"Неопалима купина" вітає своїх читачів тепер і в електроннім варіанті!!!

Тут Ви зможете прочитати вибрані статті з нашого журналу, познайомитись із нашими книгами, а також буди в курсі усіх наших новин!!!

Нагадуємо передплатний індекс часопису "Неопалима купина"-
94689 - 7 гривень 67 копійок на місяць!!!

94690 - бібліотечка журналу - справжній зріз сучасного літературного процесу! Щодватижні нова книжечка!!!

...вартість передплати на місяць - 5.57 !!!

І останнє - (найголовніше) - як Ви щось пишете, то бігом несіть нам!!! Висилайте на адресу в Києві - вулиця Олеся Гончара, 52, офіс 17! (або ото просто й приходьте із своїм свіженьким рукописниченятком під пахвою !!!)

Телефончик наш (воно ще й факсо) - (044)
486-18-17

29 квітня 2008 р.

“...НА ВОЛІ, НА ЧУЖИНІ ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ВОЛІ

Михайло МАЛЮК


“...НА ВОЛІ, НА ЧУЖИНІ ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ВОЛІ
СВОГО НАРОДУ”


Життя його зіткане з десятка пригодницьких і детективних сюжетів, які не годен був би вигадати жоден письменник. Доля щедро вділила йому випробувань, у таких бувальцях гартувала, що диву даєшся, як те міг витримати чоловік. Та, перебираючи деталі його біографії, зрештою знаходиш звідки у нього оте затяте прагнення волі й справедливості, непримиренність до будь-якого зла й щира любов до скривджених і стражденних.

Родинний осідок Гончаренків – село Кам’янка неподалік Фастова. Заможне козацьке село, з родючими чорноземами, з живим духом запорізької вольниці не знало панщини. Робота при землі, при ремеслах, без примусу і поборів, давала можливість заробити копійку не тільки на хліб щоденний, а й приростити господарство, вивести в люди дітей і онуків. Не цуралися й книжки, шанували людей грамотних. Герасим Гончаренко пішов у своїй любові до науки далі: віддав сина Онуфрія в київську академію, оплативши його навчання. По закінченні академії Онуфрій одружився з Євдокією Штефан, отримавши за нею парафію в селі Кривині, неподалік Брусилова. Там у молодого подружжя 19 серпня 1832 року народився син-первісток. Назвали його Андрієм. Хлопчик ріс жвавим, допитливим, рано навчився читати, а що книги у батьковій бібліотеці були церковнослов’янського та російського друку, то й мови ці засвоїв він рано, нарівні з мовою українською, якою спілкувалися батьки і селяни, хоча в Кривині побутувала ще й мова польська – мова, якою розмовляли в маєтку власника тутешніх земель і тутешнього люду. «Як я був хлопцем п’яти літ, – згадував А.Гончаренко, – дід Герасим приїхав до нас і заставив мене читати Часословець. Я читав борзо. Столітні очі заплакали над моєю головою: «Дитя моє, ти будеш перевертнем! Кам’янецькі люди вільні козаки!» Ця річ глибоко запала в мою душу...»1 Простий чоловік, який мав сантимент до науки, до освіти, бачив, що та ж таки наука, подана з чужих рук і чужою мовою справді робить з людей перевертнів, відриває їх од родового коріння, ставить на службу чужинцям, які люто викорінюють щонайменшу пам’ять про колишні звичаї і порядки в Україні.
У вересні 1840 року А.Гончаренка віддали в київську бурсу.

На свята і на канікули батьки забирали його додому. Вразливий хлопчик щодня бачив страшні картини кріпацького побуту: несусвітні злидні, знущання. Щоранку, мов худобу, брутально лаючись, гнав бато­гом на панщину молодиць і дівчат соць­кий; за найменшу провину, а то й так – для остраху – люто шмагали чоловіків і парубків різками, батожили канчуками. На гніт соціальний накладався ще й гніт конфесійний: селяни, здебільшого, були православної віри, тоді як пан і вся його дворова челядь – католики. Зрозуміло, панові було байдуже до релігійних почуттів схизматиків – брутально гнав їх до роботи і в найбільші їхні свята: будь то Різдво чи Великдень. «Я думав: «Ми всі вийшли в світ єдною дорогою, і одійдем єдною же дорогою. На що пани? – згадуючи тодішні свої враження, писав у «Споминках» Агапій Гончаренко. – Всякий чоловік повинен працювати на своє життя, і рівномірно обмінятись з братом другою працею, щоб всякий мав свою повну і добру міру. І тут буде в роді людськім задоволення. Бо як чоловік живе працею і крів’ю другого чоловіка, він є людоїд, ходить, як скаженний во всіх ділах своїх. Подивітесь на його твар, він виглядає як навіжений. Я не хочу строїти остроги і замикати себе од ворогів: натура учить мене, що я нікому не вчинив зла, – лютость не буде ганяти мене. Я не хочу купувати гармати – бити людей, що я не володію ними і що вони вільні, так як і я; я не лютий звір, а чоловік. У мене єсть розум, на моє життя, а не роги або зуби. Я тілько зоставлю після мене, щоб було ліпше жити людям, як мені було жити.»2 Так, по-дитячому наївно і щиро, ще підлітком, сформулював він своє бачення світу і визначив своє місце у ньому – служити добру і справедливості, і звідтоді наполегливо готував себе до обраного чину. Взірцем духовного і життєвого подвигу слугували йому святі подвижники Києво-Печерської Лаври. Як випадала вільна від занять хвилина, йшов у печери молитися святим печерським, житія яких достеменно знав з «Патерика» – улюбленої на все життя книги. Батько Андрія, окрім обійстя в Кривині, мав чудовий хутір, де тримав велику пасіку у старому липовому лісі. «Я любив ліпше жити на хуторі, як в селі на одвірку, – зізнається у тих таки «Споминках» А.Гончаренко. – Там я читав життя святих, співав, як духу брало, богомільні пісні, всю Псалтир і Четвероєвангеліє лепетав напам’ять. Часто пробував їсти тільки в неділю і в середу, м’яса і риби не їв, і часто їв сиру картоплю, моркву і другу огородину сиру. Ніччю тихенько падав із ліжка на холодну підлогу спати, щоб мало хто знав, копав з дідом пасічником в огороді, і бачив: це все робило мене міцним і крило від всякої хвороби. Я ніколи в моїм віку не вживав тютюну, пив трошки горілки і вина, і ні разу не був ошелемоняним. Ніяких гулянок: ні в опуку, швайку, або карти не правив, а завше в вільний час я любив втікати од людей в садок або в ліс, і учитися.»3

Влітку 1853 року А. Гончаренко закінчив семінарію з атестатом богослова. Тодішній митрополит Філарет взяв його в свою канцелярію. Скромний, освічений юнак сподобався митрополитові, і він довірив йому ще й обов’язки книгодержця на всіх своїх митрополичих службах. Здавалося, все складається чудово, молодий священослужитель має прекрасну можливість зробити службову кар’єру. Але монастирське життя, на яке покладав надії А.Гончаренко, побачене зсередини, тяжко розчарувало його: «... в мирі... я був постником, а між чернецями чого не зобачив! Вони їли ввечері, що називається «чай пити», поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начиняні риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновками, малиновками, – всіх назвиськ не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліж­ка, і часто я бачив там зачиняних жінок, що чернеці держали по тижням в своїх келіях для похоті.»4 Безмежно далекою від ідеалу духовного подвижництва виявилась дійсність! Моральне і духовне звиродніння, цинізм, грошолюбство раковими метастазами роз’їдали суспільство, і навіть за монастирськими мурами не було від них порятунку. Смертельний вир зла, закручений на самісінькій вершині владного Олімпу, затягував усіх і вся. Що говорити, коли й царська родина демонструвала брутальний цинізм і блюзнірство – у кримську війну Микола І позичив у Києво-Печерської лаври п’ять мільйонів рублів на покриття військових потреб, що й було оформлено офіційною розпискою. Коли по смерті Миколи і син його Олександр приїхав до Києва вклонитися святим мощам печерським, митрополит Філарет подав йому батькову розписку. «Цю писульку писав мій батько, а не я», – не змигнувши оком, відповів імператор. Аби хоч якось зам’яти пікантну ситуацію, митрополита Філарета нагородили орденом святого Андрія Первозваного, а казначея Лаври, отця Ігнатія, зробили митрополитом. Справа про позичку була за­крита.

Виконуючи доручення митрополита, А.Гончаренко часто і багато їздив по маєтностях Лаври. І там він бачив таку ж невтішну картину: розкоші ченців і несусвітні злидні селян, що на тих ченців працювали. Певно, він доповідав митрополитові про явні зловживання управителів лаврських господарств, якусь дещицю, аби полегшити становище монастирських селян, іноді вдавалося зробити. Але й митрополит, чоловік совісний і чесний, не міг зламати систему...

Невідомо, як би склалася подальша доля А.Гончаренка, аби у вересні 1857 року не прийшов зі Святійшого Синоду до митрополита Філарета офіційний лист з вимогою вибрати ієродиякона для посольської церкви в Афінах. Це мав бути чоловік добре освічений і високоморальний, який би міг слугувати взірцем для тамтешнього духовенства. Митрополит рекомендував на цю посаду А.Гончаренка.

Він виїхав з Києва 12 листопада 1857 ро­ку. А по короткім часі, 21 грудня, митрополит Філарет помер. Діставши сумну звістку, А.Гончаренко щиро помолився за упокій його душі. Все своє життя він пам’ятав доб­ро, яке зробив йому цей чоловік, а надто те, що до­поміг вирватися із наскрізь прогни­лого безпросвіття російського життя.

В Афінах А.Гончаренко хутко одійшов душею, чи не вперше йому жилося й дихалося вільно. Він захоплено вчив грецьку мову, запоєм читав вільну російську пресу, друковану О.Герценом в Лондоні, ходив по музеях і античних храмах. Удосконалюючи дух, за прикладом древніх греків, гартував і тіло. До посольської церкви прилягав невеличкий шмат землі, що виходив на берег річки Еліссос. Тут, під горою, А.Гончаренко два роки поспіль копав печеру, а скінчивши запросив на обід приятелів – стіл і дванадцять стільців вільно вмістилися в тій печері!

Поведінка ієродиякона, що демонстративно уникав товариства панотців місії, які збавляли своє дозвілля за чаркою і картами, викликала підозру. До нього приставили шпигів.

На той час А.Гончаренко вже познайомився з одеситом Давидовим. Зустрілися вони на руїнах Акрополя. Давидов, впізнавши по одягу земляка, запитав щось. Слово по слову – розговорилися. По екскурсії Гончаренко запросив нового знайомого на чай. На квартирі А.Гончаренка Давидов побачив «Колокол», «Полярную звезду», інші видання вільної лондонської друкарні і похвалився близьким своїм знайомством з Герценом і Огарьовим; сказав що їде до Лондона купувати вугілля для Одеського пароплавного товариства, і знову бачитиме Герцена. Так з легкої руки Давидова Гончаренко став кореспондентом «Коло­кола».

Хоча публікував він свої дописи в герценівських виданнях під псевдонімами, його таки вирахували. 2 лютого 1860 року шпиги охранки перехопили його черговий лист до Лондона. Опівдні на квартиру до Гончаренка заїхав російський посол в Афінах Олександр Озеров і запросив його на обід на російський пароплав «Русалка», що стояв у порту. Не підозрюючи нічого злого, А.Гон­чаренко поїхав з послом. На борту Озеров вручив йому ордер на арешт. Того ж дня «Русалка» взяла курс на Констан­тинополь, де арештанта мали пересадити на інший пароплав, щоб доправити його в Росію.

Пароплав йде до Константинополя дванадцять днів, пошта доносить лист за тридцять шість годин. Цим і скористалися земляки А.Гончаренка, які, попри всілякі конспірації, дізналися про арешт товариша і звістили потрібних людей в Константинополі. Ті підготували втечу.
Все спрацювало. 16 лютого 1860 року А.Гончаренко вирвався на волю.

4 березня він уже був у Лондоні. Починався новий період його життя – життя полі­тичного еміґранта.

А.Гончаренко одразу активно включився в життя тамтешньої російської громади і хутко став лідером гуртка українців, які збиралися у нього на квартирі, яку він наймав навпіл з другом-галичанином Мартином Холодом. Як правило еміґранти дуже тяжко входять в нормальний ритм життя країни перебування: дається взнаки незнання мови, звичаїв, проблеми з пошуком будь-якої, а надто кваліфікованої, роботи. А.Гончаренко напродиво легко вписався в англійське суспільство, ніби все життя жив у Лондоні. Він давав уроки російської мови грекам, які збиралися відкрити комерцію в Одесі, працював класифікатором нумізматики в Британському Музеї, складачем-набірником у друкарні Л.Чернецького,звідки йшли у світ «Колокол», «Полярная звезда»; мав приробіток і в Британському Біблійному товаристві. Хутко він зібрав достатньо коштів, аби найняти більшу квартиру-гуртожиток для еміґрантів, що валом валили до Лондона (наплив втікачів із Росії був таким, що Герцен почав друкувати в «Колоколі» розпачливі звернення, мовляв, куди ви їдете, вам немає чого тут робити! Зрозуміти його можна – прибувши до Лондона, весь той люд ішов до нього, розказував свою історію і просив допомоги). Наскільки потрібною була така квартира-пансіон свідчить ось такий, майже анекдотичний, факт: політеміґрант Василь Дубровін, щоби замати дах над головою, щовечора у різних поліційних дільницях Лондона вчиняв дрібні порушення, аби його заарештували на ніч. Скоро його вже знали скрізь і пускали до камери затриманих навіть без формальних на те приводів. Сам А.Гончаренко залишився на старій квартирі з Холодом, але щонеділі він був у гуртожитку як духовний наставник і як світський вчитель: охочим давав уроки англійської і грецької мов, був режисером і актором аматорського театру. Звісно, говорили на тих зібран­нях і на теми політичні.

У березні 1861 року до Лондона дійшла сумна звістка про смерть Т.Г.Шевченка. А.Гончаренко одразу ж написав коротенький некролог для «Колокола»: «От иеродиакона Агапия (Андрія Гончаренко). І без того тяжко, важко блукати нам по далекій чужині, – но все була потіха, – все-таки була надія. Був у нас дома Кобзар, він виспівував діла батьків наших, напоминав, хто ми і що, чиї діти, – коли самі не хочем знати... А смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. На кого надія? Хто потішить? Бо чимало єсть дітей нерозумних, а ще більше перевертнів і недоляшків...»Цей текст і був опублікований у «Колоколі» без жодної правки, українською мовою. 1961 року Олексій Дей подав у журналі «Жовтень»5 коротеньку замітку, в якій розповів про обставини появи некролога і опублікував фотокопію його оригіналу з власноручною допискою О.Герцена: «Чернецкому – велите набрать эти строки, но только надобно попросить самого Диакона продержать строгую корректуру.Наш праздник назначается на 5 апреля. Трюбнер прислал пробу напечатанной страницы Фейербаха. – Советую начинать Былое и Думы.» Оригінал цього документа О.Дей знайшов, розбираючи архів Михайла Павлика, редактора й видавця журналу «Народ». М.Павлик активно листувався з Агапієм Гончаренком, друкував його матеріали («Країна козаків у Північній Америці, або Аляска», «Народ».,1894, № 2, «Споминки», Коломия,1894). Як пише О.Дей: «У 1896 році Михайло Павлик переслав «попові-свободолюбцеві» А.Гончаренку до Америки збірку заборонених у Росії поезій Тараса Шевченка. У відповідь той розповів М. Павликові історію свого некролога на смерть Т.Шевченка в «Колоколе» О.І.Герцена і надіслав, як цінну релік­вію, автограф з власноручною допискою О.І.Герцена.»6

Але то буде далеко пізніше, і ми ще своєю чергою дійдемо до цього вельми цікавого періоду життя А.Гончаренка.

Тимчасом у Греції почалися масові заворушеня, народ повстав проти тиранії короля Оттона. Маючи друзів-греків, А.Гончаренко не міг лишитися байдужим до долі їхньої батьківщини. У вересні 1861 року він вирушає до Греції, свідомо наражаючи себе на небезпеку («...в моїм серці заки­піла крів»7). А.Гончаренко зупинився в Гермуполісі, де жив його щирий приятель професор Перідіс. Перідіс попросив його вичитати коректуру латино-грецького словника, який виходив за його редакцією. Ця робота була чудовим прикриттям для підпільної діяльності і до того ж давала непоганий заробіток. А з Росії доходили чутки одна безглуздіша другої – то А.Гончаренко громить церкви на Україні, то за злодійство й розбій в спілці з Василем Дубровіним сидить у петербурзькій в’язниці, то з тієї в’язниці втік і сховався в Америці... Таким чином охранка реалізовувала традиційний сценарій обмов і компроментацій політеміґрантів на батьківщині, водночас розсилаючи по світах аґентуру для розшуку їх, арешту, викрадення чи навіть убивства. Жандармські нишпорки напали і на слід А.Гончаренка. Він переїхав до Смирни, а потім на Афон. Пробув він тут від Різдва майже до Великодня 1862 року, зупинившись у свого дядька Дмитра Богуна (отця Доремидонта), давнього політеміґранта, що рятуючись від арешту втік був до Італії, довгий час жив у Венеції, а на старість перебрався на Афон, придбавши тут маленький хутір (келію святої Трійці). Вони згадували рідню, Україну, Київ, усе те, що навік покинули, аби «на волі, на чужині працювати для волі свого народу дома»8. В січні єпископ Ставронікітського монастиря Мелетій Ловцу рукоположив А.Гончаренка на священника.

В Ієрусалимі, куди на Пасху приїхав А.Гончаренко, маючи надію знайти серед паломників земляків, щоб розпитатися про рідню в Україні і послати вісточку про себе, його зустрів давній приятель по Києво-Печерській лаврі, ієромонах Евкарпій, що служив при російській місії. Він влаштував на честь А.Гончаренка урочистий обід, на який скликав земляків-українців. Про це дізнався російський консул і видав ордер на арешт А.Гончаренка. Але друзі попередили його про небезпеку, і він, скориставшись рекомендаційним листом князя Івана Гагаріна, попросив притулку у домі католицького патріарха Валерги.

Князь Гагарін, такий же вигнанець як і Гончаренко, один із найвпливовіших діячів ордену єзуїтів, опікувався школою в місті Газирі на Ліванських горах, де вчилися діти з Болгарії. Він і попросив А.Гончаренка, повчителювати там до його приїзду. Таким чином А.Гончаренко вчергове щасливо уник арешту і депортації до Росії, де його чекала тюрма і каторга. «Мая 8 приїхав в Газир, де були 15 цих булгарських дітей, – пише у «Споминках» А.Гончаренко. – Тут я був дуже спокійний. Ієзуїти не турбували мене прозелітизмом... Я держався моєї православної віри, в котрій я родився і виріс.»9 Ну хіба не приклад для побудови міжконфесійних стосунків у сучасній Україні?

По приїзді Гагаріна А.Гончаренко вирушає до Палестини, а тоді до Єгипту. Вирішує отаборитися в Александрії, знаючи, що тут осів чималий гурт втікачів із Росії. Маючи відповідні рекомендації, він хутко знайшов роботу і житло. І тут, як і в Лондоні, взявся організовувати виразно українську громаду. Щосуботи збиралися вони в готелі Гончаренкового приятеля, уроженця Таганрога, Стефана Тифинова. Це був своєрідний клуб, де в спокійній, камерній обстановці можна було зустрітися з другом, познайомитися з цікавими людьми, зрештою, звернутись за допомогою у пошуках роботи чи житла, отримати консультацію щодо деяких ньюансів тутешнього життя і законодавства. Душею громади були добре знаний на Сході лікар Онуфрій Зениш, емігрант із Поділля, та Гончаренків земляк – киянин Іван Матвіїв, що 1857 року втік із Миколаївського острога на Печерську, вибравши в камінній стіні дірку і спустившись на землю по зсуканій із одягу шворці.

Шпигуни, які не спускали ока з кожного більш-менш авторитетного політеміґранта, винюхали місце зібрань української громади і доповіли про її «підозрілу» діяльність російському консулу Лаговському. Той вдався до провокацій.

Агапій Гончаренко працював продавцем в невеличкому привокзальному магазинчику англійця Самюеля Бекера, де він продавав англійським туристам книжки, парасолі, ліки, інші дрібні, але потрібні мандрівникові, товари. Англійське Біблійне товариство, з яким Гончаренко працював ще в Лондоні, дало йому кілька сотень «Біблії» російського друку. Ці книги охоче купували паломники– росіяни, що йшли на Сінай­ську гору. Консул дав гроші якомусь грекові, щоб той налякав, як він казав, «одного росіянина, що продає франк-масонські Євангелія». 22 лютого 1863 року о третій по обіді той грек зайшов в магазин, купив Євангеліє і почав рвати його, потім ударив Гончаренка книгою по голові і тицьнув ножем у груди. Гончаренко упав, нападник кинувся тікати, але хутко був затриманий поліцією. На щастя, рана виявилась не дуже серйозною, хоча кілька місяців Гончаренко прохворів. Та на цьому консул не зупинився. Він послав у Росію черговий наклеп на Гончаренка, буцімто той тримає в Александрії «корчму з дівчатами».

Хто зна чим скінчилася б ця війна з ро­сій­ськими таємними службами, аби не лист від друзів із Греції, в якому вони писали, що віднині росіяни вже не зможуть його й пальцем зачепити: Гончаренкові давали грецьке громадянство.

22 квітня А.Гончаренко виїхав до Афін. Архієпископ грецький Амфілохій письмово поручився за нього і, відбувши всі формальності, 6 червня 1863 року Агапій Гончаренко став афінянином.

На той час в Афінах помінявся російський посол: О.Озерова, котрий заарештовував А.Гончаренка три роки тому, змінив граф Блудов. Він знав Гончаренка по Лондону і ставився до нього приязно: на дипломатичних обідах, які час від часу давали різні посольства в Афінах, він обов’язково підходив до А.Гончаренка, розпитував про тутешнє життя, згадував Лондон. Коли в травні наступного року до Греції прибули двоє представників Петербурзької академії наук, професори Ламанський і Перцов, Блудов попросив Гончаренка бути при них перекладачем.

Ще в Лондоні в розмовах з Огарьовим про долю й завдання російської еміграції в світі, А.Гончаренко відстоював думку про необхідність заснування вільної російської друкарні і на американському континенті, де на той час уже зібралася чимала росій­сько-українська громада. Ідею А.Гончаренка палко підтримував і М.Бакунін. Щоправда, М.Огарьов і М.Бакунін мали свої, відмінні від Гончаренкових, погляди на цілі й завдання такої друкарні: з Америки, через тоді ще російську Аляску, можна було легко транспортувати нелегальну революційну літературу в Сибір, а звідти – далі вглиб російської імперії. Гончаренко ж хотів за допомогою друкованого слова об’єд­нати розрізнені гуртки еміґрантів в міцну громаду, яка б захищала інтереси ви­гнанців, допомагала б їм зберегти національну ідентичність; думав він і про органі­зацію шкіл для дітей еміґрантів, про налагодження церковного життя, аби люди різних віросповідань вільно могли задовольняти свої духовні потреби. ( З раннього дитинства звиклий до праці, А.Гончаренко не цурався ніякої роботи, добивася всього сам; вихований в крайньому аскетизмі в побуті обходився малим, ніколи нікому не заздрив і не посягав на чуже; зрозуміло, що такі його життєві переконання йшли врозріз з тією революційною пропагандою, яку вели люди з оточення О.Герцена та М.Бакуніна. Приятелював з ними Гончаренко не на ідейному ґрунті, а на рівні чисто людських симпатій.)
У жовтні 1864 року Агапій Гончаренко вирушає до Америки, як грецький священик. Першу свою православну службу на американському континенті відправляє на Різдво 1865 року в домі грецького консула Димитрія Ботассі в Нью-Йорку. Від самого свого початку перебування в Америці А.Гончаренко принципово виконує свої обов’язки душпастиря без ніякої плати, на громадських засадах: «З моїми рекомендаціями до священства єпископальної церкви, мені дали учити грецькому язику богословських студентів в St. John’s school. Я знаю працю ґравірувати на металах і різьбу на дереві. Думав: трошки зі школи і трошки з мого рукоділля, і буду мати чим жити, а службу для моїх парафіян греків правити кожну неділю без налогу».10

Про уроки грецької мови , які дає Father Agapius , оголосили в New York Herald. Російський консул барон Остен-Сакен і собі захотів вивчити грецьку мову, не підозрюючи, що Father Agapius і Агапій Гончаренко одна і та ж особа. Але недремна охранка хутко той недогляд консула усунула, і наказала ужити до Гончаренка репресивних заходів. Остен-Сакен, людина чесна і благородна, аби не марати рук брудною справою, попросився у відпустку і виїхав до Європи. Згодом, як дізнався А.Гончаренко, барон, не витримавши гніту й задухи російського життя, застрелився.

Православні громади із різних міст Америки часто запрошували отця Агапія відправити у них службу Божу, повінчати молодят, охрестити новонароджених. Він ніколи і нікому не відмовляв. До прикладу: лише протягом місяця, весною 1865 року, А.Гончаренко відслужив православну літургію в Нью-Йорку, в Нью-Орлеані охрестив 50 дітей, сповідав і причастив усіх бажаючих, благословив місце для будівництва православного храму. Умів він знайти спільну мову і з представниками інших конфесій. Якось на прийомі в єпископа єпископальної церкви йому розповіли про візит російського флоту до Нью-Йорка і про те, як офіцери і корабельні священики категорично не захотіли піти на контакт з представниками їхньої церкви: «З єретиками ми не можемо знатись!» Згадуючи ту історію, американці питали Гончаренка, на яких таких підставах в Росії їх вважають єретиками? «...Ніяких вселенських соборів не було з часу будування вашої церкви, щоб ми мали рацію називати вас єретиками. В вашій церкві можна нам молитися, і вам можна з нами.Так я їм відповів»11, – згадує ту розмову А.Гончаренко. Історія мала продовження: по короткім часі А.Гончаренко отримав від єпископа Поттера лист, в якому той запропонував йому використовувати свою церкву для православних богослужінь, оскільки отець Агапій свого храму в Нью-Йорку не мав. Звичайно, він радо прийняв цю пропозицію.

Тоді таки Нью-Йоркське Біблійне товариство заходилося видавати Біблію арабською мовою, а оскільки А.Гончаренко знав друкарську справу і східні мови, і був знайомий із видавцем Ван Дейком ще з Бейрута, то й отримав замовлення на цю працю. Паралельно А.Гончаренко виконував замовлення й іншого видавця – Лонґа: готував церковно-слов’янське видання Нового Завіту. Словом, як і завжди, він мав вдосталь роботи, аби почуватися впевнено і незалежно. 28 вересня 1865 року він одружився з Альбіною Чітті, американкою з родини італійських еміґрантів, які часто приймали у своєму домі легендарних революціонерів Орсіні та Гарібальді.

Здавалося, життя увійшло в спокійну колію, але тут в Нью-Йорку з’явився новий російський посол барон Стекель і почав чергову війну з колишнім підданим Російської імперії. Він опускався до того, що наймав за казенні кошти злюмпенізовану босоту для побиття крамольного священика, організовував інші дрібні пакості. Та головне – пообіцяв грецькому консулові Ботассі, що російський уряд дасть кошти на будівництво православної грецької церкви в Нью-Йорку і пришле для неї свого священика, за умови що греки відмовляться від послуг А.Гончаренка, бо він затятий ворог Росії. Греки пристали на цю пропозицію. Церкву збудували, прислали й попа – німця, який не знав ні російської, ні грецької мов. Звісно, до тієї церкви ніхто не ходив, відповідно не платили за неї земельний податок, тож шериф Нью-Йорка й продав її під взуттєвий магазин...

А.Гончаренко менше всього переймався дрібними неприємностями, які не вперше підкидало йому життя еміґранта. Зібравши необхідні кошти, він упритул підійшов до здійснення своєї давньої мрії – заснувати власну друкарню і власну газету. Купив російський шрифт і виїхав до Сан-Франциско. Це місто для друкарні вибрав він не випадково, а з точного розрахунку, як то міг зробити розумний і передбачливий підприємець. Напередодні, російський уряд продав Америці Аляску, і Гончаренко розумів, що саме Сан-Франциско стане центром освоєння цього краю: тут концентруватиметься бізнес комерційний і банківський, і саме сюди стікатимуться всі новини із найвіддаленіших куточків Аляски. Окрім чисто комерційних резонів при виборі місця для друкарні, дбав він і про свою максимальну незалежність та поінформованість як видавця і журналіста: «Вперше я думав, – пише А.Гончаренко у «Споминках», – поставити мою друкарню на виспі Сітці; ба я бачив, що буду в неволі воєнної управи, де стояла главна квартира генеральська; що генерал скаже, я повинен друкувати. Опісля я думав поселитися на річці Нугашак, на материку Аляски, де я мав доброго і міцного друга Ушина; ба я бачив, що через рік не буду знати, що робиться на виспах і в других місцях Аляски, і зроблюся простим поселенцем, без всякої пригоди для других людей.»12 І тут А.Гончаренко залишається вірним собі – у будь-якій діяльності керуватися завперш інтересами громадськими, хотіти і – головне! – мати можливість допомагати людям.

В листопаді 1867 року друкарня А.Гончаренка дала першу продукцію. Був це «Russo-English Phrasse Book» – самовчитель російської мови для американської військової залоги на Алясці.

Від першого дня у конторі друкарні А.Гончаренка товклося море людей із Аляски: мисливці, золотошукачі, рибалки. Один поперед одного розповідали вони про неймовірні багатства цього краю. Ті розповіді знаючих людей та кілька особистих експедицій на Аляску, хутко зробили Гончаренка спеціалістом по Алясці. Він знав практично все про цей край: де шукати золото, срібло, вугілля, де полювати пушного звіра, добувати котика, заготовляти рибу. З ним консультувались люди, що хотіли починати бізнес на Алясці, і багато хто саме Гончаренкові завдячував успіхом. На довгі роки він став легендою Аляски – «Аляска-мен» шанобливо називали його там, і не було на Алясці людини, яка б про нього не чула.

Подорожуючи Аляскою, А.Гончаренко, як і скрізь, куди його закидала доля, напитував земляків. І яким же було його здивування, коли він знайшов цілі поселення не кого небудь, а потомків запорозьких козаків! «Наше общежитійне козацьке джерело, – пише у «Споминках» А.Гончаренко, – гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці. Всяка робота громадська належить громаді, з рівним поділом: ловити рибу, дрова рубати, хати строїти, дороги робити, звірів ловити – бобрів або котів – це все належить до громади. Титар (таюн) оглашає: в такий день на промисли – бобрів ловити; і всі дужі повинні бути готові з водою і харчами. Старійший і найбільше шановний кропить їх св. водою в човнах (байдарах) на боже діло; як тільки нема попа, і без попа можна обійтись... Вони пливуть на два-три тижні, і стільки придбають бобрів або риби, продають і рівно розділяють прихід. Стільки кожному: старому , слабому і малому; стільки на школу, на церків, на шпиталь...»13

Звідки ж з’явилися на Алясці козацькі поселення? Першим спробував висвітлити цю тему Є.Матросов, граф Леліва, уродженець України, який, подорожуючи Америкою, зібрав чималий фактичний матеріал і систематизував його у великому за обсягом нарисі «Заокеанська Русь», що був опублікований 1897 року у журналі «Исторический вестник» № 4–6. «Частина останніх запорожців, – пише Є.Матросов, – які не могли вибачити великій імператриці, що вона вже на рубежі нашого століття

Степ широкий, край веселий
Та й занапастила

переселилась до вустя Амуру. Незадоволені однак місцевим управлінням і сибірськими порядками взагалі, ці орли руського народу, із рідного гнізда перекинуті через велетенські простори до берегів Тихого океану, потягнулись далі і на своїх легких «чайках», що перетинали колись голубі води рідного Дніпра під ревище порогів і пускались в Чорне море геть до самого Константинополя, рушили до західного узбережжя Північної Америки. Осівши на півострові Аляска, вони склали тут доволі значну руську общину, довгий час зберігаючи вдачу, звичаї, легенди і звичаєве право свого розореного гнізда...»14 Є.Матросов не уточнює чисельності потомків запорожців: «Скажемо лише, що навіть приблизна чисельність цих останніх (козаків. – М.М.) досі ніким не вияснена. Польсько-американські видання заявили якось, що загальна кількість цих залишків запорізького козацтва сягає 20 тисяч, але ніяких достовірних даних, на підставі яких цифра ця виведена, в них вказано не було, і ця остання уявляється при цьому надто проблематичною. Принаймні, якби навіть вона перебільшена була і в кілька разів, то ці російські поселення потомків запорізького козацтва лишаються найпомітнішими осередками російського народу на всьому материку Америки взагалі, бо значна галицькоруська і угроруська общини в Пенсі­льванії, осередку і центрі американського слов’янства, не перевищує 2 тис. душ.»15 (На жаль, ця надзвичайно цікава тема подосі належним чином не досліджена, а ні витчизняними, а ні діаспорними істориками, на що нарікав ще 1941 року Володимир Савченко, друкуючи в краківському часописі «Українські вісті» (ч.1, 1 січня) статю «Запорожці в Америці та їх оборонець о.Агапій Гончаренко.» І хоча якихось нових фактів у статті В.Савченка шукати годі – він добросовісно переказує публікацію Є.Матросова, – журнал «Визвольний шлях» передруковує її в №4 за 1966 рік, очевидячки, аби привернути увагу дослідників як до особи А.Гончаренка, так і до історії перших, ще часів Запоріжжя, переселенців до Аме­рики.16)

Донедавна на Алясці безбожно наживалися російські губернатори та чиновники: тут процвітали корупція, хабарництво, цинічний визиск і обман місцевого населеня та акціонерів з материкової Росії, які необачно вкладали свої кошти у тутешні промисли. З переходом Аляски під юрисдикцію США, зі сваволею російськіх чиновників було покінчено; нащадки запорожців стали американськими громадянами. Але їхнє становище попервах не дуже змінилося: і федеральний уряд, і власті півострова на чолі з генерал-губернатором вважали їх індіанцями, відповідно до них і ставились. А.Гончаренко енергійно кинувся відстоювати права українців Аляски. 1 березня 1868 року він починає видання двотижневика «The Alaska Herald», половина матеріалів якого друкується російською ( а деякі статті і українською) мовою під загальною шапкою «Свобода». У першому ж числі Агапій Гончаренко вмістив свою статтю «Curios Ideas of the Poet Taras Shavchenko» («Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка»). Це була перша згадка про Тараса Шевченка в англомовному світі, вірніше, перший, хай прозовий, переклад його твору – уривок з поеми «Кавказ». А.Гончаренко переклав оці рядки:

У нас же світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив.Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!
.................................................
За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине божий?

«Гончаренків переклад відзначається великою змістовою точністю,» – пише дослідниця англомовної шевченкіани Роксолана Зарівчак, детально аналізуючи Шевченківську тематику «The Alaska Herald». – В тринадцятому номері свого двотижневика (1 вересня 1868 року)Гончаренко вмістив в оригіналі уривки з послання «І мертвим, і живим...» У наступному номері знаходимо (знову українською мовою) уривки з поезії «Думи мої, думи мої...» Уривки з « Послання» були надруковані також у двотижневику в лютому 1869 року – теж в оригіналі»17.

Шевченкове слово було своєрідним камертоном, на який А.Гончаренко налаштовував голос свого видання в обороні прав жителів Аляски. Вже в першому числі двотижневика, у російській його частині, вміщено статтю «Важное дело», в якій гостро критикується брутальне ставлення американських солдатів до корінного населення Аляски. Це був початок великомасштабної кампанії, яку підняв в американській пресі А.Гончаренко проти військового управління Аляски. «Я напав, як вірний сторож-собака, на солдатів американських в Алясці, за їх злодійства над нашим народом (смотри часописі американські 1869 року) і конгрес в Вашингтоні відкликав їх назад, бо вони не були потрібні в Алясці. Наш народ тихий і дуже добрий»18, – писав, згадуючи ту свою перемогу, А.Гончаренко. Будь хто інший ніколи б не зважився на таку критику, бо та ж таки критикована ним військова адміністрація давала субсидії на випуск газети. Але Гончаренко не був би Гончаренком, аби покладатися на чию б то не було допомогу, яка б обмежувала його свободу висловлюватися на животрепетні теми суспільного життя. Коли військові відмовились допомагати газеті, фінансовий департамент у Вашингтоні дав А.Гончаренкові місце інспектора митниці в Сан-Франциско, сподіваючись звабити його грошима. Не вийшло. А.Гончаренко рішуче урвав чергові посягання на його свободу говорити і писати правду: «Я надивився злодійству і контрабандам, і не захотів бути в спілці з злодіями». Зрештою, проблема фінансування газети вирішилась остаточно: А.Гончаренко користувався неабияким авторитетом в ділових колах Америки, які мали свій бізнес на Алясці; було багато людей, котрі, скориставшись його порадами, нажили солідні капітали; цілком природно, що якогось дня в його конторі з’явився підприємець з Лондона і запропонував А.Гончаренкові великий кредит для закупівель хутер, моржової кістки і китового вуса.

Працездатність А.Гончаренка вражає: двотижневик він робив сам-один – збирав, писав і редагував матеріали, був набірником, складальником, вантажником, і експедитором... Його видання читали у Японії, Китаї та на Гавайських островах, п’ятсот примірників кожного номера він регулярно переправляв на материкову Росію, в Сибір. А поза тим знаходив час і для громадської роботи: «Бурлакуючи по світу, де тільки хвиля прибивала мене, найперше я розпитував, чи є в тім місці виходці із московської держави. В Сан-Франціско я спіткав, в єднім тютюновім склепі прикащиком, Александра Ростовцева із Харківської губернії. Молодець вдоволі навчений, він називав себе студентом із Харківського університету. Коли я випитав в його, чи є більше втікачів в Сан-Франціско із царської держави, він познакомив мене зо скількими. Завше я мислив, що в Сан-Фраціско повинно бути міцне російське товариство, здоровкатися з сусідами, каторжниками-сибіряками. І я спіткав ще скільки втікших із Сибіру зо штампами каторжника на чолі. Розсмакувавши з ними, ми збудували товариство спільної помочі. Як хто виб’ється сюди на волю – показувати йому дорогу до шановного життя, щоб добрим нравом нравити нашого стану виходців, перед другими націями в вільній Америці. Чим тільки – я думав і думаю тепер, – ми скасуємо царський деспотизм над нашим народом дома: «шановними товариствами на чужині». Царська управа хоче доконати людей по світу, що русский чоловік не може жити нігде без царя і кнута»19. 14 грудня 1867 року, на роковини повстання декабристів, з ініціативи А.Гончаренка в Сан-Франциско засновано «Російське республіканське добродійне товариство декабристів». Розмістилося воно в приміщенні редакції «The Alaska Herald». При вході був напис російською мовою: «Ніхто з тих, хто поважає православ’я або самодержавство, не сміє відвідувати нас чи мати будь-які зв’язки з нами». На перший погляд дещо дивним виглядає таке категоричне неприйняття православ’я людиною, яка сама мала сан православного священика. Насправді А.Гончаренко ворогом православ’я не був, він категорично не сприймав те моральне звиродніння, лицемірство й продажність, які, з потурання дер­жави, панували в середовищі тодіш­нього російського духовенства. Справді, хіба цей скромний, аскетичного складу чоловік, вічний і невтомний трудівник, міг мати щось спільне з такими людьми: «...1868 року єпископ Павел, в Сітці, був оскаржен перед главнокомандуючим генералом J.C.Davis в развраті молоденьких дівчат, і втік до Росії. Після його приїхав із Петербургу єпископ Іоанн, в 1870 року, і поселився в Сан-Фраціско. Він скільки раз був арештован в домах терпимости, і святійший Синод одкликав його в Москву. Третій єпископ Нестор, п’яний в деліріум, кинувся в море, і втопився. Четвертий єпископ Владимир запалив церкву свою в Сан-Франціско, щоб взяти застраховані гроші, і ще був оскаржен перед судом Сан-Фра­ціско в содомії, і його одізвали в Росію. П’ятий єпископ (тепер) Николай, його часто поліція піднімає п’яним на улиці і штрафує за п’янство»20.

Активна публіцистична діяльність А.Гончаренка пробудила загальну цікавість до проблем Аляски, переконала і федеральні власті, і американську громадськість, і окремих багатих людей вкладати кошти в економічний розвиток цього регіону, а щонайперш в освіту.Моравська діаспора з Пенсільванії виділила 5000 доларів і збудувала школу в Нугашаку, донька мільйонера Вандербільда одібрала на Алясці п’ятеро юнаків і п’ятеро дівчат, і послала їх вчитися до вищих шкіл, аби вони, по закінченню навчання, працювали на батьківщині вчителями, окрім того пожертвувала на школи 50000 доларів. Завдяки Гончаренкові, було поставлено крапку і в курйозній ситуації щодо справжньої націо­нальності переважної більшості населення Аляски – потомків колишніх вихідців із Запоріжжя і Росії, яких тут записали «індіанцями». Він добився аудієнції в губернатора А.П.Свінефорда, подав йому найдетальнішу доповідну записку, яку доповнив особистими роз’ясненнями. Було створено спеціальну комісію, яка й визнала мнимих «індіанців» «російськими козаками». Уважніше придивився до ввіреного йому краю і губернатор. Після розмови з Гончаренком він побував в українсько-російських поселеннях і про свої враження написав до Конгресу таке: «...бачив в Алясці народ, їх життя в хаті і надворі, дуже порядне і в великій різниці од других народів», і згодом особисто контролював аби в кожному поселенні, де в тому була потреба, заводилася школа.

Зрештою, надмірна праця, постійні конфлікти (не знає їх той, хто нічого не робить) підірвали і козацьке здоров’я Агапія Гончаренка. 1872 року він припинив випуск «The Alaska Herald»: «...моє здоров’я дуже ослабло і ніхто не спіткався вірний помогти мені. Я продав моє власне добро,англійські шриф­ти Генрі Джорджу, бо я їх купив за гроші, а мені гроші потрібні були – мати свою хату, хоч і на чужині»21.У червні 1873 ро­ку він купив ділянку землі в свого земляка Йосипа Крушевського і осів на хуторі, який назвав «Україна». Перед тим він ще видав п’ять номерів газети «Свобода», в яких поруч з російськими подавав і статті українською мовою («До родаків на чужині» – №3 від 14 грудня 1872 року; «Україно, моя ненько» – № 4 від 2 лютого 1873 року та ін.)22.

Тихо й непомітно доживав віку цей невгамовний чоловік. Відправляв при потребі службу Божу, разом з дружиною вчив сусідських дітей у недільній школі, писав спогади. Хто зна яким побитом потрапив йому до рук журнал «Народ», що його видавав у Коломиї Михайло Павлик. Агапій Гончаренко злистувався з ним, і згодом надіслав йому свої «Споминки». Вони були надруковані в журналі «Народ» в №№6-9 за 1894 рік і тоді таки вийшли і окремою книжкою. «А.Гончаренко немов ожив, як українець, одержавши від нас звістку із признанням його діяльності, а також наші коломийські видання», – писав Михайло Павлик на початку 1894 року.23

Помер Агапій Гончаренко 5 травня 1916 року на своєму хуторі. Там і похований.

Багато десятиліть в Україні про нього воліли не згадувати, хоча й геть замовчувати не могли: як не як , а саме він був автором некролога на смерть Т.Шевченка в Герценівськім «Колоколе», та й першим пере­клав Шевченка англійською. Подали його портрет і коротеньку біографічну довідку в «Шевченківськім словнику»24, та ще журнали «Жовтень» і «Всесвіт» у часи так званої хрущовської «відлиги» скромно написали про нього ( на ті публікації ми поклика­лися вище). Не надавався він в герої: з одного боку ніби й демократ, революціонер-еміґрант, але ж... піп. Не випадало згадувати і його публіцистичну та видавничу діяльність, як тут обійдеш засновану ним «Свободу» – найстарішу емігрантську газету, що була жупелом « махрового націоналізму»?

Слава Богу, часи ті безповоротно минули і, здається, ніщо вже не може завадити сучасним дослідникам відтворити правдивий портрет цього унікального чоловіка – Андрія (Агапія) Онуфрійовича Гончаренка, що майже століття тому (1894 року) пророче побачив сьогоднішню, незалежну, Україну: «Моя Ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого, і малого і ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я в останній раз закрию мої очі, і зіпну навіки»25.

Немає коментарів: