є тут короткі шаблонові, типу епіграм, але є й просторіші, цікаві як історичні пам’ятки. Тарас Земка в 1623 році в геральдичному вірші цим князям підкреслює:

Князів роських недарма той клейнот, Стефане,
Носиш, сам-бо в князівськім пробуваєш стані.


Є в його гербі «мужність, віра і цноти Володимира, Всеволода та Ярослава», відтак князь славиться за його правовірність. Ще цікавішого вірша на герба Четвертинських написав Атанасій Кальнофойський. Тут подано картину ренегації й занепаду українських князів та шляхетських родів. Це місце варто зацитувати (надруковано в книзі «Тератургима або чуда» – 1638 р.):

Переводяться люди, що з русів постали,
Вже не русь вони, кажуть – її відцурались.
Олельковичі зникли й Острозькі – я плачу –
І Збаразьких в сенаті я польськім не бачу.
Мужні Прунські ідуть по стежинах забутих,
В порт безвісний Рожинських судно йде пробути.
Лиш самих Четвертинських ростуть у нас сили,
Коли пряхи всім іншим клубка докрутили.

Звісно, Четвертинські йдуть «святими стежками Володимира, Гліба, Бориса, стопами». Далі кладеться загадкова фраза, яку не можу точно зкоментувати, про те, що Бог Четвертинських шість років веде «на слави вершину» – шість років має бути від 1632-го, і це може бути реакція на листа І.Копинського на ренегацію Яреми Вишневецького від 1631 року, після чого українська еліта втратила надію на підтримку того відпалого роду; з другого боку, це може бути нагадом на ухвалення польським сеймом «Статей для заспокоєння віри», за яким урівнюється уніятська та православна церква, а Четвертинські брали в тому процесі участь. Є в цьому вірші ще один загадковий образ: дім Четвертинських прирівнюється до троянського коня, з якого «муж за мужем із дому ступають для діла» Четвертинські – для опанування Трої, а Троя, як відомо, була поетичним образом України. Через це автор прямо пише: «Я кладу на вас (Четвертинських. – В.Ш.) великі надії». І на цьому вірші А.Кальнофойський не зупиняється, а славить клейнота Четвертинських ще в іншому просторому вірші. Тут князь Галіяс Четвертинський уподібнюється до сторожа саду (читай: України), що «не дав був грона в буйну Зміїну пащеку» – і ця тема про боротьбу з отрутним Змієм розробляється. При тому вказується:

Так, справді, що тримаєм, нам предки лишали,
О княже Геліясе, для себе, що мали
Сплодилися княжата із княжого дому,
Був Володимир, також і Всеволод в ньому –
І інші, а нащадка дідам прикладали
І вірою, що східна, до предків єднали –


думка досить прозора. Четвертинські – продовжувачі великокняжої традиції в Україні, а щоб не було кривотлумачень поет додає:

Знай, виродками звуть тих, які повтрачали
Оте, чим давні предки себе захищали.


Вже в другій половині XVII ст. київському митрополиту Гедеону Святополк-Четвертинському присвятив геральдичного вірша І.Галятовський, в якому вказав, що Четвертинські гідні коронування, через це увінчаний один із них інфулою, тобто митрополичою шапкою.

Я недаремне зупинився на персоналіях князів, задіяних в українському соціумі в XVI–XVII століттях, вони ще тоді визначали українську еліту. Тим то і в генеалогічних оповіданнях проходять Острозькі, Вишневецькі, Четвертинські – в першому ряді, в другому – Сапіги, Огинські, Хоткевичі, Корецькі, Пузини і меншою мірою Чарторийські та Замойські. Ці ряди можна було б доповнити із списку ктиторів Києво-Печерської лаври, складенім і надрукованім А.Кальнофойським в його «Тератургимі». Із цього грона задіяними в українському со­ціумі залишилися тільки Четвертинські.

Огляньмо коло шляхетське, значніших і менших. Це Сумини, Воловичі, Ярмолинські, Деревинські (чи Древинські), з-по­між яких був палкий борець за права українців та їхньої віри Лаврентій; активно задіяні, як православні владики та друкарі Балабани; особлива увага віддається Є.Плетенецькому, ініціятору відновлення слави Києва, як духовного центру; Долмати, Копистенські, з-поміж них відомий Захарія і єпископ перемишлянський Михайло; Статкевичі, Киселі, Проскур-Сущанські, Желіборські, з поміж них – львівський єпископ; Бжозовичі чи Березинські, Тризни, Горбацькі, з-поміж них – ректор Києво-Могилянської колегії, автор першої риторики Йосип Кононович-Горбацький, пізніше – єпископ, – це в першому періоді. В другому геральдичних віршів стає непомірно менше, вони присвячуються гетьманам; Б.Хмельницькому, І.Виговському, І.Мазепі, православним владикам: Л.Барановичу, С.Косову, Шумським, Р.Заборовському, племіннику І.Мазепи І.Обі­довському, полковнику ніжинському, і цьому родові загалом. Найбільший блок у цій групі присвячено І.Мазепі.

Розглянемо цікавіші геральдичні вірші першого періоду. Г.Дорофієвич у 1614 році додає до типового, з розшифровкою символів, звертання до вінницького старости Олександра Балабана з виславлюванням меценацтва Балабанів, звістку про їхню участь у виданні книг, зокрема «Про Священство» І.Золотоустого, з похвалою словенській мові, «котра нам, як і письмо, від Бога далася»; при цьому автор бажав би, щоб її «ув уряді ввести». А Стефан Беринда на честь герба Є.Плетенецького створює фігурного вірша – в геральдичній поезії знаємо тільки цього – вірші вписано в місяць, до якого приліплено людське обличчя і в хреста (багатораменного). Плетенецькі тут звуться «вірно-грецькі».

Цикл геральдичних віршів складено Петру Могилі, герб якого, за визначенням С.Почаського (1632) бачиться «цілій церкві як знак оборони», а друкарі Києво-Печерської лаври у вірші також із 1632 року вістять: «Через тебе (Могилу. – В.Ш.) Русь прагне направи». Студент же «гімназії Київського братства» Георгій Тиша в 1633 році складає просторого вірша на герба П.Могили, в якому каже, що саме небо доручило митрополитові «церковне небо», зрештою, він сам є Місяць і Сонце, а ще «дванад­цятим світу Небом», саджає «віри дерево», «крушить Церберове». Проходить тут тер­мін «Роксоланська муза», що визначає Києво-Могилянський атеней, в ньому П.Могила – Аполлон (Феб), а ще «Сіон руський», який «розправляє плечі, бо «правди патрона він має». Відтак Могила зветься ще й Мойсеєм: Бог-бо «для нас Мойсея дав в останні роки» – і це конечна потреба, що Україна здобула зверхника, бо досі «завжди нас топтали противників ноги». Отож, коли б раніше «такі Петри нам родились, ми б з очей рік сльозивих більше не напились». Вірш напрочуд цікавий своїми історичними реаліями – Україна прокидалася для нового відродження саме з Петром Могилою.
Хоч короткий, але цікавий вірш написав С.Косов у 1635 році «На славний клейнот у Сармації Руській старожитного роду їхніх милостей панів Киселів». По-перше, тут проходить термін Руська Сармація, не такий частий в українських пам’ятках. Загалом, Сармація в поетичній традиції визначала Річ Посполиту, країну з трьох народів: польського, литовського та руського (українсько-білоруського), що й носив назву Русь, тобто територія Київської митрополії. У самому вірші вказується, що рід Киселів «Мейнот з Володимира має». А ще «знак Світольдич той носив, руський вождь, якого Кисилем назвала Русь». Автор переконаний, що «дім Киселів» з Києвом «буде плинуть, як Дніпро в міжбережжі плине» – з історії однак звісно, що в час Визвольної війни магнат А.Кисіль став на бік поляків проти власного народу. У цій же книжці («Патерикон»), куди ввів геральдичного вірша Киселям С.Косов, подав геральдичного вірша, складеного з чотирьох частин, також Киселям А.Кальнофойський. Тут також проходить термін «Сармація Руська», роз’яснюються символи герба, згадується предок Світольд і подано цікаву фразу: «Гемейський Марс за Марсом тут руським-бо стежить» – Гемейський, тобто від Гелікону й Парнасу, що плекали науки й мистецтва; очевидно, маємо тут натяка на з’єднання духовної української сили з мілітарною, якою були козаки; не зрозуміло тільки, як це стосується Киселя. Але подальші вірші цю загадку розв’язують. У наступному вірші говориться, що А.Кисіль «з Беллоною на герці в край інший полинув», тобто з поляками, а його фортеці неміцні – з тканин, цегли, у формі шатра, а не з діяманту. Отже, свого намета А.Кисіль має в Україні задля Польщі, їй же Киселі корисні. Тим-то Кисіль зберігає цілість «Спарти-Польщі». Завершується твір своєрідно: Кисіль згодований персами матері (України), відтак не Матір’ю виводить із біди, а Матір за допомогою Польщі (Спарти), очевидячки в боротьбі супроти татар – чи не засміливо було так писати, а ще в присвяті? Але правда в тому була: цю позицію підтверджує в геральдичному вірші і М.Сльозка (1642).

У ході Визвольної війни на чолі з Б.Хмельницьким з’являються геральдичні вірші шляхтичам, що стали на його бік, а передусім йому самому, Самійла Зорки. Їх є два: в першому йдеться тільки про герба Б.Хмельницького, де віститься, що клейнот Хмельницьких утверджено «у мужності, у праці, в біді ж утверджає» і подається думка, що польський король стане незвитяжний, коли матиме в підданстві Б.Хмельницького, тобто козаків. Але найцікавіший, також уміщений перед Зборовським договором 1649 року вірш, де описуються побіч герби керманичів Визвольної війни Б.Хмельницького та І.Виговського, введений до панегірика обом достойникам. Є тут цікаві історичні вказівки: герб Хмельницьких – Абданк той самий, що в роду Голубів (О.Голуб був козацьким гетьманом після П.Сагайдачного), отже, вказується, що роди були споріднені: «Хмельницькі всі із предків також Голубове», відтак Визвольна війна уподібнюється до подвигу Ісуса Христа, коли той двигав хреста: «В своїм хресті хрест Божий Хмельницький тож має» і «Перед собою мусів Богдан хрест двигати», відтак «У Руси при Богдані хрести воздвиглися». Герб же І.Виговського бачиться підрядним щодо гербу Б.Хмельницького, отож той має «уклін низький Хмельницьких хресту віддавати», відтак обидва герби з’єднались «у турботливій праці», бо хрест Хмельницького приймає поміч від стріли Виговського – алегорична мова вигадлива; в цьому дусі й тлумачаться символи обох гербів. Автор сподівається, що панування нового польського короля Яна Казимира «у руському народі» буде щасливе, що, як знаємо, не здійснилося. Кінець же твору разючий:

З синів Володимирових колись Русь упала,
З Хмельницьким, за Богдана, на ноги устала, –


тобто акція Б.Хмельницького бачиться, як відродження Володимирової держави.

Своєрідного твора, дотичного до нашої теми, видав у 1658 році анонімний автор, ввівши його до книги «Стовп цнот знаменитих в Бозі зійшлого… Сильвестра Косова… через музи колегіуму Києво-Могилянського розділених». Твір об’ємний, з’єд­нується із поетикою плачів чи ляментів, тренів, епіцедіонів, тобто це вірші на смерть. Загалом конкретики тут небагато – це вишукана і складна барокова гра словом, але дещо цікаве для історика є. Так у вірші 12-му першої частини «Гербів і тренів» звідомляється, що С.Косов помер у квітні 1657 року: «Тільки у квітні в Зодіяку мала смерть»; пішов зі світу він п’ятдесятирічним: «Наразі Косов п’ятдесятлітній косою смерті під захід підбитий», отже, народився 1607 ро­ку – досі цієї дати вчені не подавали і, зда­ється, це єдине джерело для її визна­чення.

Найбільше ж славився в козацькі часи герб гетьмана Івана Мазепи, як свідчать геральдичні поезії. Перший уславив цього герба знаменитий поет та філософ Стефан Яворський у книзі «Луна голосу, що волає в пустелі» (1689). Повний войовничого запалу щодо боротьби проти бусурман (турків і татар) автор вважає, що звитяжців творить не звичайне майво, а Планета, тобто боги, тим-то й панування гетьмана бачиться як богодане (так, до речі, дивився на гетьманування Б.Хмельницького і Са­мій­ло Зорка):

Сам Іван-бо під сонцем правічним панує,
Що його Зоря славна, вождя, знаменує,
Додає до звитяжства великої сили…


Цікаво, що в іншому вірші цей-таки автор (у книзі «Виноград Христовий», 1698) переконаний, що мазепинський хрест утверджено навіки:

Хрест нерушний на кітві стає навік-віки,
Сама тьма князя ночі нічого не вдіє…


І хоча «тьма князя ночі» немало подбала про знищення слави І.Мазепи, в конечному результаті, як бачимо із плином значного часу, С.Яворський мав рацію.

Так само дивиться на гербовий клейнот Мазеп і Пилип Орлик, який вважає, що той посланий Зодіяком, і хоч хрест Мазепи «на два боки розбився», поет також повен оптимізму щодо свого принципала. Повторює цю думку і Д.Туптало в книзі «Руно орошене» (1697) і П.Армашенко в панегірику «Театр довголітньої слави» (1699), останній зголошує: «Ніхто не заперечить, що в тобі (Мазепі. – В.Ш.), божественна кров і цього досить», сам І.Мазепа тут зветься «гетьманом росів найславетнішим», в якого постій­но вивищується непорушна доброчесність, відтак І.Мазепа стоїть «біля дерева життя», а ще він «опалою росою зволожений від прадідів».

Усе це творилося на панегіричному рів­ні. Більш предметно написав цикла геральдичних віршів у 1705 році Антоній Стаховський у книзі «Дзеркало від писання божественного», що вийшла в Чернігові. Усіх віршів шість. Як і в інших авторів і тут зголошується, що І.Мазепа «нам богоданий», а за його добрі діла гетьману уготовано рай. Відтак А.Стаховський переходить до переліку тих добрих діл, що їх чинив гербовий хрест І.Мазепи, а передусім славить його за створення в Чернігові колегіума. Відтак:

Влада це твоя, Хреста, що сюди камени
У Чернігівські внеслись мудрії Атени, –


тобто віститься про творення Чернігівського культурного осередку, відтак «квітом наук», що виріс у Чернігові, учні ліцею увінчають гетьманські скроні. Вказується, що герба І.Мазепи «в руках мають святі Борис та Гліб» – традиція, що йде від Київської держави, а його покровителька сама Божа Мати, яка його «бере замість сина, бо любить і возлюбить», тож підносить «твою ускрізь славу».

Із падінням Мазепи, тобто після поразки національно-визвольного повстання, що його очолив гетьман, а після нього П.Орлик, практика творення геральдичної поезії фактично зникає, частково відновившись хіба за київського митрополита Рафаїла Заборовського, який прагнув реанімувати давні культурні традиції. З цього часу знаємо геральдичного вірша пера Митрофана Довгалевського (1736), але це досить загальникова похвала і не більше.
Значніший родовідно-біографічний матеріял приносять епітафії та пропам’ятні написи на портретах. Цікаво й те, що традиція цього жанру не уривається після поразки І.Мазепи, а має продовження продовж цілого XVIII століття.

Найдавнішу епітафію написав, чи звелів написати, не раз згаданий тут Костянтин-Василь Острозький, спорудивши в 1579 році надгробок не менш знаменитому своєму батькові Костянтинові Івановичу, похованому в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Цей надгробок до нашого часу не зберігся, тільки зображення, а список епітафії зробив у 1698 році поет І.Величковський (правда, на її основі витворив свого вірша на цю тему А.Кальнофойський, далі про це скажемо більше), внісши до своєї «Книжиці». Епітафія прозаїч­на, тут вказуються титули князя, подається, що він «немало великих битв учинив, усіх 60, а великих три», що сидів сім років у московському ув’язненні, а прожив 70 років.
Надгробковий напис Самому Костянтину-Василю Острозькому зберігся так само у відписі І.Величковського з 1693 року, його написано т.зв. архаїчним віршем, тобто неримованим. Тут також перечислюються титули, вказуються, що князь наслідував візантійського царя Костянтина Великого, що він «книгами, подвигами і скарбами своїми родові руському зичив просвічення в Острозі», похований «в церкві великій замковій», прожив 81 рік.

Просторі «Надгробок» та «Епітафіон» ввів у «Плач або лямент на зшестя з цього світу вічної пам’яті гідного Григорія Желіборського», виданий у 1615 р. Петро Пресвітер. «Надгробок» тут – похвала покійному і його роду, з якого той вийшов. У «Епітафіоні» Г.Желіборський названий «із героїв хоробрих і мужих славних роських», тобто займався бойовим ремеслом, і то з юності, взявши участь у битвах у Молдавії, Мултянах (Валахії) та Паннонії (Угорщині), був тут воєноначальником (не сказано яким), також «до різних бував експедицій коронних, в своїм рицарськім праві стояв між виборних» – оце і вся конкретика.

Епітафіоном можна назвати вірша на смерть Семена Лика з «Київського літопису» 1241–1621 рр.; тут повідомляється поза твором, що князь Лико загинув у Черкасах від чарівниці 1621 року. Шанували його за воєнні подвиги, бо «такого віднайшло русинське плем’я». Його подвиги описуються конкретніше: брав участь у війні супроти Москви, очевидно, в часи Самозванців, зокрема у здобутті Білгорода, Рильська, Путивля, змагався на Моравських шляхах із татарами, загалом у таких змаганнях «вік свій провів», жив же в Олександові (в теперішній Кіровоградщині). З літописів Густинського та Мгарського монастирів знаємо, що він був управителем маєтку Вишневецьких на Лівобережжі, мав чин черкаського підстарости. Обидва епітафіони про Г.Желіборського та С.Лика належать до рицарської поезії.

Писалися епітафії й на смерть духовних осіб. Так у 1628 році у свій «Лямент по святобливо вмерлім, велебнім пан отці І.Василевичу, презвитерю», поет Давид Андрієвич уводить як складову «Епітафіон», який має характер житія: прожив 55 років, 29 років був священиком, з них 7 у Луцьку, помер у тому-таки 1628 році, 8 лютого, опів­ночі. По тому йде плач за ним, а в шифрограмі подано, що покійний був священиком Луцького братства – як бачимо, конкретики тут більше.

Перед цим, у 1620 році так само вводить у свій «Лямент на жалісне представлення…» Леонтія Карповича, архімандрита віленського монастиря Святого Духа, Мелетій Смотрицький – написано «Епітафін» у жанрі риторичної, без конкретики, похвали.

Найбільшу, ба найвидатнішу збірку надгробків фундаторам Києво-Печерського монастиря в 31 вірш створив і ввів до своєї книги «Тератургима, або Чуда» А.Кальнофойський. Часовий простір ці надгробки охоплюють значний: від одного із засновників монастиря Теодосія, а ще від князя Гліба Всеславича з дружиною, дочкою Ярослава Ізяславича, що померла 1158 р., до своїх сучасників. Із значніших людей у «Надгробках»згадується князь Симеон Олелькович (помер 1471 р.), його син Василь (помер 1495 р.), князь слуцький Геор­гій Олелькович (помер 1579 р.), князь Олек­сандр Володимирович, що став ченцем у монастирі і помер 1484 р. – цікаво він тут названий: «пан монарх, дідич землі Київської» – це був син Володимира Ольгердовича, київського князя, брат Олелька Володимировича.

Є тут надгробок Костянтину Івановичу Острозькому, який однак відмінний від записаного І.Величковським: створено його як фігурний вірш у формі піраміди, вказано, що не 60 битв провів, а 63, є й інша цікава конкретика: «Приточив замків багато, церков святих багато, котрі в князівстві Острозькому і в столичному місті Великого князівства Литовського Вільні» – «приточив», очевидно, «зфундував». «Змурував… Дім пречистій Діві Печерській, все гойно учинив у нім» – тобто реставрував Успенського собора, влаштував «для уломних шпиталі, для дітей школи». Йдеться тут і про «Академію Марсову» – очевидно, Михайло Вишневецький із його рицарською школою, про яку писалося вище, не був перший у влаштуванні подібних шкіл. Різниця у фактажі обох епітафій: А.Кальнофойського та І.Величковського, може свідчити, що хтось із них написав на основі справжнього напису власного, доповненого фактажем, вірша, найпевніше А.Кальнофойський. Кладеться тут і надгробок дружині князя Тетяні, яка померла 1531 року. А Іван Гиринський Тиш­кевич, королівський маршалок і чорнобильський державець, славиться, як «руський Парбус» – слово не зовсім ясне: можливо «пардус» – леопард, або Паріс, син троянського царя Пріяма. Є тут надгробок князю Михайлу Вишневецькому, якому присвятив Ж.Білицький «Епіцедіон» від 1585 року (помер 1584 р.); з конкретики тут є вказівка, що князь Михайло народжений від княжни тверської Марії. З Вишневецьких поховано було в лаврі ще князя Олександра Олександровича з Вишневця. З інших князів Євтимій Богиш Корецький, волинський воєвода (помер 1624 р.). Є тут надгробок згаданому вище князю Семену Лику, якого московити називали: «Богатир це!», вказано, що його виславили «Роксоланська і Польська землі» як Трофеса – очевидно, сина Аполлона Трофонія. Кладуться також надгробки духовним провідникам українців у XVII ст. З.Копистенського, що помер 1626 року, Є.Плетанецького, що помер 1624 року, при цьому вказано день і час смерті: 29 жовтня, о 19 годині. З конкретики сказано, що Є.Плетенецький «церкву того монастиря від руїн важких вилікував і в маєтностях давніх відновив… апаратами пристойними наділив, презвітерів осадив». Є тут надгробок і митрополиту Йову Борецькому, що помер 1631 року, 2 березня, у середу, о 16 годині. З надгробка друкаря, поета та вченого Тараса Земки довідуємося, що він помер 13 вересня 1632 року, а з надгробка Памва Беринди, так само знаменитого вченого, друкаря, лексикографа та поета, що той помер 13 липня 1632 року. Нарешті поховано тут бурмистра Могилева Василя Якимовича, який помер у 1620 році, його надгробка бачив А.Кальнофойський поруйнованого.

Як бачимо «Надгробки фундаторам» приносять нам значний, часом рідкісний біографічний матеріял, а ще визначають коло фундаторів Києво-Печерського монастиря, що були тут поховані, через що можемо назвати цей цикл вартісним історичним джерелом.

Значно бідніші змістом «Надгробки великих людей», які лежать у святій церкві Куп’яницького монастиря, що їх написав його ігумен І.Денисович (Пінщина), хіба згадано братів Ольшевських, убитих у зударі із юрбою пінчан – без ширшої оповіді про цю трагічну подію: згадано тут родича київського митрополита Й.Нелюбовича-Тукальського якогось Дмитра.

Невідомий нам ближче О.Йодко латинською мовою створив епіграфію бентежному Мелетію Смотрицькому (1633), історія якого вміщується в рядках:

Мелетій Смотрицький,
Далеко був од Риму,
Однак набув римську прихильність:
«Я шукав її на Сході важко,
Але даремно,
Випадково знайшов на Заході».

Епітафіон у формі плачу написав Йосип Калимон на смерть П.Могили в 1647 році. Без конкретики, але з вичисленням занять (чернець, проповідник, член духовного суду, ректор Київського колегіуму, видубецький ігумен) говориться в «Епітафіоні Ігнатію Старушичу», що помер 30 жовтня 1651 року, як тут подано, автора епітафії не знаємо. Збереглася вона в копії із середини XVIII ст.

Інколи епітафії бувають високопоетичні. Такі є в А.Кальнофойського і в І.Денисовича, але найсердечніша від імені дружини Адама Киселя, про якого була вище мова, Анастасії. Коли припустити, що вона сама її написала, то перед нами один із нечисленних зразків жіночої поезії того часу. В прозовому додатку до цього шедеврика, подано фактологічну прозову приписку з перечисленням чинів А.Киселя та битв, у яких той брав участь. Оскільки А.Кисіль уважався вправним дипломатом, цікаве сповіщення, що в час польсько-московської війни 1632–1634 років він уже виконував подібну службу і схилив московського царя до клятви біля мирного договору, назагал же ці царі, бувши деспотами, таких присяг не виконували чи намагалися не виконувати. Звертає увагу і сповіщення, що А.Кисіль був правителем Сіверського князівства, повернутого з московської окупації. Віститься і про дипломатичні пересправи з Б.Хмельницьким. Загинув же, як тут сповіщається, у Брестському поході 3 травня 1653 року на 53 році життя. І ця прозова приписка з вартісним фактажем подана від імені Анастасії Кисіль.

Історично цікаві епітафіони Лазаря Барановича, зокрема такому баламутному гетьману, яким був Іван Брюховецький, убитий козаками в 1668 році, подається і число – 7 червня (звісно, всі дати в пам’ятках старого стилю). Але в сучасних довідниках годі знайти рік народження гетьмана; тут же вказано, що прожив він 45 років, отже, народився 1625 р. «Епітафіон» складається з двох частин: від «я» загиблого з проханням не судити його «за мої злості» і фактологічного подання. Ставлення поета-архієпископа до гетьмана стримано-вибачливе. Зате в «Надгробку» київського митрополита, ідейного керманича гетьмана П.Дорошенка і ворога Московії Йосипа Нелюбовича-Тукальського з-під пера автора виливається щире співчуття, а ставлення Л.Барановича до вмерлого безумовно прихильне. Більше того, митрополит тут прирівнюється до святого Йосипа, чоловіка Богородиці, а також до зрослої в терні рожі, ще й до золота «у холодний час такого палкого». Подається короткий виклад життя Й.Тукальського із висновком:

На людських був язиках, дбав про гонор панський,
Всього не зробив, бо жив він у вік тиранський, –

де під словом «панський» можна розуміти П.Дорошенка, хоч Паном звали тоді ще й Бога, а «все зробити» – це значить зробити Україну незалежною державою. Про свій же час Л.Баранович пише: «Жити мусимо там, де слабкі в могутніх у гніті», відтак ця смерть «багато нам несе болю». Автор переконаний, що душею Й.Тукальський пішов в Небо до Господа: «Мешка душа із Господом мило». В кінці подано коротку автоепі­тафію, тобто звернення до живих Й.Тукальського від свого «я».

Від «я» генерального судді Козацької держави І.Домонтовича написав «Епітафію» Д.Туптало, даючи вмерлому коротку характеристику. З конкретики тут подано, що І.Домонтович збудував у Крупецькому монастирі (в Батурині) церкву, тут і був похований 28 вересня 1683 року. Написав епітафію Д.Туптало і своєму батьку, київському сотнику Саві Тупталу. Подано дані: прожив 103 роки, отже, народився 1600 р., помер о третій годині дня (дати нема) 1703 року, але сказано: «в троїчному» кроці, тобто на П’ятидесятницю чи на Зелені свята (рухоме свято), а похований у київському Кирилівському монастирі.

Писав епітафії видатний церковний та культурний діяч поет В.Ясинський, зокрема присвячену Й.Тукальському – оцінка цього діяча також прихильна. З цікавої конкретики сказано, що Й.Тукальський помер 1675 року, 26 липня, проживши 68 років (власне помер на 68 році життя), отже, народився 1607 року – таких повних дат сучасні довідники не подають, хіба рік смерті. Така ж конкретика в «Надгробку» відомому новгород-сіверському архімандриту М.Лежайському: він помер 16 липня 1699 року, оновив храм Новгородського Спаса, очевидно, мав у монастирі 99 ченців, святив їх на різні чини і в чернецтво, помер у неділю. І В.Ясинський і М.Лежайський разом постригалися в ченці в Лазаря Барановича, отже, не були віково віддалені: В.Ясинський народився 1627 р., а М.Лежайський близько цього.

Вельми вартісний «Надгробок генеральному обозному Василю Борковському», значній постаті в ієрархії Козацької держави. Він жив, як тут указується в 1640-1702 роках. Загалом залишив у народі лиху славу упиря і насильника, але конкретика цього твору цілком міняє цей традиційний образ. Подано точну дату його смерті: 4 березня, був похований у чернігівському Успенському храмі, прожив 52 роки, правив 15 років Чернігівським полком, після чого й став генеральним обозним. Дати встановити легко: обозним пробув 16 років, отже був ним із 1686 року, а полком правив із 1671 р., чин його вважався першим по гетьмані, тому в 1687 р. претендував на гетьманську булаву, але пошкодував, як свідчить історія, хабаря князю Голіцину, і гетьманом став І.Мазепа – звісно, цих даних у «Надгробку» нема. Сам В.Борковський, як вістить пам’ятка, був ініціятором відновлення чернігівських церков – вкладав у це свої кошти: відновив «соборну церкву» – «перетворив-бо коштом своїм її в нову на честь Преображення Христа», побудував «храм Благовіщенський», обидві церкви прикрасив іконами. «Од основ поставив «Дівочу обитель», тобто жіночого монастиря, створивши там «святих-страстнотерпців олтарі», прислав туди «коштовний вельми посуд», заснував Єлецьку церкву і трапезну в Єлецькому монастирі в Чернігові і «келії численні» та інше: інопостас, фелони (ризи), срібний посуд – все це чинилося його коштом. Є тут і така фраза: «Творив добра багато духовним (що правда) і «в миру любив усіх» (що не зовсім правда, бо лиху славу здобув таки «від миру»). Мав двох синів. Його ховав Іван Максимович, чернігівський архієпископ. «Надгробок», як бачимо таки багатий фактажем, його можна назвати житійним.

Написав три епітафіони згаданому вище Варлааму Ясинському видатний український гравер, а заодно й викладач Київської академії і поет Іларіон Мигура. Крім загальної оцінки В.Ясинського як діяча та людини є тут і конкретика: помер 7215 р від створення світу, тобто 1707 р., у п’ятницю, 22 серпня на вечір. Подаються біографічні дані митрополита: 7 років був ректором Київської академії, 3 роки ігуменом Ми­кільського монастиря у Києві – конкретних років не подано, був проповідником, архімандритом Києво-Печерської лаври (7 років) і 17 митрополитом. А ще «у Києві звів церкву семистовпну ясно» – Софію, «в ній преділи уладнивши красно» багатьох посвятив у духовний чин, «численні справив книги, писав, утрудився», помер 80-літнім.

Писали вірші і під портретами, одного такого під портретом Б.Хмельницького вмістив до свого літопису Г.Граб’янка (1710) – це звичайна похвала, хоча закінчення цікаве: Хмельницький хоча вмер, але «в краях живе руських, б’ється, як і бився», тобто його чин залишився дійовий. А от епітафія під портретом луцького єпископа, а потім переяславського, Кирила Шумлянського від 1736 року – це знову епітафія-житіє з докладним перечисленням віх життя. Тут віститься, що з юних літ Кирило пішов у військо, жовнірував до 30-літнього віку, а тоді ваяв чернечий чин, ставши ігуменом в Угорницькому монастирі Львівської єпископії, потім луцьким єпископом, але пробув тут рік, у 1704 р. цар Петро I відіслав його до Києва, до І.Кроковського, був утверджений єпископом, повернувся до Луцька, але знову подався до Києва, прожив тут чотири роки в Софійському монастирі. Коли ж помер переяславський єпископ З.Корнилович, дістав цю посаду в 1628 році, прожив на ній 8 років і помер у 1736 р., 13 листопада, похований у Києво-Печерському монастирі в «Стефана притворі» – як бачимо, біогра­фічна викладка докладна, а саме такого типу епітафії найбільш вартісні, бо не раз стають чи не єдиним джерелом інформації про того чи іншого діяча. Бувають вони і з поетичними прикрасами. Так «Епітафіон Андрію Чечелю» від 1767 року має наскріз­ного акровірша. І ця епітафія має характер житія і хоч цього разу пише про незначну особу, возного Раїнської сотні Чернігівського полку, але інтерес її не тільки в тому, що маємо життєписа пересічного козацького старшини, а і в тому, що йдеться про нащадка, можливо, внука визначного мазепинця, сердюцького полковника Дмитра Чечеля, героя оборони Батурина від ро­сій­ського находу і за це скараного на смерть. Родичам же мазепинців, як правило, жилося потім вельми важко, яскравим документом чого стала й ця цікава й предметна епі­тафія.

Так само житієм є «Епітафія Євдокії Іванівні пані Бжезинській», яка померла 1770 року. Тут оповіджено історію родини Івана Андрійовича Севастяновича, бунчукового товариша, тобто старшини без високого рангу, який мав трьох синів і трьох дочок. Батьки цих дітей рано повмирали, ними опікувалася найстарша заміжня сестра Марта. Хлопці мали долю нещасливу: старший «недоумний був», прожив лишень сорок літ, другий Теодор помер юнаком, так само й менший – залишилися, дочки, про яких і оповідається, бо на них розділили маєтка, а передусім про Євдокію, яка народилася 1740 року, прожила 39 років – печальна буденна історія одного з малих старшинських родів, хоч старша сестра була заміжня за Й.Лисенком, родичі якого займали й генеральні посади, можливо, були це родичі майбутнього великого композитора. Отже, перед нами цікавий людський документ родовідно-біографічного жанру.

Ієрей Яків у 1776 році написав у епітафії «про життя і смерть Миколи Івановича Тризни, бунчукового товариша» (1694–1776), тобто це також епітафія-житіє. Тут уже йдеться про представника відомого в історії роду із шляхти, з якого вийшли і значні духовні особи. Бувши сиротою, Микола Тризна навчавсь у Київській академії, з юних літ відбував козацьку службу, ходив у військові походи, був депутатом від Гетьманщини при проханні поновити давні українські права та вольності, став Вибельським сотником Чернігівського полку, членом Генерального суду. Отже, це була особа не проста, шанована в суспільстві, освічена в праві, а ще любитель книг: «Читання книг йому – найкраща забава». Зрештою 1771 року важко захворів і помер 22 січня 1776 року, проживши 82 роки, мав дітей та онуків. Історія нам цікава тим, що йдеться про особу середньої руки, але не цілком типового представника старшинського стану, а свого роду інтелектуала тих часів.

Петро Тарнавський 17 січня 1778 року написав «Епітафіон Григорію Галагану» – цей твір і став написом над гробівцем останнього. Ця епітафія – доповнення до тих матеріялів про Г.Галагана, що подані вище. З незазначеної конкретики тут подано, що Г.Галаган прожив 61 рік, переступивши в 62-й. Народився 20 листопада, а помер 24 грудня, опівночі.

Коротким викладам життя знаменитого мандрівника Василя Григоровича-Барського є епітафія йому, написана видавцем його «Мандрів» Василем Рубаном 30 вересня 1776 р., тобто задовго після його смерті, власне, це не супровідний смерті твір, а цілком літературний, пов’язаний із першим виданням твору В.Григоровича-Барського і написаний видавцем з пієтету до нього.

Анонімний автор у 1782 році написав на трунному портреті Степана Лашкевича життєписну епітафію. Вона цікава літописною формою, тобто ніби хроніка представника старшини-шляхтича середньої міри. Віхи життя такі: 1732 – народився, 1754 – бунчуко­вий товариш, 1758 – одружився, 1764 – суддя Погарського повіту, предводитель повітової шляхти, 1779 – підкоморій (межовий суддя), 1781 – надвірний радник, голова Новгород-Сіверського суду, 1782 – помер.

Нечасто зустрічаються епітафії самому собі, хоча не раз писалися від «я» померлого іншими людьми. Таку написав перед власною кончиною знаменитий український філософ, архієпископ могилівський, автор віршованої драми «Воскресіння мертвих» Георгій Кониський. Епітафія в цьому разі стає автобіографією, бо тут вичислено головні віхи життя, при цьому автор признається: «В житті я був подібний коню пош­товому», тобто жив не за своєю волею, а в упряжці і під батогом візника: сказано коротко, але точно. Звісно, це стосується не його творів чи викладання в Київській академії, а служебного життя на духовних посадах – біографам цього діяча варто це врахувати.

І лише єдина епітафія з ряду розглянутих є сатирою на вмерлого. Її написав, уже переступивши в XIX ст., у 1803 році на смерть «преосвященного чернігівського та ніжинського єпископа В.Садковського» С.Крещановський. Тут зокрема віститься, що добро єпископа по його смерті було розграбовано наближеними; говориться про неподобства в Чернігівському єпископстві що творилися за В.Садковського, між іншим про висвячення в попи неосвічених простолюдців, навіть одного поляка-конюшого, що не був православної віри, висвячено йому ж на подив, у диякони; про пиятики в єпископа, який оточив себе юнцями, що дурили його і чинили казна-що, а одного з тих наближених, якогось Калмикова, засікли на смерть. Зрештою, автор розумів, що писати так про щойно вмерлого не годиться, тому дописав до сатири «Послання Віктора з того світу», в якому єпископ напади на себе спростовує, урезонюючи і викладаючи в оправдання свої, часом вагомі аргументи.Цим і завершу огляд українських епітафій XVI – поч. XIX ст. Я далекий від переконання, що не можна підшукати більше зразків, порившись у давніх виданнях, але й ці картину створюють виразну. А всі заразом твори родовідно-біографічного жанру, ніби смальта, складають загальний обрис освіченого стану України в часі від XI до XVIII ст., звісно, з певними вищербленнями, але різноіпостасно, хоч і не завжди повно і підчас із часовими пропусками, можливо, певною мірою й однобічно, що зумовлено випадковістю збереження того типу пам’яток. Але картина ця правдива, виразна і надає сучасному історикові, літературознавцю, ба й усім, кому не байдужа наша минувшина, своєрідний, раніше мало використаний, бо купно ніколи не збирався, і цілком не осмислений матеріал.
Валерій Шевчук

Немає коментарів: