"Неопалима купина" вітає своїх читачів тепер і в електроннім варіанті!!!

Тут Ви зможете прочитати вибрані статті з нашого журналу, познайомитись із нашими книгами, а також буди в курсі усіх наших новин!!!

Нагадуємо передплатний індекс часопису "Неопалима купина"-
94689 - 7 гривень 67 копійок на місяць!!!

94690 - бібліотечка журналу - справжній зріз сучасного літературного процесу! Щодватижні нова книжечка!!!

...вартість передплати на місяць - 5.57 !!!

І останнє - (найголовніше) - як Ви щось пишете, то бігом несіть нам!!! Висилайте на адресу в Києві - вулиця Олеся Гончара, 52, офіс 17! (або ото просто й приходьте із своїм свіженьким рукописниченятком під пахвою !!!)

Телефончик наш (воно ще й факсо) - (044)
486-18-17

23 квітня 2008 р.

ПОХІД ЧЕРЕЗ АТОМНИЙ ПОЛЮС

Микола ХРІЄНКО

ПОХІД ЧЕРЕЗ АТОМНИЙ ПОЛЮС

ОСТАННІЙ ПРИВАЛ НА КРИВІЙ КОСІ

НЕВІДОМИЙ ПРОТИВНИК. ЗАГИБЕЛЬ «КУРСЬКА». НІЧНА ПРИГОДА

До мети приходить не той, хто поспішає, а той, хто не зупиняється… Це — філософський афоризм.

Але як мені пройти реально сотні кілометрів через степи і річки від міста Синельникове до села Холодне, яке стоїть на березі Азовського моря? На це запитання не змогли дати відповіді ні журналісти місцевої газети, ні навіть працівники Синельниківського районного відділу ДАІ. Щоб не мучитися здогадками, я сумістив на підлозі кімнати три карти — Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей — і за до­помогою довгої лінійки прокреслив від міста Синельникове до села Холодне пряму червону лінію. Тепер, тримаючись її, ніби міфічний Тезей за нитку Аріадни, я матиму точний орієнтир, щоб дійти через всі перешкоди до села Холодне. А як мені прокладати щодня свій маршрут якомога ближче до цієї «червоної лінії», підказуватимуть люди під час походу.

Далеку дорогу я долатиму не стрибками кенгуру, а невпинним рухом. Ніби мурашка. Я можу порівняти себе і з равликом, у якого за спиною є не тільки власне житло — намет, а й необхідний запас їжі, змінний одяг і взуття, два фотоапарати, диктофон, бінокль та різне інше спорядження. У таких природних та погодних умовах, як у цій степовій зоні, я можу пройти в автономному режимі із запасом харчів у рюкзаку за 16—17 днів приблизно 400 кілометрів. Але, як кажуть мудрі, не кажи гоп —поки не перескочиш.

Знанецька бачу попереду чоловіка, який розміреним кроком біжить у цей спекотний час по дорозі в спортивних трусах, кросівках і білій кепці. На вигляд йому років під шістдесят. Побачивши мене, нав’юченого ніби зброєносець Дон Кіхота Санчо Панса, здивований чоловік зупинився, і ми, потиснувши один одному руки, представились. З’ясувалося, що мій новий знайомий Петро Шкода працював раніше в Запоріжжі на металургійному комбінаті «Дніпроспецсталь». Там став інвалідом. Повернувся в Синельникове і вже 10 років виживає за рахунок свого городу, бо пенсія мізерна — 60 гривень. Але щоб працювати на землі, треба мати добре здоров’я, і тому Петро Олександрович обов’язково пробігає щодня 6—7 кілометрів. Узимку — пізно ввечері, коли найхолодніше, а влітку — опівдні, коли найспекотніше. На думку Петра Олександровича, саме в таких умовах організм загартовується якнайкраще. Але щоб підтримувати своє здоров’я на хорошому рівні, треба обов’язково не пити горілки і не курити…

У той час, коли я вийшов із Синельникового, російський атомний підводний човен «Курськ» вже лежав після аварії на дні Баренцевого моря, і коли я доходив до якого-небудь села чи хутора, то передусім запитував: «Як там ситуація з російськими підводниками?» І здебільшого чув: «Ми не знаємо, бо телевізори у нас поламані, а за ремонт платити нічим. Газети не виписуємо, бо грошей немає. А радіо теж не працює, бо злодії дроти пообрізали, щоб здати на приймальні пункти…»

Такі вимираючі степові села й хутори без зв’язку із зовнішнім світом мимоволі асоціювалися мені з відсіками затонулого атомного човна, в яких ще є живі люди…

Вже на початку походу я відчув, що вперше потрапив у незвичні для себе умови: повітря в степу розпікається настільки, що навіть холодна вода в пластиковій пляшці через якихось двадцять хвилин стає такою гарячою, ніби окріп. Вітру немає, і тому таке відчуття, що йдеш не широким степом, а сидиш у глибокій ямі. Тіло й одяг мокрі, ніби на тебе вилили відро теплої води. Але найгірше чекало попереду, бо колеги з редакції «Синельниківських вістей» порередили мене: «Синоптики Українського гідрометцентру передали по радіо, що з Африки через Середземне море і Балканський півострів на територію України рухається величезна маса гарячого повітря, і через це особливо різко підніметься спека в Дніпропетровській, Запорізькій та Донецькій областях». А саме в цих краях і проходила моя «червона лінія…»

У лижних походах по Далекій і Крайній Півночі мені доводилося проходити багатоденні маршрути майже при 50-градусних морозах. Але справжня спека — це зовсім невідомий для мене противник. Цікаво, звідки він завдасть мені першого удару і як я витримаю його, бо в таких спекотних умовах мій організм ще не випробовувався?

Щоб максимально використати прохолодний період доби, я після першої ж ночівлі прокинувся дуже рано і, швидко поснідавши та згорнувши намет, ще в напівтемряві вийшов у дорогу. Але через дві години сонячний реактор — мій невтомний мучитель, — вилізши із-за обрію і піднявшись високо на небо, вже палив немилосердно. Чомусь пригадалися такі цифри з підручника по астрономії. Діаметр Сонця — 1,4 млн. км. Всередині його могли б вміститися понад мільйон планет розміром із Землю. Температура ядра цієї зірки — 15 млн. градусів по Цельсію. Відстань до Сонця приблизно 150 млн. км. Щоб хоч трохи втамувати спрагу, я їв гарячі яблука, груші й огірки. І пив з пляшки гарячу воду. Від цього в моєму животі вибухнула «революція»: мене нудило, ноги й руки ослабли, боліли всі м’язи. Термометр показував +47 градусів. На вулицях сіл, які я проходив, усе ніби вимерло. Навіть собаки не гавкали, а кури лежали в пилюці з відкритими дзьобами, ніби хтось постріляв їх з рушниці. Може змайструвати якусь парасолю, як Робінзон Крузо на своєму острові? Про що думається в таку спеку? Тільки про одне: сидіти у прохолодному погребі біля відра з холодною водою і пити, пити, пити...

Але я не зупинявся і вперто йшов уперед, бо знав: організм або сам пристосується до нових екстремальних умов, або зламається. Жалістю і поблажливістю йому не допоможеш. Але води більше не пив і викинув з рюкзака всі огірки, яблука і груші, щоб знову не виникла «революційна ситуація…»

Під вечір, неподалік села Аврамівки, відійшовши подалі від степової дороги, на схилі гори за кущами дикого терену поставив намет. Заліз у нього —і ніби провалився крізь землю…
А потім через якийсь час по моєму намету ковзнув яскравий промінь ліхтаря і хтось грубо зачепився ногою за капронову розтяжку. Мене підкинуло, як пружиною. Майнула думка: «Дивно, як мене знайшли в такому потаємному місці?» Засунувши за пояс шортів важкий мисливський ніж, я вибрався надвір. Потужний промінь ліхтаря бив прямо в очі, і тому я не міг бачити, скільки чоловік стоїть переді мною. Але навіть смертельна небезпека — це ще не смерть. Я стояв лівим боком до ліхтаря, а права рука стискала за спиною руків’я ножа. «Якщо раптом станеться напад, то треба кидатися вправо, в бік яру, бо зліва — непролазна стіна дикого терену. Хто стане на шляху, того знесу ножем…» Дивне і незвичайне відчуття на душі, коли чекаєш пострілу в обличчя чи підступного удару. Але ситуація не мінялась. Не витримавши нервового напруження, я запитав: «Ну що, будемо стояти отак до ранку?» З темряви хтось поплямкав губами, і я почув: «А ти хто такий будеш?» — «Журналіст з Києва». — «Ого! А я місцевий — Петром звати…» По голосу було чути, що цей невидимий чоловік добряче п’яний, і в мене відлягло на душі. «Заходь у намет, гостем будеш…»

З’ясувалося, що мій новий знайомий був зі своїм кумом у гостях у свого давнього товариша — сторожа на баштані. Там добряче випили, і сталося все так, як в анекдоті. Кум пішов з баштана першим, а пізніше за ним подався і Петро. Не наздогнавши його, він побрів до свого села навпростець, але збився зі стежки і раптом почув хропіння. Подумав, що то спить п’яний кум…А коли наткнувся на намет, то ніяк не міг второпати, чому з нього виліз не кум, а якийсь підозрілий тип — «кучерявий і з бородою».
Вранці Петро, випивши горілки з пляшки, яку тримав у кишені, почав бідкатися, що його дружина Галя знову подумає, що він ночував у Надьки на птахофермі. Отож вирвавши листок з блокнота, я написав таку записку:

«Шановна Галю!
Сталося так, що твій Петро зайшов до мене вчора в гості і ми проговорили з ним майже до ранку. (Мій намет стояв за вашим селом біля заростей терену). Не сердься на нього і на мене. Якщо будете в Києві, то обов’язково зайдіть у гості. Моя адреса така… Ця зустріч з Петром буде описана в газеті «Столиця». Передплачуйте її і читайте.
З повагою…
19.08.2000 р


Залишаючи ту місцину, де стояв мій намет, я подумки подякував Богові за те, що він зберіг життя людині, а я не потрапив під статтю Кримінального кодексу...

ЗАПАХ СТЕПУ. КАВУН З ЧАСНИКОМ. НІЧ СЕРЕД ЛУКІВ

Щодня йду багато годин, але просуваюся вперед уздовж своєї «червоної лінії» дуже повільно. Причина в тому, що весь степ порізаний лісосмугами на великі прямокутні поля, а всі грунтові дороги тягнуться тільки попід лісосмугами. І через це йдеш від села до села ніби по шаховій дошці — зигзагами під прямим кутом.І виходить, що просунувшись за день по моїй «червоній лінії» кілометрів 25, я фактично «накручую» кілометрів на 7—8 більше. (Для порівняння: по моїй «червоній лінії» від міста Синельникове до села Холодне було 248 кілометрів, насправді ж я пройшов 350).

У перші три дні походу я настільки очманів від спеки, що не помічав ніякої краси і не відчував, що таке степ. Головне — треба було майже насильно заправлятися їжею тричі на день, щоб не ослабнути, вести фотозйомку, диктофонний запис і обов’язково проходити з ранку до вечора заплановані 25—27 кілометрів. І ось тепер, коли я трохи звик до незвичайних умов, починаю відчувати, як пахне степ полином, деревієм і ромашками, а ще — соломою, соняшниками, молодою ріллею і дорожнім пилом. З усіх-усюд долинають голоси цвіркунів з трави, спів перепілок у полі та горлиць у лісосмугах. І шерхіт сухого листя на соняшниках, коли над землею пролітає гарячий суховій, ніби невидимий дракон з вогненними ніздрями.

Такої спекотної пори люди копають картоплю ще до сходу сонця і ввечері — аж до темряви. А вдень ховаються по хатах, або сидять під деревами в холодку. Коли проходив вулицею Центральною в селі Дебальцеве, то з одного подвір’я почув: «Куди ви йдете?» Глянувши через паркан, побачив під розлогим горіхом у затінку діда й бабу. «Йду до Азовського моря відпочивати на курорт» — «А чому не поїздом?» — «Моя дружина туди вже поїхала, а я, щоб зекономити гроші, йду до неї пішки. Днів через 10—12 дійду».

Дід почухав потилицю і несподівано запропонував: «Заходьте до нас, перепочинете з дороги та пообідаєте. А ми порадимося з бабою та може теж підемо разом з вами на курорт відпочивати…»

Отак я й познайомився з Наталією Лук’янівною та Григорієм Олександровичем Бугайовими.
Після холодного борщу (який же він смачний у спеку!) та смаженої картоплі з яєшнею баба Наталка відрізала окраєць білого домашнього хліба, натерла його з твердого боку часником, а з м’якого намазала маслом, посипала трохи сіллю й запропонувала: «А тепер спробуйте оцей харч з холодним кавуном. У нас у Дебальцевому всі так їдять…»

Смак хліба, кавуна, часнику і масла з сіллю хоч і був незвичайним, зате дуже приємним. І прощаючись з цими людьми, я щиро дякував їм за гостинність.

А ночував я біля села Лугового серед розкішних луків, розкиданих у низинах зеленими острівцями серед степових просторів. Намет не ставив, а ліг у спальний мішок прямо на землі серед квітів під зоряним небом. І вперше я не мордувався від спеки. А вранці небо мінялося різними кольорами і нагадувало полярне сяйво. Але північна ілюзія швидко минула, бо із-за обрію піднявся розпечений до 15 мільйонів градусів «реактор» і я знову йшов степовими дорогами з таким відчуттям, ніби на мене хтось час від часу виливав відро теплої води.

СПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО НАРКОМАНА. СЕЛА БЕЗ НАЗВ. ПОЖЕЖІ

Коли йдеш у невідомому краю, то свіжим поглядом звертаєш увагу й на те, до чого місцеві жителі вже давно звикли. Наприклад, мене здивувало, що в багатьох селах Дніпропетровщини нові кладовища туляться на старих половецьких і скіфських курганах.
Або ще. Підходиш до колодязя з корбою і відром на ланцюгу, щоб напитися, а в ньому — порожньо. Виявляється, що то не колодязь, а глибока бетонна яма, в яку заливають привезену здалеку воду. Запам’яталась і така деталь: майже всі села й річки, через які мені доводилося переходити, були без назв. Точніше, без дорожніх знаків з написаними назвами, бо їх покрали злодії і поздавали на приймальні пункти як металобрухт.

Бачив я в степу і багато пожеж, бо з травня місяця у цих краях не було жодного дощу — і все навколо було сухе, як порох. (Характерна деталь. Якось побачив під ногами впресовану раніше в сиру землю колесами автомашин гілку з дерева товщиною в палець. Коли земля почала пересихати, то гілку розірвала глибока тріщина).

Особливо шкода було спалених лісосмуг, які стояли чорні й мертві серед забур’янених полів. Бачив біля багатьох сіл і стихійні сміттєзвалища, які чаділи важким отруйним димом. А в змілілих річках та ставках, застрявши в багні, стояли обліплені мухами та ґедзями корови й кози. Біля села Павлівка мені довелося навіть витягати з допомогою альпіністської вірьовки з річки Верхня Терса двох місцевих хлопчаків-раколовів, бо дітлахи не могли вилізти із замуленого русла на берег.

Наближаючись до райцентру Покровське, помічаєш, як оживає дорога: з’являються автомашини, мотоцикли, велосипеди й моторолери. Відбулося і незвичайне знайомство. Підходячи у центрі міста до редакції районної газети «Радянське село», надибав на худорлявого молодика, який, привітавшись, запитав: «Ви, бува, не в Єрусалим ідете?» Я відповів, звідки й куди пролягає мій маршрут. Почувши, що я журналіст, молодий чоловік попросив записати на диктофон його сповідь і переказати її читачам газети. Але фактично у нас вийшов діалог, точніше — інтерв’ю.

— Хто ви такий і що сталося?

— Я житель міста Покровське Сергій Кльова. Після того, як потрапив у автомобі­льну аварію і дістав травму, почалися чоловічі проблеми. Дружина мене покинула. Я зневірився і почав уживати наркотики — спочатку з коноплів, а потім опіум з маку. Зупинитися не міг…

— Чому?

— Бо людина стає дуже залежною від наркотиків. Якщо пробуєш кинути, то все тіло ламає кілька тижнів. Це — справжня мука. Кинути важко ще й тому, що в пам’яті залишаються спогади про надзвичайно сильні й приємні відчуття після наркотичної дози. Після уколу на весь організм накочується тепла хвиля розслаблення. По шкірі пробігає приємна дрібна «колючка». Настає повне відчуття блаженства. Але ненадовго. Закінчилася дія наркотика — і почалася мука для тіла і для душі: треба знову колотися. І з часом повністю потрапляєш у пастку. Життя починає йти по замкненому колу. За вживання і зберігання наркотиків я відсидів два тюремні строки — майже 4 роки. Тільки недавно вийшов із зони. І вже цілий рік і сім місяців не вживаю наркотиків, не хочу знову «сідати на голку».

— Що вам допомогло позбутися цієї біди?

— Для людини це не біда, а горе. Мені допоміг Бог. У тюремних таборах тепер є кімнати для молитов, і коли я відчув, що жити так далі не можна, я пішов до віруючих людей. Щоб не завдавати зла собі і страждань своїм рідним.

— Що ви, Сергію, хочете сказати через газету молодим людям?

— Щоб ні в якому разі не пробували вживати наркотиків. Це таке зло, якого майже неможливо позбутися. Коли людині дуже тяжко, вона повинна звертатися до Бога. І просити його щиро — від усього серця й душі. І, повірте, він обов’язково вас підтримає…

СПОГАД ПРО ЕВЕНКІЮ. БАТЬКІВЩИНА МАХНА. «ГУЛЛІВЕР У ПОЛИНУ»

У таку спеку, як сьогодні, не хочеться ступати жодного зайвого кроку. Але якщо неподалік бачу курган, то обов’язково піднімаюсь на його верхівку і звідти оглядаю в бінокль степові простори. Коли дорогою мчить автомашина, то за нею тягнеться довгий слід з куряви, ніби дим за реактивним літаком. Не небі — жодної хмаринки. Тільки чорні силуети кібчиків, які зіркими очима видивляються мишей і ховрахів серед золотистої стерні…

Через кожну годину-півтори знімаю з себе геть мокрі шорти, сорочку, шкарпетки і кидаю на низенькі кущики кураю чи на вигорілу траву. Все швидко висихає і вкривається білими плямами солі. Цю процедуру називаю вентиляцією тіла і дезактивацією одягу. В таких умовах, як тепер, фізичні сили вичерпуються значно швидше, аніж духовні, а тому треба змушувати себе їсти тричі на день, щоб не охлянути, проходити з ранку до вечора встановлену норму і виконувати найголовніше — журна­лістське завдання. Стеаринові свічки й шоколад уже давно розплавились — і я викинув це добро «за борт». А коли з авторучок витекла паста, то перелякався не на жарт, адже в таку спеку можуть не тільки відмовити диктофон і фотоапарат, а й склеїтися всі вже записані й відзняті плівки. Щоб не сталося цієї біди, сховав запасні касети для диктофона, фотоплівки й акумулятори глибоко в рюкзак, щоб вони нагрівалися якомога менше…

Парадокси життя: йшов українським степом, але дихав африканським повітрям, яке приніс сюди з далекого Тунісу й Марокко потужний антициклон. Дорога була одноманітною, спека — стабільною, а скупатися — ніде. Особливо нестерпно пекло сонце з другої до четвертої години дня. І щоб хоч якось психологічно полегшити свої муки від спеки й задухи, почав змальовувати в уяві піщані бархани в пустелі Сахара і караван мандрівників на верблюдах, які збилися з дороги і вже кілька днів ідуть без краплини води у пошуках оазису. «Їм важче, ніж мені. Їм важче, ніж мені. Важче, важче, важче…»

Але таке самонавіювання, на жаль, не допомагало, бо в глибні душі я заздрив тепер тільки ескімосам, які живуть у снігових печерах. Якось сама по собі почала пригадуватися далека Евенкія, де ще студентом факультету журналістики був на переддипломній практиці в окружній газеті. Одного разу, щоб підготувати репортаж про пошуки геологами нафти в басейні Підкам’яної Тунгуски, полетів з ними вертольотом на далеку бурову вишку. Вийшло так, що ті геологи були змушені повернутися назад у Байкит за якимось обладнанням, а я залишився у зимів’ї один. (На той час бурова ще не працювала.) Геологи затримувались, і я вирішив не гаяти даремно часу, а сходити на лижах по руслу річки кілометрів за сорок до факторії Ошарово (маленьке поселення оленярів та мисливців) і зустрітися там з одним із найкращих мисливців Евенкії Миколою Порфировичем Коршуновим. Десь на середині моєї дороги температура почала різко падати — і під вечір вона знизилася майже до 50 градусів. (Тоді був початок березня, і в тих краях о такій порі різкі перепади температури — не дивина, але я про це не знав). Усе навколо заціпеніло. Хто ніколи не побував у такому холоді, той не зможе уявити собі, що це таке. Злипаються вії, мерзнуть очі, дихати важко, а коли зупиняєшся перепочити, все тіло швидко холоне і чинить спротив поданим внутрішнім голосом командам. Хочеться єдиного: лягти на сніг — і заснути. Але це — кінець. Кінець. Кінець…

Я все-таки дійшов до тієї факторії, але ніби в якомусь тумані… А вранці в мене температура піднялася до плюс 40. Коли кашляв, то в легенях і в грудях був такий біль, ніби туди хтось насипав дрібно потовченого скла. А потім, провалюючись у безпам’ятство, почув голос Коршунова: «Треба негайно розшукати в тайзі Ганну, бо цей хлопець через два-три дні помре…» Коли прийшов до свідомості, побачив перед собою обличчя старої жінки — евенкійки, яка розтирала мої груди розтопленим жиром і щось шепотіла. В хатині стояв гострий запах спаленого зілля і модринової живиці.

Через три дні я став на тремтячі ноги і коли проводив стару евенкійну до порога, почув від неї такі слова: «Ти, хлопче, будеш багато ходити по землі, бо тобі світить така планета. Але ніколи не довіряйся дорозі, бо вона вб’є тебе без жалю…» Я вже знав, що стара знахарка вгадує наперед долю людини, і тому запитав: «А скільки я ще житиму на землі?» Вона засміялася і сказала: «Будеш багато знати — то дуже швидко постарієш. І не одружишся, бо дівчата старих не люблять. Будь здоров! І не забувай Ганну Тимофіївну Куркогір!..»

Відтоді минуло майже 25 років, а я й тепер пам’ятаю кожну рисочку обличчя тієї загадкової жінки з тайги. І час від часу мені вчувається уві сні голос дзвіночків на її оленячій упряжці, як тоді за вікном, коли вона від’їжджала в тайгу від хатини мисливця…

А нині сонце стоїть у зеніті, але я почуваюся більш-менш нормально, бо вже потроху почав звикати до спеки. Цьому сприяє і жорстка внутрішня психологічна установка — обов’язково пройти весь запланований маршрут до кінця. За будь-яких обставин!

А ось за цим курганом уже почався Гуляйпільський район Запорізької області. Дійшовши до села Темирівки, побачив на ослінчику біля дороги чоловіка з цигаркою і запитав: «Кого ви чекаєте?» — «Батька Махна, щоб з комуністами воювати», — почув у відповідь. «Так їх же тепер уже немає». — «Як немає?!» — здивовано підняв брови чоловік. — Вони як тоді, так і тепер сидять усюди в керівних кріслах. Тільки маски інші одягли та перелицювалися на демократів…»

Моя «червона лінія» від Синельникового до села Холодне зачепила тільки краєчок Запорізької області і пройшовши через Темирівку і Новодарівку, я мав намір вийти найкоротшим шляхом на територію Донеччини. Але переплутав степові дороги (дорожні металеві знаки покрали злодії) і замість Рівнополя і Старомайорського помилково пішов на село Приютне, а далі — на Новодарівку й Ремівку. «Нічого, — заспокоював себе, — походжу тут довше і ще сильніше відчую ту землю, по якій мчали колись кулементні тачанки й бойова кіннота батька Махна…»

Ночувати зупинився серед широкої долини і не напинаючи намет, постелився просто неба. Співали перепілки і цвірчали цвіркуни. Сріблясто-зелені кущики полину нагадували невеличкі деревця, і я лежав між ними, ніби казковий Гуллівер у країні ліліпутів серед маленького лісу.

Ніде не дихається так легко і приємно, як серед степу в нічну прохолоду.

Я лежав і довго дивився у бінокль на зоряне небо. Ось прямо над головою світла і довга смуга Чумацького Шляху, а далі — сузір’я Великої Ведмедиці, Кассіопея, Полярна зірка, Волосожар, Андро­меда… Безліч вогняних розсипів на чорному тлі безодні. Трикутники. Ромби. Квадрати… Які безмежні світи відкриваються далі за всім оцим зоряним килимом, який бачать людські очі з поверхні земної кулі! Безкінечність Всесвіту і приваблює своєю таємничістю, і водночас відлякує людину, бо вона ніяк не вкладається в наші земні виміри й поняття…

Я вже знав, що всі 118 моряків на атомному підводному човні «Курськ» загинули. І, мабуть, саме тому мені снилися тієї ночі їхні тіла з білими алебастровими обличчями, які плавали у затоплених відсіках, ніби астронавти у невагомості в космічному кораблі. А коли прокинувся, бачив, як перекреслюючи небозвід світлими смугами, падали зорі. Може, то згасали маленькі небесні планети — обереги загиблих моряків. А може, то їхні душі переселялися по вогненних слідах з чорних морських глибин у безкінечний Космос.
Микола ХРІЄНКО
(далі буде...)

Немає коментарів: